Ї: наша позиція

Тарас Возняк

Чи була і чи можлива демократія в Україні?

Відомий львівський філософ і публіцист, головний редактор часопису «Ї» Тарас Возняк пробує підбити невтішні підсумки десятиліття нібито розбудови в Україні «неначе демократії»: «Запитуючи самих себе, чи можливий розвиток демократії в Україні, ми самі ставимо діагноз — десять років "неначе української" "неначе незалежности" не призвели до розвитку справжньої демократії в Україні. Це запитування стало особливо актуальним після крижаного душу так званого "касетного скандалу"».

Запитуючи самих себе, чи можливий розвиток демократії в Україні, ми самі ставимо діагноз: десять років «неначе української» «неначе незалежності» не привели до розвитку справжньої демократії в Україні. Це запитування стало особливо актуальним після крижаного душу «касетного скандалу».
Раніші сигнали нікого у демократичному таборі не стривожили: ані не надто демократичні способи формування більшості в лютому 2000 року, ані очевидна фарсовість «всенародного» референдуму про зміни в конституції, проведеного в березні. Тоді багато хто ладен був закрити очі на явне порушення демократичних принципів.
Для тих, хто вважав себе демократами (за наших умов це, зрештою, радше люди без певного корисливого інтересу), то був тільки тактичний відступ: ішлося про формування (відносно чи умовно) демократичної пропрезидентської більшості, отож, вирішили вони, «мета виправдовує засоби». Для людей із власними інтересами (а це вже щось більш-менш зрозуміле) це був остаточний сигнал керуватися максимою: «коли демократії немає, то все дозволено».
Тактичні хитрування націонал-демократичних лідерів і партій призвели до остаточної релятивізації моралі не тільки в партійних елітах (що ми вже сприймаємо як належне), але й у широких верствах відчуженого від власності та влади населення (чомусь це ще дивує). Втім, не стверджуватиму, ніби це населення (бо воно ще далеко не та усвідомлювана єдність, яка називається народом), перед тим дотримувалося тільки демократичних принципів та моральних засад. Звісно, отруту цинізму вливали у вухо сплячого народу набагато раніше.
«У вухо» — це не метафора: народ України вщент програв інформаційну війну маніпуляторам суспільною свідомістю. На міждержавному рівні — Росії та Сполученим Штатам, удома — тандемові державної адміністрації та олігархів. Українське суспільство нині цілком маніпульоване, неначе під інформаційним наркозом. Позбавлене необхідних больових рецепторів, воно не може зреагувати на заподіяну шкоду, хай навіть і відчуває біль, але не має голосу, щоб його висловити, тим більше шукати порятунку. Тому таким болючим для тих, хто не спить, став суспільний цинізм, байдужість до будь-якого перебігу подій. Підтасували вибори — ну, що вдієш; убили журналіста — та ж це ми знаємо тільки про одного, а скільки їх; зняли прем’єр-міністра, бо він нарешті виплатив пенсії — але ж то був священний для українців час садити картоплю.
Залишкова демократія, оформившись як опозиція, залементувала про смерть демократії. Однак запитаймо: а чи була демократія в Україні? А чи можлива вона була у тій Україні, що постала протягом десяти років незалежності? Та й що таке зріла демократія? Як на мене, це стабільний щоденний процес утілення демократичних норм співжиття у рамках суспільства, а не разові демократичні сплески у вигляді різного рівня виборів. Чи не закладено неможливість побудувати демократію вже при самому здобутті незалежності України, чи не там, у десятилітній минувшині, закладено гіркі зерна неуспіху української демократії?
Повернімося до засад творення держави. Розвал СРСР був неминучим. Перед партійною номенклатурою постала проблема: втримати політичну владу й контроль над економікою, трансформувати форми правління та зберегти певний status quo.
Йшлося про кілька питань: — чи виходити з кризи через зміну соціальної організації суспільства (революційний проект);
— чи виходити з кризи через різкі суспільні зміни на кшталт «шокової терапії», а чи поступово (еволюційний проект);
— чи виходити з кризи окремими регіонами єдиної країни на кшталт китайського шляху «дві системи, одна країна» (інтегративний проект), а чи дезінтегруватися й виходити незалежними державами та територіями (дезінтегративний проект). Не надто численні опозиційні сили складалися з двох головних груп: одні прагнули якнайширшої демократизації суспільства (яка передбачала б і національні свободи), втім, часто уявляючи її дуже абстрактно, — умовно назвімо їх «демократами»; для інших головною метою було національне визволення народів СРСР чи їхня самоідентифікація, — умовно назвімо їх «націоналістами», хоча їхні погляди на майбутній політичний устрій охоплювали весь ідеологічний спектр від демократії до тоталітаризму.
«Демократи» пробували обстоювати утопічні проекти реформування СРСР (Сахаров) у межах єдиної держави чи ні (еволюційно/революційно інтегративні/дезінтегративні проекти). Не наголошуючи дезінтеграцію, вони переважно наполягали саме на глибокій демократизації суспільства. Дещо більше уваги було до економічної трансформації, натомість практично жодної — до адміністративної. Таким чином, наперед вийшла демократизація та економічна реформа, а про шляхи здобуття та втримання влади не йшлося. Дехто опозиціонував державі як такій — тобто, власне, готував грунт, щоб опинитися поза процесом політичної трансформації. Однак самої боротьби за права людини на тому етапі виявилося замало. У процесі трансформації належало виробити сучасні форми суспільних відносин, модерні громадські механізми, конституйовані в новій українській державності.
«Демократи» це злегковажили, і згодом випали з політичного життя. Їх узагалі в Україні було вкрай мало, й чисельніші «націоналісти», на короткий час опанувавши ситуацію після путчу «ГКЧП», затінили цю групу. Обстоюючи, природно, проект дезінтеграції СРСР, «націоналісти» не надто цікавилися іншими аспектами трансформації — проблемою якнайширшої демократизації або суспільної та господарської організації, власне, як бази для побудови нового ефективного суспільства (еволюційно/революційно дезінтегративні проекти). Вони не вважали ці речі аж так актуальними або вбачали у них засіб досягти національної незалежності, чи то просто їм було байдуже. Оце й обумовило майбутній провал тих нуртів. Чи не головну увагу вони приділяли здобуттю влади, а не трансформації національного суспільства у модерне, політично й економічно ефективне. По-суті, вони ладні були отримати владу у наявному суспільстві та будувати суто етатистський проект. Поставивши за мету створити незалежну українську державу будь-що, вони швидко порозумілися з номенклатурою, яка встигла переорієнтуватися. Їхні дезінтеграційні проекти збіглися. Втім, поквапившись заради створення держави на ім’я «Україна» укласти залаштункову угоду з номенклатурою, яку сподівалися здолати, граючи за її правилами на її ж полі, «націоналісти», котрі на той час не володіли жодним адміністративним ресурсом, не приділили належної уваги — навіть там, де виграли вибори — ані створенню економічного підгрунтя влади через перерозподіл власності, ресурсів і фінансів, ані якнайактивнішому впровадженню нових форм господарювання. Отже, не забезпечивши і не створивши собі у новій державі жодних реальних ролей, підкріплених реальною економічною та політичною базою, вони фактично віддали «сакрамент незалежності» ще донедавна імперським і відверто антиукраїнським силам. А ті невдовзі зуміли повністю узурпувати ідею незалежності і, списуючи невдачі свого перманентного правління в незалежній Україні на «демократів» і «націоналістів», мало не повністю усунути їх із політичної сцени, де відбувався великий перерозподіл власності та влади.
Аналізуючи розвиток цього колабораціонізму й морального релятивізму, годі не згадати перші загравання Руху з творцями сучасних олігархічних «яблук» і т.ін. Нерозуміння самої природи олігархії, яку визначає аж ніяк не брак демократичності у тих чи тих осіб, призвело ледь не до спроби виростити своїх, «демократичних» олігархів.
Істотним моментом нашої нинішньої політико-економічної системи є «змичка» між бюрократією та нібито вільним (майже кримінальним) бізнесом, насправді великою мірою залежним від влади, адміністративно-репресивний апарат якої міг і може завадити будь-кому з могутніших олігархів вести справу в Україні, у такий спосіб перерозподіляючи та дедалі більше монополізуючи власність і виробничі потужності. Очевидно, що в нас склалася абсолютно безперспективна модель державного капіталізму, опертого на забезпечені владою адміністративний ресурс і монополію.
Ця надмірна монополізація економіки за допомоги адміністративного (податкова адміністрація, прокуратура, міліція, служба безпеки) та кримінального (всілякі бандитські та напів-бандитські «крыши») тиску унеможливила розвиток капіталу, незалежного від держави й одержавлених «олігархів». Таким чином, у номенклатурно-олігархічній Україні було загальмовано створення середнього класу — економічного підгрунтя громадянського суспільства, вільним громадянином якого годна бути тільки економічно вільна людина.
Тому, визначаючи роль зрощеної з адміністрацією олігархії, можна стверджувати, що сьогодні вона перетворилася на вкрай ефективну перепону як для вільного ринку, так і для громадянського суспільства, а отже й демократії в Україні, та загрожує самому існуванню України як держави. Тож її варто оцінювати як екстремальну реакційну групу, дії якої тягнуть за собою безперервне, хай і повільне, сповзання українського суспільства до державного капіталізму за обставин надмірної монополізації економіки. Кількох олігархів, наближених до найвищої влади, цілком справедливо трактувати як стагнархів, а їхнє правління — як стагнархію.
Зовсім нема підстав говорити про демократію на селі з його новими латифундіями та мільйонами безсловесних кріпаків, залежних від червоних феодалів. Щоправда, сьогодні точиться жорстока боротьба за єдине, що там зосталося — за землю. Та чи спроможуться вчорашні колгоспники стати вільними хліборобами та громадянами, здатними в кожному вчинку реалізувати демократію як щоденну мозольну працю, — не знати.
Не менш залежними є й працівники гігантських індустріальних монополій. Хіба можлива самостійна позиція у місті або регіоні, де геть усе — підприємства, телебачення, преса та й зрештою адміністрація — належить одному монополістові, котрий, утім, лишається васалом щодо державної влади, втіленої в особі президента.
Крім того, демократія — це не тільки здійснення своїх прав та обов’язків кожним окремим членом суспільства, а й забезпечення групових прав різних спільнот — релігійних, національних, регіональних чи, скажімо, товариств споживачів абощо. Однак сьогодні практично всі владні горизонталі та вертикалі контролює державна адміністрація з Києва, не переймаючись питанням, який обсяг владних повноважень повинні мати центр і регіони, кожна з гілок влади та різні соціальні групи, і чи не призводить узурпація всієї повноти влади однією з гілок, скажімо, президентською, до авторитаризму, що зашкодить як самій владі, так і цілій державі.
Тож, по-суті, нічого і не відбулося, адже побудувати демократію на тотальній залежності і злидарів, і нових багатіїв від держави годі було сподіватися. Треба тільки усвідомити чинники цієї несвободи, головним з яких сьогодні, безсумнівно, є стагнархія, яка втілює свій проект побудови держави, що я його назвав би проектом «государства Украина».
Для адміністрації «государства Украина» вона сама, адміністрація, і є державою. Тож етатистський принцип «держава понад усе» якнайкраще втілено саме в Україні, якщо під державою розуміти не механізм співжиття вільних громадян, а президента (ним може бути будь-хто), президентуру й оперту на владному та економічному монополізмі олігархічну систему влади. Нині її кристалізація практично завершилася, і в Україні, либонь, повністю сформовано централізований президентсько-олігархічний режим, що гальмує розвиток громадянського суспільства, економічні реформи, процеси інтеграції зі світовою спільнотою. Цьому прислужилася й законодавча реформа, і специфічна приватизація, і кадрова політика, завдяки яким постала жорстка президентська виконавча вертикаль, нещодавно увінчана інститутом держсекретарів у галузевих міністерствах. Стагнархи втілили свій проект у життя й майже цілком ним задоволені. Вони зберегли владу, сконсолідувалися довкола державної монополії у єдине політичне ціле, успішно пережили перехід від планової до державно-капіталістичної економіки, розпочали і вже завершують перерозподіл власності, зробили все, щоб позбавити Україну перспективи вступу до ЄС. Ясна річ, їм у жодному разі не йдеться ані про повалення державної монополії, ані про впровадження загрозливого для них «громадянського суспільства».
А пауперизоване, усунуте від здійснення влади населення не ототожнює себе з цією державою. Для чималої його частини державний проект не став чимось важливим. Ба більше: як адміністрація, так і власне суспільство не зуміли випрацювати «проекту Україна», що його було схвалила більшість громадян. Такий проект просто відсутній, і це дозволяє говорити про те, що нам-таки бракує «державного інстинкту» (якщо ця термінологія взагалі припустима).
Тому для створення якоїсь спільної бази дуже важливо створити в Україні механізми громадянського суспільства, завдяки яким можна було б усвідомлювати реальний стан речей, працювати над виробленням візії майбутнього, запроваджувати широкі дискусії та втілювати досягнутий консенсус у життя. На жаль, згаяно надто багато часу і тепер доводиться мати справу зі стагнованим суспільством.
Окрім суто економічих та адміністративних чинників, можна зауважити й відсутність демократичних традицій на більшій території країни. До того ж, у незалежній Україні й далі успішно репродукується «совєтська людина» — годі уявити, скажімо, щоб у післянацистській Німеччині на екранах панувало «добре старе кіно» зі старою фашистською пропагандою, — а ми це дозволяємо, ностальгуючи за комуністичним минулим...
Щоправда, не все так трагічно. Адже у нас іще не Білорусь, де гіпертрофований інститут президентства зжер самих олігархів. Натомість в Україні він наразі тільки контролює та врівноважує їх. Хай і не демократія, бо для п’ятьох-шістьох громадян, а все ж баланс.
Тож якщо сьогодні знову починати, то вже з економіки. Може, тоді ми не впадатимемо вкотре у відчай щодо демократії в Україні. Її ж бо не можна проголосити чи подарувати. Її можна тільки збудувати, будуючи щодня. Але на це потрібні вільні люди. Вільні не тільки духом, але насамперед економічно.

© КРИТИКА.  7-8 2001 рік