повернутися Ї: наша позиція

Україна та Польща напередодні розширення ЄС

Тарас ВОЗНЯК

Високий замок, 29.04.2004 №78(2758) http://www.wz.lviv.ua

Попри всі офіційні декларації про бурхливий розвиток польсько-українських відносин, зокрема у сфері культури, слід звернути увагу на декілька істотних небезпек.

Польща та Україна за останнє десятиріччя пройшли дуже різні шляхи у своєму розвитку і досягли дуже різних результатів. Ризикну сказати і те, що йшли вони далеко не паралельними курсами. Тому українське суспільство так і не розвинулося як суспільство громадянське (про що свідчать події з “виборами” у Мукачевому), в Україні так і не постала відкрита ринкова економіка, Україні постійно та на багато років перекривають доступ до НАТО, який став би гарантом національного суверенітету. А про ЄС, до якого хоче виробити візу та втекти чи не кожен другий житель України, доступ взагалі закрито. Останні цвяхи у домовину цієї ілюзії забито у Верховній Раді 20 квітня при голосуванні за вступ до ЄЕП. На жаль, Україна (а точніше - українські еліти, бо про народ вже не йдеться), з огляду на різні обставини, була вкрай непослідовною та бездарною у досягненні чи наближенні до світових чи демократичних стандартів у житті суспільства. Результатом стала “м’яка” ізоляція України від об’єднавчого європейського та євроатлантичного процесів. Україна тим самим перетворюється у приречену на постійну бідність неєвропейську державу.

Зовсім інших результатів досягла Польща. Тут і членство в НАТО і ЄС, і справді правова держава, і вільне підприємництво. Звичайно, не слід ідеалізувати, однак 15 років тому рівень добробуту чи, точніше, злиднів в Україні та Польщі був однаковим, натомість сьогодні диспропорція очевидна. І вона поглиблюватиметься.

Ця (останнім часом абсолютно брутальна) ізоляція України від загальноєвропейських процесів не може не впливати і вже впливає на контактний потенціал між Польщею та Україною. Якщо порівнювати рівень суспільних контактів України, скажімо, з Чеською Республікою, Словацькою Республікою чи хоча б Білорусією, то Польща є однозначним лідером. Рівень контактів польських та українських громадських інституцій є, напевно, найбільшим. Ми не можемо похвалитися цим навіть у відносинах із такою неначебто віднедавна близькою Російською Федерацією, оскільки у РФ громадські організації ще менш розвинуті, ніж в Україні.

Те саме стосується і відносин на офіційному рівні – Польща вже майже безнадійно пробує відігравати роль певного помосту між Україною та Заходом. Однак доки вона буде цим займатися? Відповідь мають дати польські колеги, бо ж вони мають самі для себе сформулювати, чи зацікавлені у контактах з такою Україною, яка є, чи хотіли б вони мати все ж більш цивілізоване суспільство та країну своїм сусідом, чи досить замкнутися кордонами ЄС та щитом НАТО і не звертати уваги на невизначені терени на своєму східному кордоні.

Одним із не надто веселих результатів останнього десятиріччя є зменшення кількості осіб в Україні, які володіють польською мовою. Кілька генерацій українських інтелектуалів 70-80-х саме через польську мову та культуру долучалися до скарбів світової культури, оскільки в СРСР книг західних авторів перекладали набагато менше, цензура була набагато суворішою. Зрештою, цьому сприяла знищена тепер система продажу польських книг. Тепер я не знаю місця, де б можна було купити в Україні польську книжку. І це пов’язано як з тим, що фінансово це важко організувати чи підтримати (а варто було б – хоча б наукову книгу польську в Україні представити), так і частково з тим, що український книжковий ринок цілковито захоплений російськими книговидавцями.

Не мають успіху і польсько-українські інформаційні проекти. Президенти України та Польщі на зустрічі у Дніпропетровську декларували створення українсько-польського телебачення чи телеканалу. Одразу згадався чи не найкращий в Європі двомовний французько-німецький канал Arte. Він надзвичайно прислужився до остаточного німецько-французького примирення. Отож були надії і на щось більш скромне, однак подібне і в українсько-польському телепросторі. І такий канал було створено, однак чомусь у Дніпропетровську. Хто про нього чув? Яку суспільну роль він виконує? Чи саме там він потрібен, і якою мовою працює – польською та українською? Відповідь відома. У нас знову спільний телепростір з Росією.

Ще донедавна кабельні телекомпанії навіть у Києві включали польські канали у свої набори каналів, зараз все рідше. Хоча Польща має канал, спеціально призначений для закордонного показу – Polonia.

Так само минули ті часи, коли у Львові квартири обмінювали з урахуванням того факту, чи в будинку можна оглядати польське телебачення, чи ні, оскільки рельєф міста не завжди це дозволяв. “Антен на Польщу” вже не ставлять – російська масова культура опанувала весь культурний простір.

Хоча очікуються і здобутки. У 2004 р. у Львові запрацює українсько-польське радіо в ультракороткому діапазоні.

Величезним здобутком попереднього десятиріччя є практична відкритість наших обох суспільств одне для одного. І йшлося не про групи інтелектуалів чи урядовців, а про найширше спілкування двох суспільств. До цього спричинилася практична відкритість українсько-польського кордону. Коли ми мали 6,5 млн. перетинів кордону на рік, то справді йшлося про якнайширше спілкування вже не окремих осіб, а двох суспільств. Однак із введенням поки що польських національних віз фронт спілкування різко зменшився. Що ж очікує нас, коли у 2007 році буде введено шенгенські візи і кількість відмов у наданні віз буде набагато більшою? Нам залишиться відкритим тільки безмежний простір за Уралом…

Разом з тим дуже суттєво, щоб спілкування та пізнання справді були взаємними. Однак статистика перетинів кордону свідчить, що польських громадян відвідує Україну вдесятеро менше, ніж українських Польщу. У тому числі з культурологічною, а не бізнесовою метою. І це попри те, що польським громадянам візи не потрібні. Тому слова про стратегічне партнерство іноді викликають певний сумнів.

З огляду на це вдосконалення візового режиму, його гуманізація, розбудова системи прикордонних переходів, цивілізування операцій на кордоні є справою надзвичайної ваги.

Культурне співробітництво не може зводитися до обмінів офіційними делегаціями та проведення фестивалів. Це спілкування, що починається з найнижчого рівня. Польсько-німецьке примирення на верхах було закріплено завдяки сотням тисяч школярів, які відвідали Німеччину та Польщу. Якими цифрами оперуємо ми – сотнями чи, може, десятками школярів, які відвідали сусідню державу, на рік?

Свого часу було задекларовано створення спільного польсько-українського університету. І, зрештою, було створено Польсько-український колегіум у Любліні. Однак після гучного відкриття він був полишений на утримання Польщі, українська держава, а тим більше університети йому нічим допомогти не змогли чи не захотіли. Тому він не зміг трансформуватися у справжній польсько-український навчальний заклад, а не заочну магістратуру. Хоча чимало студентів з України навчаються у Польщі. Однак польських студентів навчаються в Україні одиниці.

У Польщі, як при університетах, так і незалежно, активно закладаються українознавчі наукові осередки. Натомість в Україні полонознавчі осередки - це або ялові декларації, або щось ну вже дуже скромне.

Ми неначе не потребуємо вивчати та знати свого сусіда. Очевидно, покладаємося на “Гайдамаків” Тараса Шевченка. А саме таке стереотипне сприйняття через вульгарно трактованих Сенкевича та Шевченка часто є пасткою, яка заважає розбудовувати наші відносини адекватно.

Сьогодні ми спостерігаємо у західному регіоні цікавий процес: чимало викладачів університетів викладають у польських університетах, практично не полишаючи своєї праці в Україні. Твориться якийсь спільний науково-педагогічний простір. Залишається надіятись, що якесь чергове державне регулювання не зруйнує і цього містка.

І про офіційні програми. Дуже часто вони перетворюються на формалізовані заходи і зводяться, як Рік Росії в Україні, до нікому не потрібних урочистостей. Хоча мене все ще не покидає підозра, що є й інакша, не офіціозна Росія. Шкода, якщо так само бездарно пройде і Рік Польщі в Україні. Попри всю офіційність заходу його все ж можна використати і для добра справи.

Україні та Польщі важливо показати, що вступ Польщі до Європейського Союзу не є взаємною ізоляцією, що негативні виклики розширення ЄС будуть компенсуватися хоча б взаємною щирістю. Україна мала б привітати процес розширення ЄС, як назагал позитивний та корисний саме для її майбутнього. Якщо вона цим шансом скористається...