Наша позиція - Критика 4/2002

Тарас Возняк

Вибори, виборці й обранцi

Вибори як процес агiтацiї (зомбування) електорату та вкидування бюлетенiв до урн нарештi завершилися. Щоправда, голосуванням не завершилися вибори як формування виборних органiв влади (i явне, i пiдкилимне). Одна з гілок влади, а саме — виконавча, намагається не лише пiдкорегувати вибiр народу, але й просто замiнити його на супротивний.

Однак повернiмося до попереднiх стадiй виборів. До них постiйно апелюють усi зацiкавленi сторони як до священної корови — бо ж саме тут неначе «промовля народ». Однак у мене дедалі більшає сумнiву — а хто ж «промовля»? Очевидно, масовiсть процесу вибирання мала би вселяти надiю: може, хоч хто-небудь таки прокинеться вiд сомнамбулiчного навiювання, може, голос народу, що є голосом iстини, вiзьме та й бовкне правду? Хтось, може, вже й бовкнув. Та хто почув? Саме масовiсть і не дозволяє що-небудь почути. Натомiсть воля електорату оприявлюється як усереднена величина мiж власне волею народу (а не зомбованого та манiпульованого електорату) та волею ляльководiв. Доволi сумнiвно звучить теза, що саме в масових актах сучасних виборiв, здійснюваних під час нашого входження (чи ще нi — на щастя) в iнформацiйну епоху, й здiйснюється це волевиявлення. Вибори в Українi до болю нагадали менi ловлення ошелешеної риби, що збилася докупи перед загатою. Я сам бачив, як її кошиками виловлювали з Горинi — одразу по пiв кошика.

Звісно, ми можемо тiшитись, адже повнiстю провалилися «вiртуальнi проєкти» передовсім росiйських «полiттехнологiв» на кшталт «Партiї зелених», «Команди озимого поколiння», «Жiнок за майбутнє». На попереднiх виборах вiдчай вiд органiзованої вiдсутности вибору мiж червоними комуняками та синьо-блакитними бандерiвцями успiшно був каналiзований у проадмiнiстративний зелений (певно, доларовий?) вибiр. Однак, що стало причиною провалу так вдало задуманих «проєктiв»? Адмiнiстрацiя потурбувалася про всi можливi пропозицiї для електорату, про всi його преференцiї. Хочеш бути правим лiбералом — голосуй за КОП, болить тобі доля жiноцтва та дiтоцтва — голосуй за ЖЗМ тощо. Мабуть, електорат не забув «кидка» з зеленими на минулих виборах? Утім, він просто «не догнав». Страшенно далекі вiд народу полiттехнологи марно сподівалися, що він зможе розгледiти на чорно-бiлих екранах десь по вiнницьких селах тонкий кольоровий відтінок, який підштовхне його до жовтеньких куряток iз ЖЗМ чи помаранчових каплунчикiв iз КОПiв: навiть зелененькi екстравагантi
грейпфрути ПЗУ на екранi недобитого «Електрона» мого вiнницького товариша-iнтелектуала виглядають просто сiрими. Звичайно, можна сказати, що справжньою метою цих вiртуальних проєктiв було вiдтягнути «просунутих» виборцiв вiд блоку «Наша Україна» й закласти фундамент пiд наступнi вибори. І справді, таки вдалося вiдщипнути зо два відсотки, знову відсунути «нацiоналiв» вiд крутої «вiртуальности», але чи вартує це таких грошей? Втім, це, може, для нас грошi, а для декого — нi. Зрештою — рахують вони. Можна поставити у пiд'їздах днiпропетровцiв із пiв сотнi лiфтiв, як Пiнчук, i стати депутатом з незначним вiдривом вiд комунiста, який не зробив нiчого. Вдячности вiд народу не жди.

Безсумнiвну втіху принесла нищiвна поразка iнших мікропочварок на кшталт нацiоналiстичних росiйських партiй. Попри росiйськомовнiсть чималої частини населення України, попри мiльйони росiян в Українi — за них проголосувало кiлька десятих процента. Правда, це можна пояснити тим, що голоси власне проросiйського та власне росiйського населення відтягнули iншi блоки, якi у пiвденно-схiдних регiонах активно спекулювали проросiйською риторикою. Тут і досі пріоритетною є ностальгiйно-комунiстична виборча пропозицiя.
Не менше втішає те, як «заєда» «киданула» СДПУ(о). Інформацiйний лiдер перегонiв СДПУ(о), як на мене, мусив би мати величезнi пiдозри щодо коректности отриманого результату. Багато хто з аналiтикiв глибоко переконаний, що принаймні 3% їхнього електорату просто вкрали. А вибачити таке майже неможливо. Медведчук мав би цiлком справедливо вiдчувати себе «опущеним». Очевидно, як претендент на майбутнє президентство вiн у багатьох викликає страх. І не даремно. Таким чином ми отримали рiзнополюсний олiгархат — і хай це ще не демократiя, але вже певна диверсифiкацiя. Ба бiльше, поступово олiгархiчнi групи, що домагаються впливу задля задоволення своїх iнтересiв (на прикладі «об’єднаних» це видно особливо виразно), перетворюються на справжнi полiтичнi середовища та партiї.

Однак навiть адмiнiстративний «кидок» не змiг дотлумити БЮТі та СПУ. А жахливе запитання: чи є там ще хто-небудь, окрiм Тимошенко (+Турчинов) та Мороза, провисає без вiдповiдi. Та ще й випередили СДПУ(о)! Проте i буйних треба — хоча б для фабули.

Феноменами виборiв безсумнiвно стали два доволi нестабiльнi та ситуативнi блоки — «Наша Україна» та «За єдину Україну». Непопулярнiсть всякої влади в Українi змушувала надто довго сумнiватися в тому, чи направду «ЗаЄдУ» є головною колоною, яку президент веде до Верховної Ради. Вкрай низький рейтинг блоку в партiйному списку чiтко оцiнив реальний стан держави та керівної верхівки. Партiя, в якої насправдi (насправдi!) такий низький рейтинг, не може бути правлячою. Але це «там». А в нас усе можна «порєшать». Адмiнiстративно протягнути в мажоритарних округах як сiреньких господарникiв усiх «своїх». І тодi влада може просто не цiкавитися, що думає про неї народ.
А можна вчинити ще хитрiше. Приміром, покласти свої крапленi яєчка в усi виборчi кошики. В тому числi й в «опозицiйнi» чи «м'яко опозицiйнi», як-от «Наша Україна». Пiсля виборiв раптом виявиться, що мiж м'якою опозицiєю та «позицiєю» насправдi розходження не такi й великi, чи майже зникомi. І весь протест напiвоспалого електорату пiде в гудок. Насправдi ми — обранi — всi українцi, всi державники, в єдностi наша сила і т.д. А народ... Ну що народ — вiн своє сказав — вiн нас обрав. А далi ми вже самi вирiшимо, що вiн насправдi хотів сказати.

«Феномен Ющенка», як на мене, є формою самоiдентифiкацiї: українцi побачили себе в ньому. Неговiркому — бо що говорити; принаймнi, совiсному — хоч важко сформулювати, в чому ця совiснiсть полягає; з недорікуватістю у висловленнях — хоча загальна iнтенцiя зрозумiла. У «феномен Ющенка» (а не в нього як особу) конвертувалися всі сподівання та розчарування. Пiсля десяти рокiв владного цинiзму народ (не електорат) виявився таким самим наївним. Вiн знову вiрить та сподiвається. Однак на що? «Наша Україна» й досi є тiльки ситуативним об'єднанням. Драконовi зуби вже з першим весняним теплом 2002 починають проростати на полi «НУ», щоб пошматувати його та порозтягати: хто у свою нiрку, хто всюдисущому гаранту єдности.
І тодi, після з’ясування того, «хто винен», знову постає відоме «що робити»? Як на мене, то вiдповiдь проста: робити Ющенка. Плевели мали би вiдпасти. Хто потребував рятiвного жилета вiд прокуратури — може вирушати в самостійне плавання. Та чи здатен «феномен Ющенка як дзеркало українського народу» на створення чогось стуктурованого, з чiткими цiлями та дієвими рішеннями? Чи, може, «феномену Ющенка» наразі важливо дожити й не втратити цноти, не розчарувати народ до нових президентських виборiв, коли можна буде знову заколисати себе надiями на краще майбутнє чи iлюзiєю вибору. А поки що, всупереч фактичному виграшеві, «Нашу Україну» так чи iнакше усунуть вiд вирiшення серйозних справ.
«ЗаЄдУ», за яку масово проголосувало працьовите та, мабуть, украй задоволене населення квітучих Донеччини та Луганщини тощо, вiзьме на себе весь тягар влади. Звісно, за сором’язливої пiдтримки комунiстiв — аби обличчя «губернатора» Януковича ще більше наблизилося до iдеалу безхмарної парсуни Кiм Ір Сена, й голоси таки всiєї Донбащини лягли у кошик наших гарантiв.
А зрештою — може вони справді процвiтають i благоденствують?