Поступ №148 (592) 7 вересня 2000 р.

Тарас ВОЗНЯК

То "побудова" України чи "построение"?

КУЛЬТУРОЛОГІЯ

Як на мене, то загибель Ігоря Білозора вкотре проявила, як лакмусовий папірець, реальний стан і перспективи України загалом. Трагічним чином “консервативно український” чи “українськомовний” загал нашого суспільства наштовхується власне на більшість цього суспільства, що, фактично, будує на території держави Україна своє не уявне, як “щире українство”, а реальне життя. Парадоксальним чином це українство ніяк не може засвоїти уроки, що йому дають то похорон Патріарха Володимира, коли правляча верхівка у столиці незалежної України натравлює спецпідрозділи міліції на “хохлів”, то вбивство Білозора, холодно зустрінуте київськими можновладцями.

Однак тоді постає запитання, а хто ж вони, ці “не-хохли”? Багато хто помилково гадає, що це – росіяни. Однак ледь не ці ж люди “мочили” (як тепер прийнято висловлюватись у політичному бомонді Росії) і росіян під час чергових російських путчів. Отже, це і “не-росіяни”. Та вони мають таку ілюзію і ревно відстоюють свою “російськість” чи російськомовність. Але я би не поспішав із висновками. Ні щодо їхньої культури, ні щодо мови. І то не тільки тому, що більшість із них в Україні – етнічні українці. Та і що значить та чи інша група крові або та чи інша форма носа в наш час? Практично нічого. Українство передається не чорнявими оченятами, а певним культурним чи цивілізаційним консенсусом. Що означає бути, скажімо, норвежцем? Чи це тільки мати норвезьке походження? Очевидно, що ні. Це радше погодитися на певну суспільну та культурну організацію всього життя. І це не тільки справді бути християнином, германцем, розмовляти норвезькою, це – прийняти норвезький спосіб життя, від кухні до форм державного управління.

Натомість що ми маємо в Україні (як цю державу називають “традиційні українці”), чи в “Украине” (як її називає ледь не половина “народа “Украины” і ледь не 100% її правлячої верхівки, як удома, так і в серці)?
В “Украине” процвітає невмируща “нова політична єдність – радянський народ”.
10 років часткової розірваності єдиного радянського простору так нічого посутнього йому не заподіяли. Все залишилося по-старому в ментальності “homo sovieticus’iв”: вони і далі хочуть жити по-своєму (читай: по-справжньому). І жодні приклади виходу з того способу життя на кшталт польського, чеського чи угорського нічого їм не говорять. Ба більше, зі світу “парткомів і профкомів” вони поступово перейшли у світ не менш споріднених “ментів і пацанів, стрєлок і розборок”. Чи не все суспільство мусить тепер вписуватись у цю схему. Причому байдуже, з якого боку, бо різниця між ними – як між парткомами та профкомами.

Мова, якою вони спілкуються (ще раз прошу не плутати зі справді великою російською мовою), близька хіба що до “новояза” Андрєя Платонова, – це “койне” чи “фєня”, які після трагедії з Білозором так ревно кинулися поборювати одні та обороняти інші. Однак ні ті, ні інші не побачили того, що це “койне” відображає саму суть нашого “украинского общества”. Боротися з цією “фєнєй” – це майже як боротися з найсокровеннішим. Вони не побачили, що це “койне” та “блатний фольклор” таки справді й без іронії гріють душу (якщо така є) колись радянській людині, а тепер (відповідно до вибору чи долі) - “менту” чи “братку”. І стосується це всієї вертикалі – від бомжа до “самых до окраин”, куди може сягнути око посполитого.

Ба навіть більше! “Блатота”, щедро розлита по ледь не всіх телеканалах і радіочастотах, агресивно не дає можливості хоч якось пробитися високій російській культурі. А така, маю нагадати, таки справді є. Причому не дає пробитися не тільки в Україні, що не дивно, бо на неї у нас не стане коштів, але й у самій Росії. “Совок” і там її успішно притлумлює. Та і як йому її не притлумлювати, коли навіть Міністерство закордонних справ Російської Федерації, майже нічого не зробивши для пропаганди цієї справді високої культури в Україні, кинулося ревно (руками тих самих трансформованих і розбагатілих із совків “братків”) рятувати росіян і російську культуру в Україні.

Втім, може, це тільки ще один спосіб, аби хапонути “исконно им принадлежащий” кусень нафто- чи газопроводу. Або притримати український істеблішмент від занадто проєвропейських і проНАТОвських тенденцій, бо щось занадто вже розпатякались. І тоді смерть Білозора виглядає невипадковою. Годі було знайти на Галичині більш знакової постаті для того, щоби нагнати як антиукраїнської, так і антиросійської істерії і ще раз розколоти і без того клаптикове новоукраїнське суспільство. Удару було завдано влучно. Нас, що називається, “построили”. В усіх сенсах. Однак причому тут російська культура?
Натомість ми, “традиційні” чи “щирі”, очікували якогось співчуття чи співпереживання, загальнонаціональної жалоби: чи за Патріархом Володимиром (незалежно від конфесійної приналежності), чи за такою знаковою для українства фігурою, як Ігор Білозір. Однак вони нічого для радянських людей не означають. Вони поза їхнім радянським світом. З тим і залишаться.

Отож, “хто винен”, неначе знаємо. Та залишається запитання: “що ж робити?”. Як на мене, то найперше –протверезіти від ідіотії “консервативного українства”, яке не бачить реального стану справ і насправді не бере участі в реальному, а не уявному політичному процесі. Для того, хто призабув, нагадую, що в Давній Греції “політикос’ом” називали людей, котрі беруть участь у реальному політичному житті, а “ідіотос’ом” – тих, хто не живе ним, а живе приватним життям. Тож нічого образливого в цьому немає. “Консервативне українство” просто виштовхнуте з реального будівництва держави на території України.

Насправді на території України реалізується повним ходом “проект государства Украина”. У цієї держави є свої патріоти, свої проблеми, свої лідери. Вони справді щось роблять, і не завжди на зле, вони терплять нас, щоправда, як екзотів і “третю клясу”. Наразі наша участь у проекті суто декоративна, хоч у декого, хто помітніший – сервілістська. Однак ми можемо намагатися виборювати і свою долю. Хоча зараз тільки канючимо. Хто з огляду на політичне донкіхотство, а хто не без далекоглядних плянів обійняти таку-сяку четверторядну посаду в укотре чужому проекті й відлетіти в політичний вирій до теплого Києва, назавжди покинувши Львів, який їх компрометує.