повернутися Ї: наша позиція

Тарас Возняк

“Дух і літера” — рік третій

Вже втретє український читач може втішатися виходом чергового (№5-6) здвоєного числа, я б сказав, гуманітарного альманаху “Дух і літера”. Не може не тішити гідна подиву впертість та наполегливість редакторів у наш, такий не сприятливий для подібного роду видань час. Вони вперто, та ще й на дійсно високому рівні з року в рік готують та видають свої чергові числа.

Однак поява чергових чималих зшитків альманаху заставляє черговий раз задуматися не тільки власне над ним, але і над роллю таких видань в просторі інтелектуальних пропозицій сучасної України.

Якщо згадати історію (і таки дійсно вже історію!) виникнення цього видання та інших подібних нових видань в пострадянській У кращі, то можемо зауважити, що вони виникали або як свого роду легальна трибуна так званого “професорського” самвидаву, або самвидаву “дисидентського”. Інколи, щоправда, подібні “товсті журнали” переносилися в Україну із діаспори. Ї тільки останнім часом появилися товсті інтелектуальні періодичні чи майже періодичні видання, що започатковувалися за підтримки нового українського бізнесу. Частина цих видань була комбінацією кількох таких елементів. Не всі з них виявилися життєздатними. Причиною їх зникнення була або відсутність коштів, або свідома одноразовість цих видань під якісь політичні, а насправді політиканські акції.

Разом з тим в України збереглося ще й кілька старих товстих журналів. На жаль більшість з них щезла, не давши собі раду в нових, так званих — ринкових, умовах. Вижили найпрактичніші та найбільш фахові. Хоча рівень їхніх тиражів у десятки разів став меншим. Інколи таке зменшення тиражу означало практичний колапс такого видання.

Ситуація з тиражами та сферами чи регіонами поширення кожного з цих видань є ще однією сторінкою в історії новітніх інтелектуальних періодичних видань. Нещодавно у телеінтерв'ю знаний і все ще молодий, попри те, що сорокарічний, Юрій Андрухович констатував, що пише для п'яти тисяч читачів із п'ятдесяти мільйонного народу. Чи це багато, чи мало? Чи варто писати для якогось п'ятитисячного Болехова чи Боярки? Водночас кожне з цих видань сформувало своє коло реципієнтів — конкретних отримувачів, свою сітку поширення цих видань. Не завжди каналами, через які вони поширюються є чисто торгова мережа — часто ці канали невидимі, хоча не менш дієві. По них кожен екземпляр і так не надто тиражного видання попадає не у випадкові руки, а до конкретного адресата. Кожне з цих видань одразу робиться не під стандартного масового читача часів радянських чи епохи м'яких перетворень кінця вісімдесятих, коли зголодніла публіка ковтала чи не все, що потрапляло до рук. Тут е і свої плюси, і свої мінуси. А можливо, це є закономірний процес формування нового ринку інтелектуальних пропозицій та запитів. Бо ж і на Заході такого типу видання є далеко не масовими, якщо вони не є літературними чи інтелектуальними додатками до зовсім вже масових видань, які як ті паротяги витягують їх із малотиражного закутка. Це може стосуватися , скажімо “New York Вook Review”, однак не нашої “Критики”, яка мусить сама боротися з фінансовими проблемами та практичною розірваністю книжкового ринку чи ринку преси.

Водночас ринок інтелектуальних запитів в Україні розірваний не тільки у регіональному сенсі, коли годі знайти видання з одного регіону в іншому, і часом здається, що там нічого не видається чи не діється, але і у мовному сенсі на дві сфери впливу, які інколи перетинаються і практично не конкурують між собою. Російськомовна інтелектуальна пропозиція в Україні величезна і має добру і дуже добру якість.

Україномовна інтелектуальна пропозиція на своїй, як любить висловлюватися російський клір, канонічній території не може похвалитися об'ємом своїх пропозицій, хоча по якості не гірша. Але саме українські видання можуть дати відповідь на ті запитання, які ставить перед українським суспільством життя, і чужими відповідями тут не відкупишся. Тим більше, що постійна самоідентифікація себе не з своєю реальною дійсністю, а з сучасною російською чи американською (які для нас насправді вже доволі віртуальні), веде до хибних кроків, невдач, постійних спроб безкритичних переносів універсальних рецептів демократизації чи “обустройства” України.

Однак повернімося до самих українських товстих журналів та місця “Духа і літери” в українському інтелектуальному ландшафті. Буде банальністю ствердити, що ідея випуску цього видання зародилася у Києві. Однак, наскільки я знаю, це тільки частина правди, бо остаточно ця ідея кристалізувалася з тих задума, що виношувалися співредакторами видання і у Парижі (де чимало часу провів юний ще тоді філософ Костянтин Сіґов), і у Ньою-Йорку і в Єрусалимі (де Леонід Фінберґ допомагав робити перші кроки до українсько-гебрейського порозуміння та загальної демократизації України). Якоюсь мірою це сформувало і лице щорічного альманаху — воно мало і має виразні французькі (такі унікальні в сучасній Україні), американські та єврейські тематичні домінанти.

Однією з форм інтелектуальної активності чи суспільного думання стали постійні міждисциплінарні семінари імені І. Лисяка-Рудницького, на яких робилися спроби з різних точок зору відрефлектувати ті проблеми, які ставило і ставить перед українським загалом дуже швидкоплинне життя сучасної України. Водночас постала проблема донесення матеріалів цих дискусій до українського загалу. Якоюсь мірою це прискорило процес інституалізації журналу як видання. Ще одним інституційним каталізатором став Центр європейських гуманітарних досліджень при Національному університеті “Києво-Могилянська Академія”. Кожен з цих центрів мав досвід видавничої та перекладацької діяльності, тому поява 1997 року першого альманаху стало закономірним завершенням процесу. З іншого боку альманах “Дух і літера” є тільки однією із сторін активності редакції, яка поступово перетворюється і у окреме видавництво “Дух і літера”, яке уже може похвалитися чималими здобутками на ниві української інтелектуальної книжки. Існування альманаху та видавництва стимулюють одне одного. Поява вперше українською мовою фрагментів творів скажімо Христоса Яннараса, Еманюеля Левінаса, Поля Рікера, Сімони Вейль у альманасі спричинюється до випуску їхніх книг видавництвом. Зрештою цю ж практику мають і інші подібного роду видання — “Критика”, “Всесвіт”, “Ї”. Деякі з них стають свого роду бестселерами. Дивним чином видання Серґєя Аверінцева російською мовою як і “Перверзії” Юрія Андруховича є бестселерами у інтелектуальному та традиційно патріотичному Львові. Отож важлива, як виявляється, ще і якість видання та “розкрученість” автора.

Якщо говорити про тематичну спрямованість часопису, то вона визначається дуже часто актуальними проблемами всього суспільства. Варто тільки перелічити рубрики: “В тіні імперій”, “Право сили чи сила права” (1997), “Міфи сучасної України” (1998), “Світ на порозі XXI століття” (1999). Вже у назвах рубрик відчувається зміна головних тем у самій Україні.

Дуже добрим елементом альманахи є огляд нових книжкових надходжень та часописів. Цей огляд ще більше актуалізує альманах “ Дух і літера” перекидаючи місточки до інших подібних видань в Україні та поза нею.