повернутися Ї: наша позиція

Поступ №149 (593) 8 вересня 2000 р.

Штовхати Україну в дупу...інтелектуально

Налаштована громадська організація "Незалежний культурологічний часопис "Ї" своїми видавничими проектами

Вікторія Садова – Виходячи із презентацією журналу “Ї” на VII форум книговидавців України, “Ї” заявляє про свої суто видавничі амбіції на ринку друкованої продукції. Але як такому “непопсовому” чтиву чується серед масового товару?

Тарас Возняк – Чи є ми книговидавцями? Думаю, що кожен журнал в Україні (хіба крім “ПіКу” і “Наталі”) насправді є книжками чи альманахами. Особливо це стосується “грубих” журналів. Бо з огляду на тираж, форму поширення (продаються вони не в кіосках, а в магазинах), по суті вони нічим не відрізняються від книжок.

Андрій Павлишин – “Ї” насамперед громадська організація, а вже потім книговидавець! Основне наше завдання розвивати структуру цієї громадської організації. А інтелектуальний продукт у вигляду журналу, книжок, веб-сайту тощо з’являється “супутньо”. Ми не продукуємо книжок із бізнесового розрахунку, а створюємо інтелектуальний продукт, продаємо як суспільне явище наші семінари, матеріали нашої сторінки в Інтернеті. Але ми не бачимо себе видавцями, як це класично розуміють у світі. Publishers – це люди, які інвестують у видавництво, роблячи на тому гроші, і їм все одно, що видавати: кухонні книги чи порадники для самогубців. Отакими видавцями ми не є. Мало того, я таких “упритул” не бачу на сучасному українському книжковому ринку! Якщо ми й робимо якісь кроки на цьому ринку як фанати своєї справи, то, звісно, не для того, щоб гребти гроші лопатою і відробляти інвестицію, а щоб зробити собі маленьке задоволення. І ще, може, для того, щоб уперед до світлого майбутнього штовхати Україну в дупу.

Т. В. – У тому сенсі дуже відрадним є поява видавництва “Класика”, яке видає різну продукцію: починаючи від суто ужиткових речей і закінчуючи абсолютно блискучою серією книжок, що з’явилися за останні 2-3 роки. Отже маємо феномен бізнесового проекту і того копання України в зад.

А. П. – А ще такими більш-менш успішними бізнесовими проектами в Україні є діяльність видавництв “Основи”, “А- ба-ба-га-ла-ма-га”, “Альтернативи”, “Фоліо”, “Око” і ще кількох... Бізнесові проекти, безумовно, поступово реалізуються. Але їхня динаміка стримується тим, що наше суспільство загалом дуже бідне й якось погано зорганізоване. Навіть закони не заважають, навіть податки не є такими вже жахливими, а головна біда – це мій основний висновок після 10 років роботи у видавничій справі – наше суспільство, наш народ, який не є нормальним реципієнтом інтелектуального продукту й не готовий сьогодні його сприймати в достатній кількості.

Т. В. – Наш народ не є покупцем, бо не сформувався ринок як такий. Якби відчувався попит на цей продукт, то й пропозиції моментально б з’явилися. Ті ж самі українські книжки друкували б у сусідній Польщі, коли б це було вигідно. Це зараз не вигідно тому, що український народ не робить свій вибір. Точніше, не український народ, а “насєлєніє Украіни”.

В.С. – Під погляд критики потрапляє як кожне число альманаху, так і окремі томи бібліотеки “Ї”. Деякі витинки із цих рецензій лягли в основу вашого рекламного буклету. Однак, чи не здається вам, що критики не завжди адекватно оцінюють ваш досвід?

А. П. – У нас немає, на жаль, доброї книжкової преси, як скажімо, в Польщі чи Росії, яка б регулярно аналізувала книговидавничі процеси.

Т. В. – Але ось нещодавно врешті-решт з’явилося нове видання, яке задекларувало, що цим займатиметься, – газета “Книжник ревю” Костянтина Родика. Хоча вже були подібні проекти, наприклад, “Книжкова тека” при “Просвіті”...

А. П. – Я ж маю на увазі таку пресу, як, скажімо, “Екслібрис” “Независимой газети” чи польський Swiat Ksiazki, – такі концентровані проекти, які дають цілісну картину.

Т. В. – Є два способи розмовляти з народом. Перший: стати навкарачки і спуститися на його рівень. Другий: намагатися змінити ситуацію. Є ініціативи, які, не будучи бізнесовими проектами, спрямовані на те, щоб говорити з людьми не надто вже “на колінця приклякаючи”.

А. П. – А взагалі цікаво, звідки ці фобії щодо “Ї”? Ну що тут відлякує: тяжка мова, незрозуміла термінологія, теми з якогось занебесся, які не хвилюють Україну? Що відлякує читача, міфічний герметизм?

Т. В. – Коли в останньому числі піднімається ґендерна проблематика, то що в тому неймовірного? Та нічого в становищі жінок по суті не змінилося: ті самі баняки, ті самі важезні “авоськи”, що тягали при совєцькій владі. Та сама нендза залишилася. Хіба ще додалася стаття експорту з України – торгівля жінками. То про яку “високолобість” може йтися?! Таке несприйняття чи острах я б точніше відніс до “ревнощів” або конкурентної ситуації між Києвом і Львовом. Київ перетягує на себе ковдру і хоче мати все! У тому числі й книжковий ярмарок. Три дні тому я казав М. Жулинському, що книжковий ярмарок у Києві, як би ви того не хотіли, не створить тої атмосфери української книжки, яка є у Львові. Може, в Києві більше покупців, але там немає відповідного середовища! Тут твориться середовище, яке думає і живе по-українськи. У тому істотна різниця!

В.С. – І що на те Жулинський?

Т. В. – Він погодився. Кияни настільки пересичені різними культурними акціями, що просто вже їх не зауважують. А для нас це велика подія. Львів вміє перфектно бавитися!

А. П. – Форум цінний і відмінний від київського ярмарку тим, що значною мірою його робить громадськість. У Києві ці акції, можливо, відбуваються за більші кошти, усе набагато шикарніше обладнано, але на них ... немає людей! Бо не для людей вони робляться, а для того, щоб гроші відмити, або “галочку” поставити. А у Львові в цю справу вкладають більше серця...

Т. В. – І коли тут робиться журнал, він є природним, натуральним у своєму середовищі, він спеціально не протистоїть ані іншій культурі, ані лінгвістичному середовищу. Він просто вільно дихає. І це відчувається якраз у порівнянні з київськими виданнями. Із згаданих уже рецензій видно, що в Києві побутує думка про “Ї” як про герметичний журнал. Я не вважаю, що “Ї” надто герметичний. Він відкритий. Про це свідчать і наші семінари. На такі зібрання щодва тижні приходять 60-70 осіб! Разом з тим ми проводимо конференції, от на початку жовтня відбудеться велика конференція, присвячена проблематиці облаштуванню кордону з майбутнім ЄС, – там буде сотні учасників! Який же в цьому герметизм? Можливо, воно герметичне для столиці в сенсі герметичності Галичини в цілому...

В.С. – Звідки ж виникає ця ілюзія?

А. П. – Через розірваність одної зв’язкової ланки, що доносить товар до споживача. Ми маємо занепад чи радше просто крах дистрибуції. Люди б читали той чи інший журнал. Є люди, які готові його видавати, але середня ланка зламана. І проблема не в тому, що в України нема книгарень, або транспортних фірм, які б постачали товар. Проблема в тому, що продавці й бібліотекарі, які не відповідають рівню свого суспільного покликання, не замовляють цей товар! Вибір власне роблять ці люди, які перебувають у шийці пісочного годинника. Саме вони закривають в Україні доступ до нормальних книжок! А видавці орієнтуються вже на них і їхній ринок.

В.С. – Чи ситуація вже аж така безнадійна?

А.П. – Помалу стан справ виправляється. Достатньо згадати прекрасну ініціативу – “Центр української книги”, який створює зараз Леся Калічка. Там буде зосереджено і продаж книжок, і презентації новинок, і зустрічі з письменниками. У цьому – майбутнє книги.

В.С. – А спробувати знайти вихід до читача, поминаючи той вузький заторосений перешийок дистрибуції?

А.П. – Ми просто втомилися боротися з дистрибуторами, які і не платять вчасно, і не виконують своїх зобов’язань, і не є достатньо енергійними, і мають ще й до всього якісь викривлені смаки. Вважаю, що “Ї” зробив колосальний прорив, заснувавши власний інтернетний сайт і здобувши з цим на два порядки більшу міру свободи. Ми розробляємо також перспективну компакт-дискову версію всіх випусків журналу, ці CD мають надійти до бібліотек у нас і за кордоном.

В.С.– На Форумі ви “засвітите” тільки останнє число?

А.П. – Представлятимемо всі останні номери: 15 – “балканський”, 16 – “правий”, 17 – “ґендерний”, для того, щоб максимально повно зрепрезентувати середовище нашого журналу, людей, які працюють над перекладами.

В.С. – Якщо цей журнал робиться не для зиску, то певно для якогось іншого задоволення, – наприклад естетичного, так, щоб було “в кайф”?

Т.В. – Ми б не займалися цією справою, коли б вона не приносила хоч якусь сатисфакцію, принаймні не лоскотала наше маленьке провінційне марнославство. Щодо естетичного задоволення, то ним підколола нас Наталка Білоцерківець, коли писала про милесенький, гарнесенький, красивесенький, білесенький журнальчик, “Ї”, який можна й не читати. Але в тому якраз і виявилася деяка заздрість киян. З одного боку, в цьому похвала, з другого – певна іронія, а з третього – жаль за тим, що в Києві такого нема, а багатьом і там хотілося б робити щось такого. Нехай пробують...

В.С. – Наскільки успішним може бути проект бібліотеки “Ї”, у якій з’явилися і поетичні (Володимир Цибулько, Марія Кривенко), і політичні тексти (Лешик Бальцерович)?

Т.В. – Абсолютно успішним! Лешик Бальцерович написав купу просвітницьких статей “для народу”, хоч насамперед вони звернені до людей, котрі щось вирішують і є при владі. Простими словами він викладає ліберальну ідеологію, яка може мати прикладне значення в Україні так само, як і в Польщі. Можливо, просто написати про складне – навіть складніше, аніж написати товстенний том про мікро-макроекономіку, який навряд чи стануть читати жужики, що мають реальну владу в нашій державі. це своєрідна макроекономіка для українських олігархів.

А. П. – Наступною буде книжка Томаса Фрідмана “Лексус і оливкове дерево” – американський національний бестселер, присвячений темі глобалізації. Це не означає, що ми є гарячими прихильниками концепції глобалізації чи цього автора,– ні. Ми видаємо цю книжку для того, щоб українські читачі дізналися, що думають найповажніші американці про проблему домінування їхньої країни в світі і як вони цим пишаються. Написана простою, доступною мовою ця книжка, видана у Нью-Йорку 2000 року, говорить про доволі складні речі, які перебувають на вістрі часу.

В.С. – Тобто, ви орієнтуватиметеся вже не на вітчизняного автора, а на перекладну літературу?

А. П. – Хочемо ще видати низку творів сучасних польських авторів, лишається знайти фінансування. Будемо намагатися, щоб у свідомості сучасного українського читача заіснували твори Ольги Токарчук, Мануелі Квятковської, Анджея Стасюка, Стефана Хвіна, Пауля Хілє – це нова генерація 30-40-річних письменників, які дуже популярні в Польщі. Ще готуємо переклад книжки дуже відомого німецького теолога кардинала Вальтера Каспера “Ісус Христос”. Знову ж, нам не йдеться про видавничу справу як таку чи інвестування в неї коштів, ми тільки доносимо якісь ідеї до суспільства, яке може ці ідеї далі експлуатувати, розвивати й поглиблювати. Важливий аспект нашої діяльності – розвиток української філософської мови, нормалізації омовлення складних проблем сучасності, осмислюваної найкращими філософами світу.

В. С. – Ваша бібліотечка не хибує на безсистемність? Чи ви просто показуєте, як і в якому напрямку можна зробити перший крок, неначе кидаєте пробний камінець?

Т. В. – Ми видаємо ті книжки, які вважаємо найбільш потрібними саме тепер. І Фрідман, і Бальцерович, і Каспер не є ортодоксальними авторитетами, їхні книжки контроверсійні, вони залишають більше запитань, ніж відповідей. У виборі цих видань присутня своєрідна іронія, ми робимо це з легким примруженням ока.

А. П. – Одним із стержневих наших концептів є розвиток людського потенціалу – дати змогу працювати, вдосконалюватися, самореалізуватися людям гуманітарної культури, яких чимало у Львові.

В.С. – Одним із рецептів успішної промоції книжки є “зустрічі з автором”, ви налаштовані на таку “живу” рекламу?

Т. В. – На нашій презентації книжки Бальцеровича в Києві автор був присутній. Мало того, ми періодично робимо конференції з письменниками з різних країн. А. Стасюк – зірка польської літератури був учасником розмови, яка лягла в основу числа “Нова Європа”. Є домовленість із С. Хвіном. Маємо амбітні плани запросити нобеліата Г. Грасса та С. Авєрінцева – автора бестселера “Софія-Логос”.

В.С. – Не забудьте покликати на цей інтелектуальний бенкет і “Поступ”.