Жан-Луї Панне, Париж (Франція)

Про заперечення голодомору в Україні

"Можна було б збільшити експорт, не зважаючи на стан внутрішнього ринку, однак це неминуче привело б до значного ускладнення ситуації в містах через велике подорожчання сільськогосподарських продуктів, зменшення реальної заробітньої платні та певний штучно організований голод, з усіма наслідками, які звідси випливають..."

З промови Й. Сталіна на XIV з'їзді КПБ (грудень 1925 року)

Про основні рішення та віхи політичного процесу, який спонукав трагедію голодомору в Україні в 1932-1933 роках, – голодомору, який за визначенням Миколи Бухаріна був "прямим наслідком нової системи військово-феодальної експлуатації селянства, заснованій на примусовій колективізації", сказано та написано вже досить багато. Ця стаття має на меті окреслити деякі ключові аспекти кампанії заперечення голодомору в Україні, яка мала місце на Заході, висвітлити її причини та етапи поступового повернення до історичної правди.

Слід нагадати, що точне число жертв голодомору досі ще не встановлено. Французький історик Ніколя Верт вважає, що цей голод забрав 6-7 млн. життів українців. Етьєн Тевенін вказує на таке ж число жертв в Україні, додаючи до них 2-3 млн. померлих від голоду на Кубані, Північному Кавказі та Нижньому Поволжі. Отож, близько 8-10 мільйонів людей (чоловіків, жінок, дітей) загинули протягом вкрай короткого проміжку часу. Йдеться про масштаби, які можна цілком співставити із числом загиблих на фронтах Першої світової війни (8,5 млн. чоловік).

Ці декілька попередніх зауважень засвідчують про надзвичайний характер голодомору. У безпосередній близькості до Європи, Радянська держава повела нещадну війну проти селянства (слово "війна" є повністю доречним, оскільки, як підкреслює Тевенін, близько 300-500 тисяч осіб було знищено фізично) – нерівноправну війну, яка призвела до людської трагедії, що не мала собі рівних на той історичний момент. Проте, незважаючи на масштаби катастрофи, голодомор 1932-1933 років продовжує залишатися якщо не поза уявою, то, принаймні, другорядним явищем у свідомості європейців.

На той час, коли драма відбувалася, ситуація була дещо іншою. Вже у січні 1933 року журнал "Ле Монд слав" (Слов'янський світ) опублікував статтю про "Голодомор в СРСР та його наслідки", в якій можна було прочитати наступні рядки:

"Сьогодні ніхто більше не заперечує той факт, що Радянська Росія переживає голод. Радянський уряд своїм Декретом від 7 січня 1932 року змушений був власноручно визнати, що голод має місце у південно-західних регіонах ...., вдаючись для його позначення до завуальованого вислову "труднощі у забезпеченні продовольством".

В березні 1933 року "Економічний бюлетень" цього ж журналу зробив такий висновок:

"Всі декрети Центрального Комітету.... засвідчують про надзвичайно жорстокий характер боротьби, яка точиться нині між селянством та радянською владою, набуваючи форм справжньої громадянської війни. Привид смерті знову постає на полях російського селянина".

Восени "Ле Монд слав" зробив аналітичний огляд голодомору, в якому одразу ж ставилося питання про правдивість інформації, що надходила в Західну Європу. Його автор, М. Тімазев встановив наступну класифікацію використаних джерел:

1) Листи, що надійшли з Радянської Росії та були опубліковані в російських, німецьких, швейцарських та чеських журналах. Деякі з цих свідчень увійшли до видання, яке було опубліковано Німецьким комітетом порятунку;

2) Розтлумачені офіційні радянські джерела;

3) Свідчення подорожуючих до СРСР, серед яких М. Тімазев вирізняє розповідь колишнього секретаря Ллойда Джорджа – Ґарета Джонса, який пішки пройшов через усю Харківщину. Під впливом побаченого Джонс переосмислює свою початкову прихильність до Радянського Союзу та вступає в полеміку з кореспондентом Нью Йорк Тайме, Уольтером Д'юренті [1].

М. Тімазев прагне відповісти на ключове запитання щодо причин трагедії: Йдеться про голод, спричинений несприятливими кліматичними умовами, чи про штучний голодомор? Дослідник доводить, що кліматичні умови не є причиною голоду, констатуючи дві важливі обставини:

1. "Реформу чи, точніше, аграрну революцію, відому як колективізація, було проведено найбільш енергійно саме в найбільш родючих чорноземних регіонах ".

2. "Радянське керівництво заперечує наявність голоду в Росії".

На зв'язок між колективізацією та голодомором чітко вказують висновки дослідження:

"Цей голод є нічим іншим як прямим наслідком політики колективізації... Визнання голодомору було б для комуністичного уряду все одно, що визнанням нищівного провалу колективізації".

Таким чином, кампанія щодо заперечення голодомору проводилася зі самого початку трагедії.

Все ж, навіть якщо газети усіх європейських країн поміщали статті та розповіді свідків про голодомор [2], процес негаціонізму розгортається у міру того як аналітики, спостерігачі чи журналісти були не спроможні дати реальну оцінку масштабів голоду. У кінці вересня 1933 року, під тиском українських асоціацій Ліга Націй розглянула на одному із своїх засідань питання голодомору та її Голова зазначив у зв’язку з цим, що “життя багатьох мільйонів людей в небезпеці”.

Деякі репортери як Малком Магеридж, спеціальний кореспондент ліберальної газети "Манчестер Гардіан", були змушені публікуватися в інших газетах, зокрема, в консервативній "Морнін Пост", з огляду на небажання їхніх власних часописів поміщати матеріали про голодомор. Усе дієвіша інформаційна блокада, встановлена Радянським Союзом, десятикратне збільшила ці початкові труднощі для західної преси у висвітленні трагедії.

*

Потрібно наголосити на тому, що голодомор став об'єктом різноманітного за своєю сутністю пасивного чи активного негаціонізму.

Насамперед, заперечення голодомору здійснювалося через комуністичну пропаганду в усіх її формах (через пресу, брошури і т. д.). Воно було наслідком кампанії, ініційованої з Москви та поширеної на всі країни, де існували комуністичні партії. Огляд "Міжнародного вісника", щотижневика Комінтерну дозволяє окреслити основні елементи негаціоністської комуністичної риторики. Передусім, висуваються псевдоаргументи щодо досягнутих об'ємів сільськогосподарського виробництва. Надані статистичні дані не можна перевірити та часто ці показники змінюються від статті до статті. Ми маємо справу з нескінченним повторенням одних і тих самих стверджень. Потім, робиться наголос на "буржуазному" або "реакційному" характері матеріалів, присвячених висвітленню голодомору, які, на думку комуністів, знаходять своє підґрунтя в негативному сприйманні успіхів колективізації з боку їхніх політичних опонентів:

"Пройшов той час, коли ще можна було зобразити брехню у вигляді правди... Переможні факти соціалістичного будівництва більше не вдасться представити масам у несприятливому світлі [3]".

Концепція "монополії на правду", застосування якої на прикладі Камбоджі дослідив Жан-Нуель Дард, лягла в основу комуністичного дискурсу вже в 30-ті роки. Зрештою, якщо й комуністи припускають існування деяких труднощів, то тільки для того, щоби надати більшої достовірності їхній пропаганді та успішніше заперечити голодомор, його характер та масштаби. Варто врахувати також те, що образ українців було на тривалий час спотьмарено гучним судовим процесом Шварцбарта у жовтні 1927 року (Шварцбарт вбив отамана Петлюру, щоб помститися за погроми євреїв, які здійснили війська під його керівництвом протягом громадянської війни) [4].

По-друге, заперечення голодомору випливає з геополітичних міркувань. Його класичним прикладом стала позиція відомого французького політика, одного з лідерів Радикальної партії (на той час ключового актора в політичному житті Франції), Едуара Ерріо, який відвідав СРСР влітку 1933 року. Численні заперечення голодомору з боку Е. Ерріо відіграли вирішальну роль.

У своїй книзі "Схід", (1934 p.), яка є своєрідним щоденником подорожі, Ерріо вихваляє радянську політику п'ятирічного планування, найчастіше обмежуючись переписуванням офіційних текстів радянської пропаганди. Він свідомо бреше щодо голодомору, чудово розуміючи, що його подорож було детально сплановано радянським керівництвом та, звісно, секретною службою ГПУ. Книга Софі Кьоре [5] детально описує увесь контекст цієї подорожі, яка започаткувала кампанію заперечення голодомору у Франції. Вона цитує звіт одного французького дипломата від 1 вересня 1933 року. що наголошує на політичному характері подорожі:

"Особисті спостереження та думки людей, які супроводжували Ерріо, приводять нас до наступного висновку. Головна мета, яку переслідував Ерріо, їдучи до СРСР, полягала у тому, щоб виправдати його політику щодо цієї країни ... та, по-друге, поглибити сучасні франко-радянські відносини. Ці дві цілі було безсумнівно досягнуто".

Ціною цього успіху стала розповідь Ерріо про "байку про голодомор в Україні" ("Orient", ст. 387), висловлювання, яке можна зустріти також у виступах Сталіна. У своїй книзі французький політик поблажливо розповідає про розмови, які він мав з високопоставленими радянськими урядовцями. Варто процитувати наступний уривок розмови Е. Ерріо з М. Калініним, який повною мірою розкриває його ставлення до питання голодомору:

"Не слід діяти силовими методами", – наполягає М. Калінін. "Ми повинні діяти обережно, демонструючи результати гарного управління".

Я торкаюсь делікатної теми неврожаю. Президент надає мені довгі пояснення.

"Я був сам вражений нестачею молока", – каже він мені. "Я покликав найбільш проінформовану у цій галузі людину. Вона мені довела, що молочне виробництво не перестає зростати, однак споживання молока з боку робітників та дітей збільшується ще швидшими темпами".

Коментар Ерріо: "Стільки доброзичливості мене заохочує ...".

У цьому короткому уривку можна віднайти всі ухиляння, до яких вдається Ерріо: йдеться про неврожай, а не про голод, таким чином, це менш небезпечно; мова йде про молоко, а не пшеницю та, відповідно, забезпечення хлібом; зрештою, висувається класичний аргумент, згідно з яким споживання перевищує виробничі потужності, отож, не може йтися в будь-якому разі про "організований голод".

По-третє, заперечення голодомору знаходить своє пояснення у позиції, яку зайняли інші тоталітарні держави. Насправді, ані режим Муссоліні, ані режим Гітлера не використовують ту пряму та достовірну інформацію, яка надходить до них через дипломатичні канали, щоб розвернути антибільшовицьку кампанію. Етьєн Тевенін дуже обґрунтовано показав цей тривожний факт.

Німці мають у своєму розпорядженні звіти їхнього консула в Харкові, Отто Шялера, правдивість яких не підлягає сумніву. У ці перші місяці після приходу нацистів до влади, ще продовжується "кон'юнктура Раппало", яка дозволила таку плідну економічну та військову співпрацю між Веймарською Німеччиною та Радянською Росією. Можна також задатися питанням щодо далекосяжних намірів Гітлера, пригадуючи, що згідно з концепцією "Життєвого простору" Україна належала до територій, яким судилося бути підкореними. З огляду на це, ймовірно, що Гітлер прихильно поставився до знищення сил, які підживлювали український патріотизм.

У випадку Італії, чудовий стан її торговельних та дипломатичних стосунків із СРСР знайшов також своє продовження у співпраці між силовими органами двох країн. При цьому, праці історика Андреа Граціозі засвідчують про те, що звіти італійських дипломатів у Харкові ретельно вивчалися в Римі, у тому числі самим Муссоліні. Андреа Граціозі уточнює, що ці доповіді "випереджають висновки найсучасніших історичних досліджень" [6].

Зміст цих доповідей може бути передано за допомогою наступних уривків:

"Уже тиждень на патрулювання міста мобілізовано двірників у білих халатах, яким доручено підбирати дітей та приводити їх до найближчого відділення міліції, що часто супроводжується сценами відчаю, зойками та плачем. З відділення міліції, яке знаходиться перед консульством постійно чуються розпачливі крики: "Я не хочу йти в бараки смерті, дайте мені спокійно померти".

Біля опівночі дітей починають перевозити вантажівками на товарний вокзал Північного Донця. Саме тут також збирають дітей, яких було підібрано на вулицях сіл або знайдено в потягах, сім'ї селян та одиноких осіб похилого віку, яких було затримано в місті протягом дня. Медичний персонал, який тут знаходиться (за словами одного лікаря, це – справжні герої, оскільки 40% з них помирає від тифу, підхопленого на роботі), робить "селекцію". Тих, хто ще не розпухли та мають якусь надію вижити, спрямовують до бараків "Голодної Гори", де в ангарах на соломі агонізує близько 8 тисяч осіб, в основному, діти. Один з лікарів розповів мені, що вони отримують молоко та суп, однак в недостатній кількості та нерегулярно. Щодня вмирає близько 80-100 осіб. "Здається, що серце більше не в стані проявляти співчуття, однак у мене кожен раз одні сльози переходять в інші", – додає він.

Розпухлих людей вивозять товарними вагонами за 50-60 кілометрів від міста та покидають там, щоб ніхто не бачив, як вони вмирають. Часто трапляється, що доки потяг повністю сформується, минає два-три дні від часу закриття деяких вагонів. Декілька днів тому один із службовців залізниці, проходячи повз один із таких вагонів, почув жалібні крики. Він наблизився до вагону та почув благання однієї нещасної людини, яка просила звільнити її, оскільки сморід від трупів ставав нестерпним. Після відкриття вагону виявилося, що ця людина була єдиною, яка ще не вмерла. Отож, її звідси витягли та залишили вмирати в іншому вагоні, де зачинені люди були ще живі.

По приїзді до місця розвантаження викопуються великі могили, куди складають усі трупи. Мене запевняють, що до них не придивляються і нерідко можна бачити, що людина, яку вкинули до могили, ще рухається. Однак робота могильників не зупиняється та розвантаження продовжується.

Я отримав ці подробиці від медичного персоналу і можу вас запевнити у їхній правдивості"...

Доцільно припустити, що поєднання цих трьох чинників спричинилося до народження вкрай сильного негаціонізму, який на фоні поточних тенденцій духовного та інтелектуального життя, призвів до заперечення голодомору на десятиріччя.

У невеличкій роботі "Результати терору в СРСР" (1936 p.) Борис Суварін робить таке вступне зауваження :

"Під впливом постійних повідомлень про злочини нещадної більшовицької диктатури, трагічних новин та жахливих розповідей про масові розстріли, арешти та депортації, громадська думка перенасичується та перестає усвідомлювати ці страшні реалії".

Врешті-решт, ці повідомлення не привертають значної уваги або й, взагалі, сприймаються з байдужістю чи скептицизмом. Можна призвичаїтися до всього, до репресій як і до війни, особливо, якщо їх жертвами стають інші".

Ці роздуми ставлять більш узагальнене питання щодо оцінки західними суспільствами комуністичних злочинів та загалом усвідомлення феномену масових вбивств. Розум перестає розуміти дійсність, коли йдеться про щось таке неймовірне як знищення державою своїх власних громадян шляхом організованого голодомору. Зрозуміти тим важче, що цей злочин відбувається в мирний час. Насправді, мир є тільки фікцією, оскільки держава, про яку йдеться, оголосила війну своєму селянству.

*

Події, які передували Другій світовій війні, потім сама війна, покрили безсумнівним забуттям голодомор в Україні. Трагедія виринає зі забуття з появою книги Віктора Кравченка "Я вибрав свободу", яку було опубліковано у 1946 році в США та наприкінці 1947 року у Франції. Не потрібно нагадувати, що на той час міжнародна ситуація докорінно змінилася.

Кравченко присвячує 8 і 9 розділи своєї книги колективізації та голодомору. Він розповідає про особисту участь в кампанії колективізації, яка здійснювалася партійними активістами, та доповідає, зокрема, про жорстокість наказів, які давалися радянським керівництвом. Жорстокість, яка обертається у жахливе насильство щодо селян та часто самих жінок, які залишалися наодинці з дітьми після арешту чоловіків. Кравченки наголошує також на вимушеному мовчанні преси: "В газетах жодним словом не згадувалося про страшний голод, що однак ніяким чином не зашкодило тому, що всі про нього знали. В глибині душі ми не сумнівались в тому, що те, що було названо "антирадянськими чутками" повністю відповідало дійсності" (ст. 159).

Накладення цензури на пресу є тільки одним з елементів заперечення голодомору, оскільки органи влади вдалися до фальсифікації реєстрів цивільного стану /тощо..

Звинувачений в наклепі, Віктор Кравченко подає в суд на журнал "Летр франсез". Справа розглядається у 18-ій Паризькій виправній палаті з 24 січня по 7 березня 1949 року. Свідки "Летр франсез" найчастіше дотримуються лінії суворого захисту Радянського Союзу.

Фернан Греньє, колишній голова Спілки друзів СРСР (з 1935 по 1939 pp.), член ЦК Французької комуністичної партії, депутат від округу Сен-Дені та член товариства "Франція-СРСР" повністю відкидає аргументацію Кравченко, посилаючись на власні спостереження та думки інших авторитетних свідків:

"Я особисто відвідав Україну в період колективізації... Ми провели в Україні три тижні в листопаді 1933 року... Коли автор пише, що в селах мали місце випадки людожерства, що всі люди перетворилися в примар і якщо ви долаєте сто кілометрів, проїжджаєте через два десятки сіл, бачите сотні селян, не має потреби у володінні російською мовою, щоб зрозуміти чи ці люди терплять від голоду... як претендує автор [7]”

Слід зауважити з приводу тільки одного питання людожерства, що ще в 30-х роках журналіст Гаррі Лянґ повідомив про існування офіційного радянського плакату з гаслом "Їсти свою дитину – це злочин", що засвідчує про реальність цього феномену. Дуже швидко Ґреньє переходить до своєї другої подорожі до України, яка відбулася в травні 1935 року, і традиційно посилається на "потрібних" свідків з некомуністичного табору таких як Едуар Ерріо, П'єр Кот, Анрі Сельє для підтвердження правдивості своїх слів.

Інший свідок, Жан Бабі, професор історії та комуністичний активіст/ прагне заперечити існування голодомору на основі демографічної статистики, яка, на його думку, свідчила про нормальну демографічну еволюцію СРСР. Видима "науковість" його тверджень покладалася на фальсифікацію, позаяк Сталін наказав внести зміни до результатів останнього передвоєнного перепису населення (1938 p.) та знищив групу демографів, які відповідали за його проведення [8]. Жан Бабі може цього не знав, але його захоплення радянською статистикою є ризикованою справою, оскільки він намагається приховати демографічні втрати Радянського Союзу в 30-х роках, відносячи їх до втрат, що СРСР зазнав у результаті Другої світової війни та число яких залишається на той час вкрай неточним. Його ставлення до комунізму стає зрозумілим, коли Бабі відверто заявляє: "За моїм особистим переконанням, ніяких гонінь з боку радянської влади взагалі не було".

Інший метод, до якого вдаються свідки-комуністи протягом слухань, полягає у систематичній дискваліфікації свідків, які зголосилися виступати на користь Кравченко, особливо, коли йдеться про переміщених осіб, тобто українців, яких було вивезено на примусові роботи до Німеччини.

Тоді як, на думку Ніни Берберової, свідчення Семена та Ольги Марченко "приголомшили всіх присутніх", в інших оглядачів склалося дещо відмінне враження. Так, Андре Фонтен пише в газеті "Попюлєр":

"Слід із соромом визнати, що розповідь С. Марченко не привертає належної уваги, оскільки французька публіка вже перенасичена інформацією про жахи гітлерівської Німеччини. У всіх його словах чується знайома інтонація, але це сталося в сталінській Росії".

Складається враження, що нещодавнє відкриття нацистських звірств перешкоджає відновленню правди про голодомор в Україні, в якому не просто звинуватити переможців Сталінграду. У будь-якому разі, зв'язок між нацистськими та комуністичними злочинами приходить постійно на думку. З цього приводу Ніна Берберова відзначає наступне зауваження Жана Бабі:

"Американська поліція надала в розпорядження Кравченка документи щодо Нюрнберзького процесу. Це саме з них він запозичив розповіді про всі ці звірства".

Дивний ефект віддзеркалення, який має на меті зняти будь-яке звинувачення щодо злочинів радянської держави, але все ж не перестає ставити запитання.

В міру прочитання звітів та судових слухань виникає відчуття, що масштаби голодомору, його значимість для селянства й далі до кінця незрозумілі навіть для тих, хто його не заперечує. Це є одним із наслідків гіперполітизації процесу, бажаної для комуністів, які прагнули зобразити книгу Кравченка, як інструмент підготовки до війни проти СРСР. На той час "холодна війна" знаходиться в своєму розпалі, зокрема, блокада Берліну триває вже декілька місяців. Ось чому, комуністам, зрештою, вдалося затушувати трагедію голодомору.

*

З огляду на політичну та ідеологічну потугу комунізму, новий інтерес до голодомору в Україні пробуджується у Франції тільки у 80-х роках. У 1981 році на французьку мову перекладено роман-свідчення Василя Барки "Жовтий принц" [9]. Передмову до французького видання написав Пйотр Равіч, який помістив голодомор в Україні в загальний контекст 20 століття:

"Приймаючи до уваги специфічні характеристики кожної ситуації, доля євреїв за часів Гітлера, камбоджійців за диктатури Пол Пота... все ж дуже схожа на долю українських селян, яким судилося пройти через кампанію "боротьби з кулаками" та колективізацію. До них уподібнюються також страждання вірменів під турецьким ігом, однак що відрізняє знищення українського селянства за часів радянської влади, так це той ореол брехні, за яким було приховано злочин, скоєний в часи міжнародного миру".

Відмічаючи значний обсяг опублікованих матеріалів, огляд преси дозволяє, однак, відзначити певні перешкоди на шляху усвідомлення голодомору як одного з ключових моментів в історії 20 століття.

Ленід Плющ, котрий представив книгу Барки в газеті "Ле Монд", охарактеризував голодомор в Україні як "соціально-національний геноцид", який став предвісником "національно-соціалістичного геноциду". На жаль, цей перспективний напрямок досліджень не отримав свого продовження до сьогоднішнього часу.

"Ле Монд" знову повертається до проблематики голодомору в 1983 році, публікуючи велику статтю Гійома Малорі під назвою "Геноцид через голод" [10]. Роком пізніше, у контексті продовження антитоталітарної тематики, журнал "Еспрі" дозволяє Гійомові Малорі порушити питання заперечення голодомору в дослідженні "Історія негаціонізму" [11]. В 1982 році Гійом Малорі опублікував книгу "Справа Кравченко. Париж, 1949 рік. Гулаг перед судом" [12], в якій він дослідив нескінченні спроби "амнезії" голодомору з боку комуністів, але й також загальну байдужість Заходу щодо історії “Іншої Європи”.

Двадцять років після цього першого серйозного дослідження, існування голодомору більше не ставиться під сумнів. Детальні свідчення Мирона Долота [13] дозволяють навіть розпочати аналіз тих механізмів та рішень, які призвели до голоду.

Все ж повного повернення українського голодомору до історії 20 століття ще не досягнуто. Процес буде завершено тільки у тому разі, коли голодомор знайде своє повноправне місце в ланцюгу спроб геноциду 20 століття. В дійсності, заперечення голоду продовжує проявлятися у більш прихованій та витонченій формі. Типовим прикладом такого негаціонізму стала рецензія, яка з'явилася в "Ле Монд" на книгу "1933. Чорний рік" [14]. Зокрема, автор статті схвально оцінив той факт, що книга "не намагалася прив'язати голодомор до якихось конкретних ідеологічних мотивів" [15].

Це зауваження варте детальнішого аналізу. Виявляється, не можливо ніяким чином пов'язати смерть мільйонів людей з сутністю політичного режиму, який панував у Радянському Союзі. Ці сім мільйонів померлих від голоду повинні були б "зависнути" в якійсь нескінченній невизначеності. Голодомор не мав би сенсу та не давав би нам нічого нового в тлумаченні тоталітарного режиму.

Таким чином, сталінський комунізм; та просто комунізм, користався би тим, що можна було б назвати "режимом ідеології найбільшого сприяння". Ніби від самого початку більшовики не розгорнули дискурсу про класи, які приречені щезнути з історичної сцени, "вмираючі класи" за відомим висловом Й. Сталіна, знищення яких відносилося б до політично-соціальної гігієни, необхідність якої обґрунтовувалося самим ходом історії [16].

В дійсності, голодомор в Україні гостро ставить питання про сутність режиму, який організував цей голод. Проблематика голодомору торкається також більшовицької концепції селянства, яке сприймалось як поживний ґрунт для відродження капіталізму, а також ролі селян в радянських планах примітивного соціалістичного нагромадження.

Голодомор є безсумнівно фундаментальним моментом радянської історії, те що Анна Арендт позначила висловом "тоталітарна динаміка", яка у випадку України набрала майже расового забарвлення. Василь Ґросман чудово зрозумів цей подвійний політичний та майже расовий вимірі; штучного голодомору, коли вклав у вуста одного з протагоністів роману "Все проходить" наступні слова:

"Але я казав: це не людські істоти, це – кулаки. І чим більше я думаю про це, тим більше я себе запитаю хто придумав слово – "кулаки". Чи можливо, що це був Ленін? Яке прокляття він на себе накликає у такому разі!... Щоб їх знищити, потрібно було заявити: кулаки — це не людські істоти". Подібно до того як фашисти говорили "євреї – це не людські істоти" [17].

Заперечення голодомору в Україні буде остаточно подолано лише тоді, коли ця трагедія буде нарешті розглядатися у всіх її, без виключення, аспектах, а не зводитись лише до економічної проблематики, лише тоді, коли, відповідно до його масштабів, голодомор 1932-1933 років займе належне місце в історії геноцидів. Робота в цьому напрямку розпочалася завдяки працям таких дослідників як їв Тернон [18].

Сьогодні потрібно рухатися далі у цьому напрямку, не піддаючись залякуванням з боку зацікавлених у цьому осіб.

Переклав з французької Володимир Посельський (Париж)
Придбав та дав зробити переклад Володимир Малинович (Париж)

1 У 1944 році Уольтер Д'юренті, запеклий та цинічний захисник політики СРСР, виправдовував голодомор, який було здійснено радянським керівництвом, у своїй "Історії Радянської Росії". На його думку, конфіскація зерна була необхідною для поповнення резервів Червоної армії з огляду на те, що Японію, яка тільки-но захопила Маньчжурію, розглядали як потенційного агресора.
2 У Франції часописи "Ле Тан", "Ле Матен", "Л'Ордр" Еміля Бюре та ін. регулярно поміщали на своїх шпальтах статті про голодомор, зокрема, розповідаючи про випадки людожерства. Потрібно вказати також на публікації тижневика Олександра Корейського "Ля Рюсі опріме" (Пригноблена Росія), який, однак, припинив своє існування в 1933 році.
3 Л.Ф. Борос "Вони голодні від голоду!", "Міжнародний вісник" від 16 грудня 1933 року.
4 Не зупиняючись на питанні про дійсну відповідальність голови українського уряду, потрібно уточнити, що погроми здійснювались як українськими націоналістами, так і більшовиками. Участь частин Червоної армії в погромах знаходить своє підтвердження, зокрема, у романі Ісаака Бабеля "Червона кавалерія", мемуарах генерала Петренка "До і після Аушвіцу", книзі Іллі Альтмана та Клаудіо Інгерфлома "Кремль та голокост 1933-2001” (видавництво Фламаріон”, париж, 2002 р.)
5 Софі Кьоре "La Grande lueur à l'Est. Les Français et l'Union Soviétique 1917-1939" ("Велике сяйво на Сході. Французи та Радянський Союз у 1917-1939 роках"), Le Seuil, 1999. Обґрунтовані спростування точки зору Ерріо з’явилися ще в 1933 році, зокрема, у книзі Кирила Зайцева "Herriot en Russie" ("Ерріо в Росії"), Nouvelles éditions latines, 1933.
6 "Cahiers du monde russe et soviétique", XXX, № 1-2, січень-червень 1989 року.
7 "Le Procès Kravchenko contre les Lettres françaises" (Процес Кравченко проти "Летр франсез"), стенографічний звіт слухань, La Jeune Parque, 1949.
8 Див. Ален Блюм.
9 Василь Барка "Le Prince jaune" (Жовтий принц), Gallimard, 1981.
10 Le Monde, 28-29 août 1983. Складається враження, що редактори цієї газети забули про цю публікацію, тоді коли різко засудили працю французьких істориків "Le livre noir du communisme" (Чорна книга комунізму).
11 "L'Esprit", n° 86. février 1984.
12 Guillaume Malaurie "L'affaire Kravchenko. Paris 1949. Le Goulag en correctionnelle", Robert Laftont, 1982.
13 Miron Dolot "Les affamés. L'holocauste masqué. Ukraine 1929-1933" (Морені голодом. Прихований голокост. Україна в 1929-1933 pp.). Ramsey, 1986.
14 "1933, l'année noire. Témoignages sur la famine en Ukraine", Albin Michel, 2000.
15 В газеті "Ле Монд" від 2 лютого 2001 року Александра Ленєл-Лавастін применшила число жертв голодомору до 4 мільйонів осіб.
16 Це твердження добре ілюструють наступні слова Анни Арендт: "Терор є втіленням закону руху... Саме цей рух знаходить у людській спільноті ворогів, проти яких спрямовується терор... Поняття вини та невинності втрачають свій сенс. “Винним” є той, хто чинить перешкоди природньому чи історичному прогресу. Саме тому на знищення були приречені "нижчі раси", "особи неспроможні жити", "агонізуючі класи та занепадаючі народи".
17 Vassili Grossman "Tout passe", Julliard, 1984, p. 141.
18 Yves Temon "L'Etat criminel". Le Seuil, 1995.

Французький історик Жан-Луі Панне брав участь, зокрема, в написанні відомого фундаментального дослідження, присвяченого злочинам комуністичних режимів, "Le livre noir du communisme" (Чорна книга комунізму), 1997 рік. Цю статтю було вперше виголошено автором у рамках Циклу семінарів "Геноциди 20 ст.", який відбувся в Університеті Сорбона у вересні 2002 року, Париж.