Тарас Возняк

Вибори і проблема мародерів

Було б банальністю сказати, що в Україні йде жорстока політична передвиборча боротьба. Жорсткість боротьби не зменшується навіть тим, що вона відбувається в умовах набагато більш демократичних, ніж річної давності президентські вибори. Навпаки, внутрішньополітична боротьба ускладнюється ще й тим, що «за Україну» і «проти України» не менш жорстоко воюють чи не всі головні політичні гравці світу.

За останній рік Україна стала головною, базовою новою демократією на усьому постсовєтському просторі. У світовій геополітичній грі мужня, і, з моральної точки зору, варта найвищої похвали, Грузія не може грати тієї ж ролі, що відведена Україні. Однак, ми бачимо до чого доходить, щоб її, Грузію,  зломити. Наскільки точно вибирається час, коли мають бути підірвані газогони та лінії електропередач. Наскільки жорстоким і безкомпромісним є протистояння величезної Росії та малесенької Грузії. Натомість геополітичне положення України, її величина та динаміка розвитку суспільних процесів поставили її у самий центр нового протистояння. Тому маємо чекати на ще більш прицільне ураження наших життєво важливих точок.

Про яке геополітичне протистояння йдеться? Для нас воно має два рівні. Це геополітичне протистояння на світовому рівні і протистояння на постсовєтському просторі. Це не два окремі процеси. Вони взаємопов’язані. Очевидно, що на постсовєтському просторі сьогодні чітко сформувалися  два табори. Перший – це країни, що «втомилися» від важких суспільних трансформацій. Одразу (Узбекистан, Казахстан, Туркменістан, Азербайджан, Таджикистан) або поступово (Вірменія, Білорусь, Росія) вони відмовилися від демократичного шляху розвитку. Сьогодні це країни з тоталітарною чи авторитарною формою правління. З приходом до влади Владіміра Путіна «собіратєлєм» таких земель стала, як не сумно, Росія. На далеку перспективу це безсумнівно тупиковий для Росії шлях, бо з «собіраютца» ті, хто не зміг, не витримав, зійшов з дистанції, невдахи.

Другий - це країни, що ще мають надію і волю до того, аби стати відносно демократичними у найближчий час. До України горнуться ті, хто ще не втратив остаточно надії. Це  Грузія і Молдова.  Безсумнівними союзниками цього табору є як балтійські країни, так і ряд країн колишнього совєтського табору, щонайперше Польща. Латентне протистояння між ними і формує певний «фронт» на постсовєтському просторі.

Водночас, з приходом Путіна різко змінився головний стрижень політики Росії  щодо США та ЄС. Не слід обманюватися короткочасним ситуативним альянсом у спільній боротьбі з світовим тероризмом. Кожен розумів та використав це по своєму.        США перші зрозуміли, що режим Путіна чітко взяв курс на постімперський реваншизм і  хоче тим чи іншим способом не тільки встановити свій контроль над всім постсовєтським простором (і це йому майже вдалося, якби не Україна), але й різко посилити свій вплив на ЄС через «прив’язку» до російських енергоносіїв. У часи канцлерства Герхарда Шрьодера до цього було зовсім  недалеко. Це після газової кризи зими 2005/2006 рр. європейці нарешті второпали, з ким мають справу і про що йдеться і кинулися диверсифіковувати свої енергетичні ринки. Вже навіть аморфний ЄС усвідомив, що він опинився у енергетичній - як газовій так почасти і нафтовій - залежності від правителів Кремля. Залишився ще один гачок – ядерна залежність світу від «чудесної парочки» Ірану та Росії. Аякже – саме Путіну треба віддати право постачання і т.д. збагаченого урану до Ірану. І тим самим доповнити його чудесну колекцію маніпульованих ним центральноазійських сателітів.

Отож,  Україна опинилася поміж двома світами, які не тільки є різними, але й розвиваються у різному напрямку. І саме напрямок є найістотнішим. Бо з огляду на економічну ситуацію чи стан судової системи Україна ближча до Росії, ніж до ЕС. Однак, ми розвиваємося не у напрямку Росії, а саме ЕС. І це найважливіше.

Таким чином, з одного боку ми маємо інколи суперечливі між собою  ЄС та США. З іншого ж -  режим Путіна та його сателітів. З огляду на те, що нове протистояння стає все жорсткішим, Україна у всіх сенсах практично є прифронтовою смугою, тому й головні бої між двома підходами до майбутнього розвитку світу відбуватимуться, зокрема, і «довкола» та «в» Україні.

Чи це повинно нас тішити? Аж ніяк. Це тяжка роль, яку свого часу зіграла не одна країна. Не хочу бути Касандрою, але часом між такі потужні притягальні геополітичні жорна попадали і Німеччина, і Корея, і В’єтнам. Що з того вийшло – відомо. Але з іншого боку – пробували розірвати і інші країни (Польщу розривали кілька разів). Однак без успіху. Внутрішньо сильну і цілеспрямовану націю, яка дійсно бачить світло у кінці тунелю, розірвати не вдається. Якою ж є Україна? І що може бути джерелом її сили?

Україна виявилася сильною не лише тими здобутками, які принесла їй Помаранчева революція, але й тими демократизаційними процесами, які не були придушені ще у попереднє десятиліття. Україна виявилася слабкою безсумнівними величезними недоліками. Що б не говорили пропагандисти обох головних політичних таборів – Україна все ж так чи інакше розколота. А отже слабкість України у ній самій. Найпечальніше, що ця слабкість не була подолана, чи хоча б істотно зменшена, за рік після президентських виборів. Пропорція між прихильниками «помаранчевих» та «синіх» залишилася практично незмінною. За цей рік так і не було створено «майданчику» для переговорів щодо загальнонаціонального консенсусу (див. Сергій Кузка, «Проблема відсутності комунікаційної площадки розколює країну», Українська правда). Це безсумнівний «успіх» тих, хто тепер, напередодні чергових виборів, не хоче бачити реальності, а попередній рік використав, щоб максимально вирішити свої особисті кар’єрні питання чи ще більше розбудувати свій бізнес.

У січні 2005 року здавалося, що перемога демократії остаточна і невідворотна. Блажен, хто вірує. По суті це поразка тих, кого, як правило, називають «командою», тих, хто мав денно і нощно працювати весь цей рік над єдністю нації. Це, на жаль, повне фіаско внутрішньої політики нової влади. «Не так тії воріженьки, як добрії люде».

Хоча, звичайно, ще певну примарну надію дають вибори (особливо окремим членам «команди»). Може станеться чудо і Партія регіонів отримає свої муровані 30%, а «помаранчевим» з НСНУ вдасться схилити на свою сторону не нещасні 19% і відповідно «помаранчевим» з БЮТу не нещасні 13%. Чи ми вже втратили надію побачити 40% за блоки НСНУ чи 30% за БЮТ? І тоді справді варто думати про збирання крихт електорату (див. статтю В’ячеслава Хавруся «Відповідь Т.Возняку, або ще раз про гонор і розчарування», Майдан ).

Насправді ж ідеться не про крихти, а про те, чому ми кинулись збирати крихти. Чому розподіл голосів на користь помаранчевого табору, після Помаранчевої революції, після року помаранчевої «команди» при владі не є приголомшливим для їхніх супротивників? Помаранчева революція перемогла не крючкотворством, а неймовірною силою правди. «Фахові» політтехнологи, звичайно, можуть над останньою фразою посміятися, однак і їхні політтехнології і рішення Конституційного суду були тільки додатками до тієї правди, яка власне і перемогла. Чи може вже всі про це забули?

Ну добре, я як і у попередній статті на цю тему з великим розчаруванням погоджуюсь з тим, що патріотичній громаді нікуди подітися – у ситуації прифронтової смуги вона мусить проголосувати за блоки НСНУ, БЮТ чи майже прохідні Пору, УНП. Повторюю – мусить. Попри те, що навіть Луценко таки побачив у списках до Верховної Ради не лише Партії Регіонів, але й НСНУ та БЮТу достойників з підозрілим не те що минулим, але сьогоденням. Отож і на їхнє майбутнє мушу закрити очі. Отож не такі вже й максималісти галичани, як підозрював Сергій Грабовський (див. Сергій Грабовський, «Чи варто сьорбати дьоготь великими діжками?» Українська правда). Але для мене найприкріше, що кілька з них саме у списках БЮТУ та НСНУ. Що, проблема їх очистити? Мало людей в Україні, що всюди одні і ті ж фігуранти? Але і тут я повторю – не переживайте «любі друзі» – ми проголосуємо. Народ від вас мудріший. Не вперше.

Але чи і на регіональному, міському та сільському рівні з огляду на геополітичні інтереси ми теж мусимо голосувати за «ловких хлопців», бо вони «сі вписали» у списки блоку НСНУ чи БЮТу? Сціллу і Харибду Симоненка та Кучми-2 ми вже проходили і чудово розуміємо, як громаду заганяється у «вибір без вибору». Чи не варто тут, принаймні у Галичині чи на Волині, у глибокому тилу помаранчевого табору, не дурити самих себе? Та ж люди все бачать – зокрема і дерибан місць у списках – чи ж вони не знають, ким є той чи інший «директор ринку»? Чи я маю вам називати конкретні прізвища – ви ж їх і самі знаєте. Кого дуримо? Мер того чи іншого містечка і так буде обраний, у нас на Заході він неминуче представлятиме НСНУ чи БЮТ. То чи не має сенсу все ж зберегти той нещасний «гонор»? Хай буде обраним, однак отримає 20% голосів, а не 80%.

Казус міського голови Львова Любомира Буняка має ж чогось навчити. Він не тільки до безглуздя був підтримуваний лідерами БЮТу, навіть напередодні ганебної відставки, але й постійно добивав своїх супротивників безсумнівно переважаючою кількістю голосів, які насправді були за нього віддані. Віддані з подачі тих самих лідерів. Вже не згадуватиму, що за цю «рекомендацію» перед львів’янами так ніхто і не вибачився, ніхто не поніс жодної політичної відповідальності. Чи знову маємо бути тими «козлами»?

Ну добре – вже всі бачать безсенсовність такого типу «партійних» виборів на місцевому рівні. Вже не знайдеш винних, хто ж найбільше галасував за «партійні» вибори взагалі. Ні до чого тут ні Юрій Ключковський, перед яким ми глибоко вибачаємося. Ні хто інший. Винних немає і не буде. Збирання крихт та пильнування чистоти персонального офіційного сюртучка важливіше.

Як можна назвати тих «ловких хлопців» у глибокому тилу, як не мародерами? Ще тільки розпочинається важке і затяжне протистояння, а вони вже мародерствують. Як завжди розкрадають офіційні і не офіційні виборчі фонди. І не тільки у Партії Регіонів. Приторговують місцями у списках. Але, що найгірше, – нищать той головний ресурс, яким перемогла Помаранчева революція – відчуття правди і справедливості. Якщо відеоролики з Януковичем виглядають нудотними, то відеоролики із рефреном «Бандитам – тюрми» - просто сумними і непереконливими.

То що ж, хлопці, ви розчарували не тільки бандитів.  У чому ж справа?  Хто вам заважав? І знову ж, до кого заклики «Не зрадь Майдану»? До студентів і студенточок?  Чи до мародерів з обозу? Деморалізація війська завжди страшніша, ніж відсутність валянок.  Без відчуття, що за тобою, а не тільки у тобі правда і справедливість, студенти не підуть до Крут. Галицькі сентименти, скажете. Нехай так. Спробуйте мобілізувати ще раз студентів мерзнути на Майдан во ім’я ваших «любих друзів» з усіх списків.

Нашу внутрішню слабкість і недолугість допомагають десятикратно посилити і наші «добрі сусідоньки». Вже хіба що сліпець не бачить спланованої антиукраїнської кампанії, яку розгорнув проти України режим президента РФ Владіміра Путіна. Підкреслюю – не Росія, а режим. Хоча банальна свідомість сприймає цю чергову кампанію режиму як російсько-українське протистояння. Саме так: російсько-українське, а не українсько-російське. Всі інциденти плануються та ініціюються саме з російського боку.

Після поразки у попередній виборчій кампанії режим Путіна перегрупував та змобілізував свої сили. Попри всякі сумніви в ідеалі він готує новий перерозподіл сфер впливу у світі. Принаймні його щораз агресивніше протистояння як Америкою, так і (більш приховано) з ЕС все більш очевидне. Чого варте хоча б публічне визначення Путіним членів великої сімки – «жирні коти»? Риторика, яка симптоматично нагадує риторику президента Ірану. Нам залишається тільки гадати, що це – останній бій перед програшем глобальної війни, своєрідна агонія, щоб виторгувати більш вигідні умови капітуляції? Чи навпаки, розбудова і укріплення кругової оборони? Думаю, що все таки останнє. Остання спроба зберегти імперію у нових формах.

Коли про газові російсько-українські стосунки веде мову міністр оборони РФ, а не міністр економіки, то очевидно, що йдеться не стільки про торгівельні відносини, скільки про модерні форми війн ХХІ століття. Він просто і без вигадок, з КГБістською щирістю назвав це війною, газовою війною. Це ще й інформаційна війна, яку Україна практично вщент програла не лише завдяки президенту Кучмі, але й бездіяльності «помаранчевої» команди. (Україна так і не опанувала своїм інформаційним простором настільки, щоб це не загрожувало національній безпеці країни.) Це і молочні, м’ясні, трубні, човникові і інші війни. Вони що – випадковість?

 Усі ці війни сприяють докорінному переформатуванню «братських» стосунків наших країн у стосунки між двома насправді незалежними країнами. Це позитив. Позитив епохи президента Ющенка.

Але Україна є тільки однією з ланок все більш очевидного глобального протистояння. Вона, користуючись все тією ж військовою термінологією, дає бій з маршу. Вона не має часу на те, щоб спокійно провести внутрішні реформи. Однак вона, на моє глибоке переконання, не може дозволити паразитувати у своєму глибокому моральному та ресурсному тилу мародерам і цинікам. Без загальної мобілізації та повторної моралізації своєї постави, повернення моралі у політику війни не виграти. Ба, навіть бою не виграти – бо ці вибори – це тільки один з боїв, які Україна ще повинна пройти.

Таким чином на сьогодні можна побачити три рівні завдань, які повинна вирішувати Україна.

На глобальному рівні Україна повинна знайти і утримати своє місце у євроатлантичній спільноті цивілізованих націй. При цьому вона не має права сповзти, як Росія та Білорусь, у постсовєтське пораженство. Вона не має права відмовитися від того, щоб стати цивілізованим, і, як результат, можливо у далекій перспективі, заможним суспільством. Для цього слід витримувати натиск постсовєтських реваншистів як ззовні, так і всередині країни. Одним з найдієвіших видів зброї у цьому протистоянні є демократичні процедури, а отже – вибори.

Тому, на національному рівні проведення справді демократичних виборів і перемога у них продемократичних сил є засобом не тільки розбудови демократичного українського суспільства, але й утримування фронту демократичних націй. Тому березневі  вибори 2006 року є не менш важливим кульмінаційним пунктом, ніж попередні президентські. Ми не маємо права на дрібничковість, яка так розцвіла між лідерів колись єдиного помаранчевого табору, адже у помаранчевого електорату насправді вибору немає – він мусить голосувати «за».

Однак, на регіональному рівні для того, щоб виграти вибори до Верховної Ради помаранчеві партії повинні все ж дати людям право вибору, чи хоча б збереження лиця. Не заганяти їх у «вибір без вибору». На цьому рівні слід відмовитися від дешевого містечкового «помаранчевого» політиканства, позбавитися тих «тилових щурів», які мародерствують у помаранчевому обозі. Брехня у меншому (газові угоди, продані списки і т.п.) не дає виграти велике.

Гадаю, за політтехнологіями та політичною доцільністю постпомаранчевим партіям та блокам не варто забувати простої правди «ідеалів Майдану». Мишаче вовтузіння за окрушини електорату, передерибанювання посад у майбутньому Кабінеті Міністрів може призвести до поразки.

Ще є час. Ще є віра. Зрештою - ще є ресурс Президента. Але треба бути чесними. Нам всім, і «помаранчевим», і «синім», варто побачити ці вибори у іншій, більш широкій перспективі. Може це призупинить «азартных Парамош» у їхніх тарганячих перегонах та дерибанах.