повернутися Ї: наша позиція

Тарас Возняк

Про три бочки з медом/дьогтем, або Справа зроблена

Один небезвідомий аферист-перcонаж безсмертної книги Ільфа і Петрова у своїй блискучій афористичності не міг обійти і не наповнити новим змістом неначебто банальну фразу – «делайте свои ставки, товарищи». А потім завершити віртуозним піруетом – «ставки сделаны». Ці сентенції можуть гідно обрамити будь-яку аферу, яка затіюється такими персонажами, як Ося Бендер. Однак не тільки.

Ці фрази переслідують мене вже впродовж щонайменше місяця, починаючи з того моменту, коли розпочалися перші передвиборчі менуети з формуваннями списків кандидатів у депутати від найрізноманітніших партій та блоків. Як то кажуть, я так і думав, що все буде брудно і ганебно. Але ніколи не думав, що аж так.

І тут згадується ще одна банальна сентенція - "благими намірами вистелено шлях до пекла". Творці нової виборчої системи мислили з математичною (саме так) простотою. З огляду на підкуп виборців при функціонуючій за режиму Кучми напів мажоритарній системі давайте проведемо всі вибори, на всіх рівнях за пропорційною системою. Очевидно, що передумовою цього було святе переконання, що виборець насправді на всі 100% проголосує за "нас". Це тільки злобний аспид Кучма не дає йому це зробити. Так само, як передумовою було і те, що партійні функціонери (особливо "наші") - це ангели во плоті. Що вони пропонуватимуть до передвиборчих списків "найкращих".

Колись наївні галичани навіть формулювали якісь критерії відбору достойників, що кандидували на виборні посади. Люди мали бути компетентними, патріотичними, чесними, з незаплямованою репутацією і т.д. Не мало важила і освіта. І це, як не дивно, спрацьовувало! Згадаймо, скільки справді достойних, високо освічених людей було рекрутовано у ради першого демократичного скликання. Тому, напевно, так багато і зробили у ситуації зовсім не простій. І зауважте – жодного «короля базару», чи «ветеранші автозаправки».

На Майдані рік тому більшості революціонерів видавалося, що саме вони є суверенами здійснення влади у країні. На Майдані народна стихія створила ілюзію, що можливе пряме правління народу – пряма демократія. Що не потрібно жодних посередників. Народ насправді найкраще знає, чого він хоче, і може ці прагнення реалізувати.

Однак там же, на Майдані, він зробив першу помилку. Він безоглядно делегував здійснення своїх прагнень. Делегував, напевно, хорошій людині. Однак людині із всіма її недоліками. Народ, добившись обрання бажаного президента, відмовився від єдиної гарантії здійснення своєї волі – відмовився від прямої демократії. Він (своєю більшістю на той час) доручив президенту не лише здійснювати «свою» волю, але й формулювати її ж! Відтепер саме президент знає (!), чого хоче народ. І він йому про це розкаже. Що ми періодично чуємо у його посланнях до народу. Однак, чи насправді цього хоче народ? І чи насправді президент так достеменно знає, чого він у своїй більшості хоче?

Скажете, що так є у всіх демократіях. Звичайно, що так. Однак хочеться все ж трохи і правди про ці демократії. Тим більше, що не всі вони так недавно дихали різким морозним повітрям справжньої свободи, рівности і братства. У Франції про цей подих свободи вже призабули, а у Німеччині, здається, так ніколи і не дихали. І боронь Боже, не зараховуйте мене до прихильників тиранії. Чи анархії народної стихії. Демократії насправді є різними. І важлива не тільки формальна форма здійснення волі народу, але і її ефективність. У Великій Британії немає навіть Конституції, однак реальне здійснення демократичних свобод більш повно реалізоване, ніж у сучасній Україні – Україні з її політичною культурою, з її феноменальною здатністю навіть найблагіші наміри (творців нового виборчого законодавства) перетворити у найбільше свинство.

Другу помилку народу допоможе здійснити виборче законодавство. Вибори за пропорційною системою на партійній основі безсумнівно потрібні на найвищому рівні, на рівні виборів до Верховної Ради. Однак, тут є одна передумова – для цього потрібно, щоб існували самі партії. Але чи можемо ми назвати партіями, які мають і дотримуються чітких ідеологічних засад, ті «колекції» зацікавлених у просуванні своїх особистих чи бізнес-інтересів осіб, які зібралися у трьох головних політичних корпораціях? Чи передвиборчі дискусії точаться в ідеологічній сфері, чи радше у сфері майбутнього розподілу владних посад? Пропозиція НСНУ своїм помаранчевим попутникам з БЮТу та іншим стосується тільки розподілу посад. Майбутній курс держави, напрямки розбудови її економіки не дискутуються. Важливі зовсім не вони, а майбутня владна конфігурація. Чи це буде НСНУ + Партія Регіонів, чи Партія Регіонів + КПУ + Блок Литвина + СПУ, чи НСНУ+СПУ+БЮТ і т.д. Тобто холодний математичний аналіз з одним результатом на користь доданків, чи одного з них, а зовсім не того спільного знаменника, яким є ми з вами.

Насправді у народу, який безпосередньо не причетний до цих пулів зацікавлених людей, в цій ситуації немає жодного вибору. Йому пропонуються три головні списки, три головні бочки «меду». Принаймні, так написано на бочці, що рекламується численними телевізійними кліпами. Що всередині? А різне. Трохи меду, однак не менше скажімо… дьогтю.

Візьмімо список БЮТу. Маємо наживку – ветерана національної боротьби Левка Лук’яненка, але разом з ним і «нагрузку» дуже навіть сумнівного ґатунку. Ні, навіть навпаки, це ветеран є вимушеною «рекламною акцією» до головного товару, який нам намагаються втулити. Або НСНУ – незламного европейця Бориса Тарасюка, а водночас давно знаних нам «хороших і різних». Ну дуже вже різних.... Хочеться проголосувати за Левка Лук’яненка та Бориса Тарасюка, однак як усвідомиш, що заодно за ними довгим потягом пролізе у Верховну Раду й охвістя цих списків, то якось руки опускаються. Розумієш, що Руслана Лижичко і Ольга Герасим’юк – це тільки «гендерне» прикриття для якихось зовсім инших, і навіть дядьків.

Та облишмо названих, вони, хочеться вірити, тих місць не купували. Але у всіх на виду абсолютно безсоромно продавалися (саме так) місця у цих списках! Звичайно, нікого за руку не зловили. І не зловлять. Реально можна тільки притягнути автора цих міркувань за наклеп, як ідіота. Або як дитину з казки про голого короля, бо тільки дитина (чи ідіот у розумінні Достоєвського, а не нинішнього обивателя) може вголос сказати те, про що всі знають: величезна частина передвиборчих списків у нашій країні була тупо розпродана «директорами» партій. Тому годі дивуватися, що панують у цих списках «королі торговищ» та «королеви автозаправок». «Делайте свои ставки, товарищи».

Торг йшов безсоромно. З «першим підходом», «заявкою ціни», взаємним посиланням один одного на «неадекватні ціни», і врешті – «ставки зроблені». Базар є базар. Всі ці речі освячувалися потребами партії на організацію передвиборчої агітації. Насправді є велика підозра, що значна частина коштів затишно лягла у кишені все тих же ж «директорів» партій. Хто такі ці «директори»? Найкраще це видно не так на рівні київському, як у провінції. Керівники «прохідних» у кожному з регіонів партій та блоків можуть скромно претендувати на посади «директорів» партій. Саме вони насправді формували передвиборчі списки. І саме вони у майбутньому, після виборів будуть реалізовувати регіональну політику як здійснення корпоративних інтересів того пулу людей, який вони ж кооптували до виборчих списків.

Отож, «ставки зроблені», за все заплачено. Перед нами три головні бочки з медом/дьогтем і кілька бочівочок з таким самим вмістом. Залишилася тільки формальність. Вкинути бюлетені і отримати той самий результат, як не вкидай. Одразу передбачаю лемент з боку по-своєму праведних НСНУ чи БЮТу. «Праведних», як вони це розуміють. Бо ж відстоюють незалежність України, її европейський курс, ідеали Майдану і далі за списком гасел. Мене ж, як ідіота за Достоєвським, мучить одвічне питання – чи можна досягнути благої цілі не зовсім праведними методами? Розумію, що запитання чисто риторичне. І не потребує відповіді. «Реальна політика» завжди потребує поступок, компромісів і т.д.

І я б згодився навіть з такими цинічними міркуваннями, якби все ж залишався вибір, за який не те що потім, але вже сьогодні не було б соромно. Ну проголосую за НСНУ чи БЮТ, а не КПУ чи Партію Регіонів, бо куди мені, загнаному у політичну безвихідь патріотичному сіромасі, подітися? Ну проголосую за людей у їхньому списку, з якими я ніколи нічого не хотів би мати спільного. Розумію, що це вибір без вибору, розумію, що мене просто ґвалтують, як було тоді, коли «ловкі неукраїнські політтехнологи» загнали нас у вибір між Кучмою та Симоненком. Між Сціллою та Харибдою. Більшість патріотичних галичан гордо проголосували за «менше зло» Леоніда Кучму. А тепер заганяють у вибір за списками – тобто за опт бочками, у кожній з яких замість обіцяного меду відро дьогтю. Яку не вибирай – нахлепчешся не-меду (це у кращому випадку) досхочу.

Під час помаранчевої революції було розтиражовано зображення Януковича як «наперсточника» і Ківалова як «кидалу». «Кидалови» обшахрують бажаючих лохів, знаючи, що під всіма наперстками насправді одне і теж – порожнеча, або непотріб. Чи так ми домовлялися на Майдані – втулювати тухлий і підозрілий товар разом з рекламним? Ну добре – Партія Регіонів – це зрозуміло. Але чим тоді відрізняються технології инших партій та блоків? Вони теж «наперсточники»? Свого часу у 1939 році, як на Галичину прийшли «перші совіти», то наївні галичани ніяк не могли зрозуміти слова «нагрузка», коли до тканини (матерії як у нас кажуть) обов’язково додавалися протухлі оселедці. Їх тут же викидали до смітника. Однак купували. То що, у нас знову треті «совіти»?

Виникає запитання – а що ж робити, коли тебе не те що тримають за дурня, але просто ґвалтують. Причому розраховуючи на твою патріотичність, що найогидніше. Маєш проголосувати за весь потяг – з цинічними торгашами, циніками, злодюгами і провідничкою Вєркою вкупі. Інакше ти не патріот, і вже точно не пасажир того потягу. Отака от постановка питання.

Змінити списки вже ніхто не в силі. Ба більше – змінити процентний розподіл голосів теж ніхто не в силі. У різних регіонах вже склався розподіл сил, який майже не зміниться до і після «26 березня». На жаль, нічого не станеться на користь помаранчевого спектру. Що поробиш – був рік на те, щоб стати потужною «партією переможців», а не розколотим міноритарним табором.

У деяких регіонах голосуватимуть за синьо-білі "списки місцевого криміналітету" - дуже цікаві мали б бути ті списки для місцевих правоохоронних органів, якщо тільки вони не з того ж потягу. Голосуватимуть за індульгенцію про недоторканість для бандюків. І нічого з цим вже не поробиш. В инших - за "розкуплені місця у партері" обласних, міських, і що найсмішніше - сільських рад. Ось де справжній рівень продажности, примітиву та корупції. Тут "директор" затемнинського осередку того чи иншого "політичного руху" вписав до кандидатів на депутати до сільради куму Гандзю та Міська, бо він привезе дрова чи на весну кіньми відоре. А насправді у Затемному мали б голосувати за доброго господаря. Людину, яку знають. До чого тут пропорційна виборча система?

Однак «ставки зроблені» – від нас вже нічого не залежить. Пропорції збережуться, навіть, якби міського голову якогось Старого Любіня чи Старого Самбора обирало двоє осіб. Один буде за Юлю, инший – за Вітю. Але важливо, щоб наступний міський голова чи розпроданий список депутатів прийшов до влади (що неминуче), будучи обраним саме цією парою виборців. Тільки проголосувавши проти всіх, проти такого підсовування нам у бочці меду 80% дьогтю, ми можемо зберегти хоч якусь гідність. Може у цій ситуації саме таке голосування і є тією прямою демократією, до якої ми прилучилися на Майдані. Бо ж врешті-решт «ми не козли». Чи...?