Шановні читачі!

Проблема формування структур громадянського суспільства в Україні, його взаємодії з правовою державою, забезпечення у рамках цієї держави прав людини як запорука ефективного розвитку – ці теми постійно приваблюють увагу середовища „Ї”. Вони були предметом нашого спеціального числа, вони завжди присутні на наших сторінках, незалежно від заявленої головної теми номера. Тому текст професора В.Литвина у газеті „Факты и комментарии” не залишив нас байдужими. Публікуємо відгуки на нього та запрошуємо до слова усіх, хто поділяє наші переконання, рівно ж як і тих, хто може арґументовано їх підважити.

Ярина Боренько
Антоніна Колодій
Андрій Павлишин
Марія Прунак

Особливості українського перекладу

Ярина Боренько, політолог, перекладачка і „вітчизняна функціонерка” НУО

Здається уже незаперечним, що скандальний текст професора В.Литвина „Громадянське суспільство: міфи і реальність” є, м’яко кажучи, „вільним переказом” статті американського ученого Томаса Каротерса „Civil society. Think again” у журналі „Foreign Policy” (російська версія опублікована в мережі Інтернет під назвою „Критический взгляд на гражданское общество”) – докладніше про це можна прочитати у статті Г.Немирі у „Дзеркалі тижня” (ч. 3 за 2002) чи у матеріалі С.Волкова, Л.Уліткіної та В.Міхненка на сайті „Української правди”. Та й сам голова Адміністрації Президента підтвердив у інтерв’ю радіо „Свобода” факт „інтелектуального донорства”. Я залишаю іншим аналіз різних аспектів тексту В.Литвина, а наразі хочу відзначити кілька моментів, які видаються мені ключовими, і які спадають на гадку при порівнянні текстів різними мовами.

Отож, давайте трохи поміркуємо про слова. Все ж, серйозна академічна наука вимагає твердого ґрунту дефініцій. Той факт, що Т.Каротерс пише патетично і сприймає наш “Zeitgeist” у звичних для його культури термінах – це його право (не остання річ і контекст юридичної традиції та правнича термінологія доволі герметичного під цим оглядом англо-саксонського права – йдеться про формально-юридичні рамки, у яких діють інституції громадянського суспільства). Якщо ж пан Литвин „робить науку”, то варто було би важливі слова хоч трохи пояснити, оскільки для нас вони видаються досить неоднозначними. Ба більше – саме через спрощені переклади англійських термінів у сучасній українській політології ми спостерігаємо такий хаос, і не в самих лиш творах члена-кореспондента НАНУ В.Литвина. “Дзеркало тижня” – газета двомовна, наші зауваги ґрунтуються на україномовній версії, але в російському варіанті невідповідності ті ж самі.

Словосполучення перше: неурядові організації

У російському варіанті вживається поняття неправительственные организации (скорочено НПО), в англійському – nongovernmental organizations (скорочено NGO). Це словосполучення прийшло до нас за посередництвом ославлених закордонних інституцій, які фінансують оті “неурядові організації” (НУО), що ростуть, наче „гриби після дощу”. Автор „базової статті”, на якій ґрунтується „реферат” В.Литвина, закорінений в англосакській правовій культурі та цивілізаційній парадигмі. На його батьківщині юридичне регулювання НУО зовсім інше, аніж у країнах романської традиції (до якої тяжіє і Україна) – зокрема, воно не таке реґламентоване. Американці назвали собі об’єкт фінансування „НУО”, визначили для них відповідні критерії, основним з яких є неприбутковість, – і це їхня справа. Але панові В.Литвинові з рації його основної посади варто було б зайнятися творенням питомо вітчизняної термінології, або принаймні шукати способу узгодження різних правових традицій – в українському законодавстві НУО як таких немає. НУО як реципієнти критикованих автором “ґрантів” формально називаються у нас „громадськими організаціями” (скорочено дехто вживає ГО), себто до їх числа залічують багато усякого, включно з молодіжними підрозділами політичних партій, ба навіть спортивні клуби можуть зареєструватись як ГО – у автора вони чомусь виступають як „традиційні об’єднаннями за інтересами”. Класифікація, звичайно, цікава, але чи справді спортивний клуб є таким “традиційним”? Чи буде традиційним спортивний клуб, котрий в якості “НУО” отримає ґрант від міжнародного донора на організацію літнього відпочинкового табору для дітей-сиріт? І, зрештою, чому громадянське суспільство ”найчастіше асоціюється з галасливою активністю неурядових організацій, які борються за “суспільне благо” загалом: за довкілля, права людини, рівноправність жінок, справедливі вибори, проти корупції та “за все хороше”? А чому тоді після своєї “галасливої діяльності” і боротьби “за все хороше” вони ні з того, ні з сього “консультують політиків зі спеціальних питань”, але тільки у “країнах, що розвиваються”. То хто ж такі НУО?

Словосполучення друге: об’єднання за інтересами

Дуже приємне словосполучення – одразу асоціюється з гуртком макраме або товариством боротьби за тверезість. Зауважмо, що у „базовому” англійському варіанті вжито словосполучення “interest groups”, а в його російському перекладі – „группы интересов”. А от чому у версії В.Литвина „об’єднання за інтересами” (і у російській теж), та ще й з приміткою, що саме так вони називаються у політології, – незрозуміло. Бо у політології вони називаються „групами інтересів”. Чому далі асоціації (associations) перекладені як „об’єднання”? І чим „найширший спектр об’єднань” відрізняється від „об’єднань за інтересами”, до яких, у статті зараховані і політичні партії? Якщо у певних політологічних школах політичну партію вважають типом групи інтересу, то завдяки перекладацькому каламбурові пана Литвина політична партія перетворюється в „об’єднання за інтересами”. А таку дефініцію у політології поки що ніхто не запропонував. Чи, може, партії у нас і справді те саме, що гурток макраме, лише з “соціально-політичною орієнтацією”?

Слово третє – вітчизняні

Суто вітчизняна інтерпретація західного політичного дискурсу. Якщо у Каротерса НУО проводять тренінґи, підвищують партиципаційні характеристики у суспільстві, ширять громадянську освіту, то у „вітчизняній інтерпретації” вони чомусь „чинять на уряди коригувальний пресинг і консультують політиків зі спеціальних питань”. Це, до речі, правда – надто вже багато у нас „дутих” NGO, які займаються профанацією науки. У нормальних країнах консультаціями відають експерти, які працюють у “мозкових центрах” та університетах – теж недержавних організаціях в американській традиції. Можливо, правда й те, що наші „неурядові організації” „на всі сто відсотків залежать від іноземних спонсорів”, а от „церкви, профспілки, палати, спортивні клуби тощо” мають „вітчизняні джерела” фінансування. Я би це переінакшила – саме “вітчизняне” фінансування спричиняє залежність від “Вітчизни”, а іноземне – це просто “джерело фінансування”. Принаймні, іноземного багато, і тут можна вибирати. А “Вітчизна” – одна, і її, як відомо, не обирають. І саме наша авторитарна “Вітчизна” занадто вже не любить свободи, перш за все – свободи наукової творчості, адже насправді таких “перекладів” у нас друкується дуже багато. Невже усі проблеми у грошах – вітчизняних і іноземних? І що таке “вітчизняне”, а що “іноземне” у часи ґлобалізації?

Міркування на полях статті В.Литвина

Антоніна Колодій, доктор філософських наук, професор

Усіх, хто задіяний як дослідник чи як учасник – творець! – громадянського суспільства, стаття Володимира Литвина “Громадянське суспільство: міфи й реальність” справді “заскочила”: Чому? Кому? Для чого? Хто б і як не відповідав на ці запитання, бажання відреагувати виникає в кожного. Проблема – як?

Для мене, як дослідниці громадянського суспільства, природним було б реагування у вигляді серйозної розмови про ідеали та суперечливу реальність будь-якого громадянського суспільства, про його різновиди, різноманітність (і про корисність цієї різноманітності), про міру розвиненості та шляхи зміцнення, в разі нерозвиненості, про причини переродження й навіть виродження. Щось таке я й збиралася спершу зробити. Та цьому перешкодила одна річ: стаття Литвина не писана для наукової дискусії. Це політичний маніфест чи пасквіль, як кому подобається. Отже, не відповівши на нього, як на політичну публікацію, не можна вести наукових дискусій. Інакше ми попадемо на гачок до тих, хто її начебто навмисно спровокував: виходячи з цілком гуманних і демократичних міркувань. Почалося, мовляв, зі скандалу, зате який чудовий результат! А морально-професійні якості зачинателів – одне з найголовніших гальм у політичному й громадянському розвитку країни – знову залишаться в тіні.

Отож, серйозна розмова про громадянське суспільство – пізніше, можливо після виборів. А тепер, спочатку – коментар на цей опус, кому б він не належав (я не благоговію ні перед “Foreign policy”, згадуючи статтю Румера 1994 р. й деякі інші публікації цього журналу, ні перед фондом Карнеґі, знаючи деяких їхніх лекторів “міжнародного класу”, які на повному серйозі потрапили стверджувати, що Жиріновський – втілення демократії, бо його любить народ). Зрештою, має рацію Анатолій Гриценко – у нашому контексті відповідає підписант, тим більше, що він доволі “глибоко” відредагував первісний текст, забравши невигідні для його концепції місця й наробивши купу фактологічних помилок.

Почну з початку, з так званої “історичної довідки” та визначення громадянського суспільства. На думку автора, ним є “мережа цивільних об’єднань за інтересами, паралельна державним структурам”. Постають запитання:

Чому паралельна? Паралельна – значить така, що не перетинається. Щодо стосунків громадянського суспільства з державою це не підтверджується, хоча декому й хотілося б, щоб це було саме так. Крім того, паралельна – значить розташована в тій самі площині. Однак, навіть у найдемократичніших суспільствах існує ієрархія “еліта (владні структури) – маси (громадянське суспільство)”. Отже, громадянське суспільство стосовно держави – “автономне”, краще не скажеш, але аж ніяк не паралельне. Воно взаємодіє з нею і перебуває ближче до мас, ніж до верхів. Інколи пишуть “незалежне”, що теж не зовсім точно. Про відносини: „громадянське суспільство – держава” є чудові статті та книги, у тому числі й вітчизняних авторів. Взяти хоча б Богдана Кістяківського. Та, як бачимо, вони залишаються не запотребувані, на відміну від праць Т.Карозерса.

Друге питання: чому “цивільних об’єднань за інтересами”, а не просто громадських об’єднань? Об’єднаннями за інтересами у нас прийнято називати клуби бального танцю та товариства рибалок, тобто організації для проведення дозвілля. Що ж стосується груп інтересів та груп тиску, які захищають свої позиції на ринку праці й в інших сферах активними діями, у тому числі й спрямованими проти уряду, то вони теж є частиною громадянського суспільства, але знову ж таки тільки частиною.

Розповідаючи історію концепції, автор пише: “У XIX столітті концепція громадянського суспільства занепала, її відтіснила промислова революція”. Насправді одну концепцію може відтіснити інша концепція, бо це явища однопорядкові, а матеріальні чинники можуть їм сприяти, або ні. Отже, промислова революція загострила проблему БІДНОСТІ (про яку панове з “За ЄдУ” воліли б не згадувати), а та вже спричинилася до того, що концепція соціалізму стала прийнятнішою, аніж концепція громадянського суспільства. Останнє ж бо передбачає рівних і вільних індивідів!

“Найглибший” рівень історицизму продемонстровано в наступній фразі: “Знову ввійшла в моду після Другої світової війни, коли італійський марксистський теоретик Антоніо Ґрамші запропонував розглядати громадянське суспільство як мережу незалежних політичних ініціатив, активісти яких – природні союзники комуністів у боротьбі проти буржуазної диктатури”. Бравіссімо! Антоніо Грамші, що помер після тривалого ув’язнення у фашистській тюрмі 1937 р., виявляється вічно живим, як Ульянов-Ленін, та ще й пропонує деякі недоречності…

Далі йдеться про перший так званий міф, який нібито полягає в тому, що “громадянське суспільство формується навколо неурядових організацій”. Але чи знає наш пересічний громадянин, якому адресована стаття, що таке НУО? І чи справді цей нібито головний “міф” такий болючий для України – не туди спрямовує наші помисли й зусилля? І чому це раптом громадянське суспільство “асоціюється з галасливою активністю (?) неурядових організацій, які борються за “суспільне благо” загалом (?): за довкілля, права людини, рівноправність жінок, справедливі вибори, проти корупції та “за все хороше”. Щось не побачила я в переліку цих “недостойних” цілей якихось загальників. Хіба це не гострі загальносуспільні проблеми? Хіба у нас із виборами чи корупцією все гаразд? Тоді нехай так і заявить найповажніший лідер найповажнішого блоку.

“Концепція громадянського суспільства в кожному тлумаченні охоплює всі організації та об’єднання, що перебувають поза державними структурами. У політології вони називаються об’єднаннями за інтересами,” – пише далі автор. Всі, чи не всі – про це в науковій літературі ведуться дискусії. Принаймні до них не належать насаджувані та маніпульовані державними структурами об’єднання. Що не всі вони в політології “називаються об’єднаннями за інтересами” – про це вже мовилось. Можу ще запропонувати до уваги тих, хто здатний читати щось інше, окрім “Фактов и комментариев”, свою спробу класифікації усього розмаїття організацій, що входять до громадянського суспільства („Ї”, число 22, 2001, с. 34-35; або на веб-сторінці www.ji-magazine.lviv.ua). Та важливе інше: жоден автор, який зі знанням справи пише про громадянське суспільство, не заперечує подальшого “спростування”, вигаданого автором міфу про НУО як єдиного представника громадянського суспільства. Отже, нема з ким сперечатись. А щодо форми вислову, то тут з п. Литвином можна сперечатись з приводу мало не кожної фрази.

Він, скажімо, пише: “Неурядові організації, ясна річ, відіграють у країнах, що розвиваються, важливу роль…” То це ми – країна, що розвивається? Дякуємо! Постарались ті, хто проголосив себе блоком “За ЄдУ”. Адже в жодному іншому блоці немає стільки тих, котрі вели нас нібито вперед майже упродовж усіх десяти років незалежності, не зважаючи на “галасливу активність” тих, що існували “паралельно”…

Переходимо до наступного “міфу” – про гадану, як вважає В.Литвин, “шляхетність цілей” громадянського суспільства. “Тут, – розповідає він, – усе залежить від того, цілі яких недержавних об’єднань ви волієте брати за основу – Армії порятунку чи злочинного угруповання “Луганська бригада”. Мені, яка вважає тему громадянського суспільства “своєю”, соромно звичайно, що я не знаю про ці знамениті українські громадські організації. Можливо це тому, що я не читаю жодного видання, що починається зі слова “Факты”. Треба б опитати читачів означених видань, наскільки вони в курсі справи… Та, як би там не було, я категорично не згодна, що злочинні угруповання – це складова громадянського суспільства. “Паралельного” – можливо, але не громадянського. Але, для того, щоб це зрозуміти, треба знати бодай ази теорії громадянського суспільства.

“Досить одного побіжного погляду на інтернетівський перелік добровільних об’єднань, – пише п. Литвин, – аби зрозуміти, що громадянське суспільство – це широко розгорнуте віяло організацій із найсуперечливішими установками, що об’єднали людей добрих, злих і просто дивакуватих”. Мені це дуже сподобалось: “інтернетівський перелік” – взірець моністичного мислення в епоху постмодерну й інформаційного суспільства! Який такий перелік? Хто його склав? І чому я маю вірити, що він справді стосується громадянського суспільства? Хоч громадянське суспільство насправді різноманітне, і в тому його сила, і тим воно страшне для наших реліктових моністів.

А щодо “людей добрих, злих і просто дивакуватих”, то, вибачте: дивакуватість і доброта частіше ходять в парі, аніж протистоять одна одній. А розмова про злих та дивакуватих породжує спогад про комуністичну пропаганду, яка видавала дисидентів за людей суцільно злих і дивакуватих водночас (“отщепенцы-неудачники”), таких, з якими “нормальному советскому человеку” не по дорозі.

Виникає, щоправда, питання про те, до якої категорії віднести дивакуватість самого пана Литвина, який на зустрічі з львівськими журналістами (було й таке! Притім, Гора прийшла до Магомета, себто зустрічалися в Києві) жалкував за часами Щербицького, коли Львівщина, мовляв, непогано була представлена в київських верхах (Маланчуком!). Свідченням не меншої дивакуватості (на мій суб’єктивний погляд, звичайно) було і згадування Литвином на іншій прес-конференції Брежнєва – в порівнянні з теперішньою місією власної персони. Ці слова включено до “рейтингу ненормативної мудрості” журналу ПіК, #2, 2002. А чи є не дивакуватістю списування статті (з того ж таки капосного Інтернету) людиною, що носить титул члена-кореспондента Національної Академії Наук України? Та все це, як бачимо, не перешкоджає п. Литвину претендувати на лідерство у найбільш забезпечену “ресурсами” партійному блоці, а може й на ще визначнішу роль, чого він, у принципі, не заперечує. Та ще й приказувати: „Побачимо, на користь, чи на шкоду мені піде публікація тієї статті…” Їй Богу, так сказати міг би й Дмитро Понамарчук, а Дмитро Корчинський, здається, зумів би висловитися ще мудріше (хоч під статтею міг би підписатися, напевне, й він).

Уявлення про добрі наміри громадських організацій пан Литвин (права рука Президента держави, доктор наук etc.) називає “підступним і хибним”. Вибачте, але це вже з лексикону О. Лукашенка.

Далі йдеться про суперечливість цілей громадських організацій, які, бачте, “завжди переймаються тільки одним аспектом дійсності”, і про те, що “боротьба за тлумачення того, що є суспільним благом на цей момент, точиться не між громадянським суспільством, з одного боку, та “хлопчишами-плохишами”, з другого, а завжди і тільки – між різними силами самого громадянського суспільства”. Моя реакція: це ж дуже добре! По-перше, вирішуючи проблеми того аспекту дійсності, яким вони переймаються, громадянські організації звільняють від цього зайвого й дрібного клопоту уряд, державу, чи як у нас полюбляють казати – владу. По-друге, сам п. Литвин кількома рядками вище стверджував, що “суспільне благо – це не богоданість, не абсолютна категорія, не конкретний стан речей, це ідея, що виходить переможцем із суспільної боротьби”. Тож і добре, що за неї є кому боротися.

А щодо економічної заінтересованості, про яку йдеться далі, то, на жаль, кожна людина має такі інтереси. Але проблема в тому, як вона їх досягає. Чи не хотів би, бува, п. Литвин сказати, що без цієї “підступної і хибної” ідеї громадянського суспільства партія – якась нова THE PARTY, чи може блок (THE BLOCK), чи Адміністрація, чи просто ВЛАДА накреслили б несуперечливий шлях до світлого майбутнього? Але ж він сам і відповідає на це запитання: “Хоч би якою безкорисливістю вирізнялися дії окремих героїв, завжди знайдеться спосіб оприбуткування їхнього героїзму”. Закритої сфери стосунків ця, така невластива “українському дискурсу”, фраза стосується значно більшою мірою, ніж сфери відкритої боротьби.

Про демократію. Тут усе поставлено з ніг на голову. Суцільні пересмикування фактів відбивають будь-яку охоту їх коментувати. Адже ж якщо, цитую: “активне розвинене громадянське суспільство може дисциплінувати державу [а в наших умовах, це дотримання закону, подолання корупції і багато всього іншого, що кардинально може оздоровити суспільство. – А.К.], просувати інтереси різних груп населення [а значить, відкрити шлях до справедливості. – А.К.], забезпечувати їхню активну участь у політичному житті [що ми й називаємо демократією. – А.К.]”, але при тому має й інші, негативні, впливи, то це ж не значить, що перше – абсурд, а друге – його подолання, як хоче довести автор. Притому, ці інші приклади трактуються далі суперечливо й некомпетентно.

Перше, на чому наголошує автор, – це, “що різке посилення громадянського суспільства є симптомом небезпечного ослаблення політичних структур”. Який приклад він наводить? Статтю Ш. Берман про те, що нібито розвинене громадянське суспільство у Ваймарській республіці не перешкодило, а навіть посприяло приходові Гітлера до влади. Залишимо слабкості провокативної, а тому широко розрекламованої статті Берман для обговорення в межах наукової дискусії. Натомість запитаємо в нашого претендента у вожді: а хіба Гітлер прийшов до влади не під гаслом “посилення політичних інститутів”?

Якщо навіть п. Литвин погоджується з твердженням Ш.Берман, що “щільність і структурованість громадянського суспільства тільки полегшила нацистам процес створення динамічної політичної машинерії”, то чи може він з його такою-сякою (якась же мусить бути!) ерудицією вченого-історика повірити, що причиною перемоги нацизму було те, що “слабкі політичні структури Ваймарської Республіки були не в змозі задовольнити завищені й суперечливі запити конкуруючих громадянських об’єднань”? А якщо не вірить, то навіщо пудрує мізки українським громадянам, переконуючи, що благо – у сильній владі, якій не заважають жодні суперечливі запити? І що таке сильна влада? Невже та, за якої, як писав Шевченко: “од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує...” Усунувши “галасливу активність” усіляких там НУО, матимемо саме таке “благоденствіє”.

Перш, ніж підкидати широкому загалу подібні опуси, чи не краще було б самому почитати про те, як народжуються й вироджуються громадянські суспільства, як вони дичавіють і хто цьому сприяє (див.: Дж. Кін. Старі образи, нове бачення. – Київ, 2000).

Діяльність груп тиску, особливо надмірна й незбалансована (з точки зору реально існуючих у суспільстві інтересів), несе певні загрози. Але, по-перше, “лобістське” й громадянське суспільство – не синоніми. А по-друге, не українцям хвилюватися через гіпертрофію і того, й іншого. Що ж до тверджень п. Литвина, то вони знову не в ладах з логікою. Заявивши, що на Заході в “90-х роках цей процес посилення лобістських угруповань одержав назву “демосклероз суспільства”, він в наступному абзаці про ті ж 90-і роки пише: “1995 року гуру американської соціології, професор Гарвардського університету Роберт Путман своєю статтею “Падіння соціального капіталу Америки” … показав, що в 90-х роках гурткове, комунальне й союзне життя Сполучених Штатів увійшло у фазу справжньої кризи. Проте, як відомо, саме на цей період припадають небачені раніше кон’юнктура й господарське зростання в Америці”.

Так був демосклероз, спричинений гіпертрофією громадського суспільства, чи його криза? Очевидно, що це питання не для некомпетентних, які змішують лобізм з “гуртковим, комунальним і союзним життям”. Чи не правда, кумедно звучить ця остання фраза в українському перекладі, зайвий раз засвідчуючи факт плагіату. Але навіть це не виправдовує того, що слова “гуру американської соціології” адресуються вигаданій особі, якомусь Путманові, коли насправді йдеться про Патнема чи Патнама, як подали перекладачі його книги українською мовою. (Роберт Д. Патнам. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. – Київ: Основи, 2001). Почитайте, пане члене-кореспонденте, не зашкодить: може й справді станете фахівцем з проблем громадянського суспільства.

Про залежність економічного успіху від громадянського суспільства й демократії – тема грандіозна, а всезнайство автора просто вражає: виявляється “обидва приходи “Солідарності” у владу збігалися з господарським і моральним спадом”. То й що? А хто був творцем 10-річного спаду в Україні? Жодної „Солідарності” ми не мали.

Щодо того, скільки коштує громадянське суспільство урядові, пасувало б говорити про Україну, а не про Америку. Так само, як і про ті проблеми ґлобалізації, які її зачіпають найбільше, а не про те, що “терор чинять скажені і ґлобалізовані сегменти громадянського суспільства”. Ось де, виявляється, зосереджено головний осередок ґлобалізованого громадянського суспільства – на кордоні між Афганістаном і Пакистаном, у печерах.

Навіщо ж так лякати далеко не ґлобалізованих українських виборців? Ще й справді словосполучення “громадянське суспільство” в устах якогось кандидата в депутати стане для них розпізнавальним знаком “ворога народу”, якого в епоху боротьби з тероризмом треба бити й не пускати… до Верховної Ради.

Висновки прості:

• стаття, без сумніву, програмна;
• дивакуваті королі роздягаються добровільно;
• чи зауважить їх наготу пересічний виборець?

Міркування з приводу одного політичного маніфесту

Андрій Павлишин, редактор журналу „Ї”, голова Української Асоціації Міжнародної Амністії

Українська громадська думка без перебільшення шокована публікацією опусу Володимира Литвина “Громадянське суспільство: міти і реальність” у російськомовній київській газеті “Факты и комментарии” 19.01.2002. Не завагаюсь окреслити ситуацію саме таким гострим формулюванням, оскільки безпрецедентним є передрук цього тексту іншим виданням – “Дзеркалом тижня” – з відповідними коментарями і справжній потік відгуків, який сипонув у мережевій пресі.

Навіть побіжний погляд на окремі наукові аспекти розвідки професора В.Литвина дозволяє констатувати, що під суто фаховим оглядом її цінність незначна. Щоб зрозуміти це, вистачить проглянути першу главку тексту, яка зветься „Історична довідка”. Я не захистив кандидатської у 28, а докторської у 39 років, і не стану у 40 професором, але і школу, і історичний факультет Львівського університету я закінчив з відзнакою, як і, свого часу, В.Литвин (джерело інформації про пана адміністратора – офіційний сайт Президента України www.kuchma.gov.ua) . Цього мені вистачило, щоб від душі пореготати над пасажем, гідним персонажів молодого Чехова: „Знову [концепція громадянського суспільства] ввійшла в моду після Другої світової війни, коли італійський марксистський теоретик Антоніо Ґрамші запропонував розглядати громадянське суспільство як мережу незалежних політичних ініціатив, активісти яких – природні союзники комуністів у боротьбі проти буржуазної диктатури. У 70-80-х роках громадянське суспільство в цьому розумінні вважалося організаційним дахом для всіх форм боротьби проти авторитарних режимів у Латинській Америці та Східній Европі” (цитую за „ДТ”, за 26.01.2001).

Яка розкішна лексика „новоукраїнського” формату: „організаційний дах” („крыша”)! Ніяких тобі лінгвістичних експертиз не треба, одразу видно, що маємо справу з гідним продовжувачем справи Агатангела Кримського та Михайла Грушевського!

А що, крім сміху або здивування, можуть викликати абсурдні логічні конструкції: законодавцем політичної „моди” у демократичному (буржуазному) світі чомусь стає марксист А.Ґрамші, який „після Другої світової війни” (вона закінчилася, коли мученик-антифашист уже 8 років як був покійний) „запропонував” своїм товаришам по партії скористатися „у боротьбі проти буржуазної диктатури” потенціалом громадянського суспільства – а наївні буржуа це радо підтримали (тоді нащо було калататися усім отим бунтарям 1968 року чи ходити мільйонними мирними маршами на Вашингтон?). Але як з цієї зловорожості громадянського суспільства скористали совєцькі дисиденти 70-80-х років, і що у них спільного з нікараґуанськими партизанами та арґентинською й чилійською опозицією, знає лише В.Литвин.

Усе стає значно простішим і послідовнішим, коли читаєш текст, „покладений в основу” праці ученого світила, яке щодня напучує Президента як тому давати собі раду зі складними суспільними проблемами. Виявилося, що праця В.Литвина є тотальним плагіатом статті Т.Каротерса, причому власне з російського її перекладу, який давно уже оприлюднено в мережі Інтернет під назвою „Критический взгляд на гражданское общество”.

Скажімо у викладі американського професора згаданий нами пасаж звучить так: „Он [термін “громадянське суспільство”] снова вернулся на сцену после Второй Мировой Войны в работах теоретика Антонио Грамши, использовавшего его, чтобы изобразить гражданское общество своеобразным ядром независимой политической деятельности, критической сферой борьбы против тирании. Хотя Грамши рассматривал, прежде всего, диктатуры правого толка, его книги не потеряли актуальность и в 1970-е, и в 1980-е годы в процессе борьбы с диктатурами всех политических направлений в Восточной Европе и Латинской Америке. С падением Берлинской стены чешские, венгерские и польские активисты также подхватили знамя гражданского общества, наделив этот термин героическим смыслом” (цитую мережеву версію російською мовою). І ніякого тобі „даху”, а маємо переконливий, зв’язний текст, з цілістю якого можна погоджуватися, чи дискутувати, але головне – він фаховий і написаний з точки зору виразно артикульованої методології, брак якої стримить, наче ослячі вуха, на кожному кроці у тексті В.Литвина. О Україно! Доки духовні нащадки Трохима Лисенка терзатимуть твою Академію? Це ж бо вони до сьогодні присвоюють учені титули, нагороджують один одного почесними званнями і державними відзнаками, очолюють партійні списки і найвпливовіші державні інститути. Помилка ракетників буває коштує життя пасажирам окремо взятого літака, це спектакулярно, зримо і викликає у громадськості острах. Тоталітарні університети ХХ століття мали б уже навчити нас, що утопії чи зла воля учених-гуманітаріїв можуть обійтися мільйонами знівечених доль цілих поколінь...

Але, чи не надміру я генералізую? Публіцистичний ефект тексту про специфічні політологічні матерії напевне буде невеликим, позаяк ці міркування, стилістично доволі важкостравні та перевантажені умоглядними конструкціями, навряд чи будуть адекватно сприйняті майже мільйонною авдиторією таблоїда. Стале коло читачів газети має дещо інше коло інтересів і смаків, отож більшість із них байдуже ковзнуть поглядом по текстові й заглибляться у кримінальну чи світську хроніку.

Єдиний сенс публікації, на мою думку, – у проголошенні певних політичних поглядів, у спробі артикулювати ідейний концепт, який не має нічого спільного з академічною наукою, а цілком зручно вкладається у рамки визначення “політичного міту”, як його подає “Політологічний енциклопедичний словник” (Київ: Генеза, 1997.– С. 204-205), зокрема в есхатологічній версії поняття. Наукоподібність стає тут засобом маскування цілком недвозначної мети – сформувати апріорний образ ворога, надати аморфним суспільним побоюванням реальних кшталтів і сказати спраглим “панського” слова захисникам існуючого в Україні політичного режиму: нам не по дорозі із “запроданцями” з третього сектора, агентами світової буржуазії (громадянське суспільство, воно ж і попросту буржуазне або бюрґерське за Геґелем), а водночас підступними перемитниками комуністичних ідей, абстрактними борцями з анонімним лихом і цілком конкретною державою, втіленою в простих, але скромних словах короля Людовіка XIV „L’etat c’est moi”.

Хочу недвозначно констатувати кілька речей. Право на свободу наукової думки – священне. Ніхто не може заборонити ученому висловлювати будь-які ідеї, думки, сумніви, ба навіть виступати у ролі „адвоката диявола”, чи аналізувати певні явища „від протилежного”. Головне, аби такий аналіз був чесним і неупередженим, фаховим і методологічно обґрунтованим. Усього цього статті В.Литвина бракує. Вона була би пересічним зразком масової продукції посткомуністичної номенклатурної вченої братії, коли б не посада, яку посідає автор, і не його роль у політичних процесах та амбіції. Чому б не спробувати стати Президентом, коли Ви у 40 стали професором? Оно єфрейтори ставали, колгоспні парторги і розвідники-адміністратори з пітерських пролетарських родин, то чому б інтелігентній людині (а водночас „сільській”, яка „на речі дивиться прагматично” – авто характеристика з інтерв’ю радіо „Свобода”) не спробувати? Що ж, варіант можливий, але вкрай небезпечний. Продемонстровані нам еклектика, інтелектуальна неохайність і звичайна клептоманія у поєднанні з просто органічною неприязню до всякої свободи можуть обернутися тяжкими наслідками – таке уже траплялося не раз.

Особливої уваги у запропонованому людиною з найближчого Президентського оточення екзерсисі заслуговують зовнішньополітичні інтенції, які з цього тексту випливають. На позір, оскільки написано це усе „в першоджерелі” американським професором, то мало би не надміру розходитися із спільним для євроатлантичної цивілізації дискурсом. Ну критикує він, чого ж нашим не можна. Еге, одразу ж на думку спадає давній анекдот про те, що у них в Америці можна вийти до Білого дому, і скільки завгодно критикувати Картера, і „у нас” можна вийти на Червону площу, і скільки завгодно критикувати ... того ж Картера. 3 роки тому розважливий академічний аналіз переважно американських реалій з уст американського ж громадянина звучав цілком нормально. Але після цього було ще 11 вересня 2001 року. Невідомі вороги Америки завдали їй болючого удару, поціливши у її СИМВОЛИ. І одним з найдієвіших ресурсів відсічі став ресурс символічного плану, нехай і обтяжений мітами, але дорогий серцю американців – вони згуртувалися як ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО. Нагадувати їм сьогодні про їхні домашні клопоти високому посадовцеві з України не надто тактовно, а в стратегічному плані, як на мене, – взагалі згубно.

І останнє. Найменше мене у маніфесті В.Литвина вразила його нехіть до третього сектора і НУО, з якими я співпрацюю усе своє свідоме життя. Я звик до опору тих, хто теоретично мали би служити суспільству, але на ділі роблять усе можливе, аби це суспільство проігнорувати. Найчастіше я переконувався, що конфронтаційний менталітет у цих людей засадничий. Вони чомусь вважають, що „розбудовують державу”, а ми даремно „галасуємо”. Я не збираюся воювати з українськими державними службовцями, а сподіваюсь, що рано чи пізно вони усвідомлять спільність мети при різниці способів її досягнення, і шануватимуть нашу різність.

Чи є життя на Марсі, або недоліки громадянського суспільства в Україні

Марія Прунак, аспірант кафедри політології Львівського Національного Університету ім. І.Франка

„Громадянське суспільство” – термін для сучасного пересічного українського громадянина якщо не невідомий, то, принаймні, не повністю зрозумілий. Напевно, не помилимося, коли припустимо, що подекуди навіть загадковий, – щось на кшталт конституційної держави чи розподілу влад...

Проте, це не заважає науковцям та політикам завзято обговорювати його природу та роль у житті суспільства. Шановний автор чергового тексту про цей феномен, котрий обіймає поважну посаду голови Адміністрації Президента, та не менш почесну – члена-кореспондента Національної Академії Наук України, не став винятком та відважився приєднатися до дискусій вчених мужів.

Невідомо, чи його наміром було просвітлення нетямущих та довірливих українців щодо “підступності” громадських організацій, чи розвінчування іміджу неприбуткових організацій, але здається, шановний професор забув про холодний розум науковця та розважливість політика, а тримає зуб на все, що в той чи інший спосіб, на його думку, не є політичним. Крім того, без певних зусиль, просвітницькою його статтю назвати складно, бо погрішності її ріжуть вуха науковим невіглаством та свідчать про віддаленість п. Литвина від реального стану громадянського суспільства та сучасних теорій про його діяльність. Крім того, читачам залишається лише здогадуватися, про яку країну пише автор.

Але давайте по порядку...

Якщо говорити про концепт громадянського суспільства та його еволюцію, то доречно було б дати чітке визначення та ґрунтовніше зупинитися на основних етапах зміни поняття. Натомість, історична довідка, зрештою, як і вся стаття просякнута узагальненнями та незакінченими арґументами. Загадковими є ті знамениті особистості, котрі вважають громадянське суспільство альтернативою політичним партіям – які чомусь у статті названі системою політичних партій (знову загадка: а що таке система політичних партій – це політична система чи просто політичні партії?).

Складовими суспільства є уряд, бізнес-сектор – підприємці, бізнесмени тощо, та громадянське суспільство. Яко складові суспільства – єдиного цілого – вони не можуть існувати окремо одне від одного або, тим більше, заміщати одне одного. Тому доцільно було б наголосити про доповнення їх одне одним, а також невтручання одних у справи інших, що передбачає повноцінний розвиток та певне розмежування, але аж ніяк не тотальну відгородженість чи антагонізм. Ставши ключовим елементом “духу часу” – погодимося в цьому з автором – ідея громадянського суспільства стала, передусім, концепцією думаючої, освіченої, свідомої своїх потреб і проблем та шляхів їх вирішення, громади. Це, власне, й є передумовою просвітницького характеру діяльності громадських організацій. Їхнім завданням є пошук та кристалізування всього найкращого, що є в суспільстві, всього того, що може розчавити або гнітити Левіафан.

“Громадянське суспільство не формується недержавними організаціями”, – твердить автор. Можливо так, можливо ні. Але воно неодмінно представлене найповніше саме громадськими організаціями. Їхньої появи не треба боятися, їхнє утворення є закономірним процесом, та й, цитуючи автора: “переможець суспільної боротьби” – організації, що виживуть у прагненні досягти суспільного блага.

Залежність недержавних організацій від іноземних інвесторів насамперед пояснюється неспроможністю уряду країни забезпечити їх усіма необхідними коштами. В розвинутих, демократичних країнах недержавні організації отримують дотації з державного бюджету. Прикладом одного із способів їхньої успішної співпраці є, скажімо, система, в межах якої комерційні та ділові структури Канади забезпечують НУО необхідним обладнанням, за що, згідно із законодавством, звільняються від низки податків.

Закиди на адресу громадянського суспільства у Ваймарській республіці 20-30-х років та його згубної ролі у долі Німеччини є нічим іншим як надінтерпретацією фактів у вигідному для автора статті формулюванні. Дивно, що він на знає, що громадянське суспільство передбачає демократичність та значний культурний розвиток держави. Тому захоплення влади ультраправими партіями та прихід диктатора аж ніяк не міг співпасти із розквітом громадянського суспільства та зростанням його потреб. Найавторитетніші дослідники Ваймарської Німеччини 20-30-х років А.Брехт і С.Лі твердять, що причиною її краху були економічна криза та неспроможність керуючої верхівки дотримати власних обіцянок народові та, як результат, програш на виборах. Недоліки напівпрезидентського устрою (особливі конституційні повноваження президента та нечітке формулювання конституційних положень щодо відповідальності уряду) також далися взнаки незрілій демократії.

Невідомим є джерело, яке служить авторові для доказу відсутності активного суспільного життя у низці країн Західної Европи. Скажімо, Франції активності профспілок не позичати. Їх реакція на дії уряду, які шкодять добробутові громадян (скорочення робочих місць, зниження зарплатні тощо) є неодмінною ознакою активного думаючого громадянського суспільства.