повернутися Ї: наша позиція

Тарас Возняк

Кінець епохи монополій

Даючи таку назву цій статті, я дещо задумався – а чи варто вживати аж таке помпезне визначення для того, що тривало один чи два роки. Йдеться як про “помаранчевий період” розвитку нашої держави 2004-2006 рр., так і про “синю реконкісту” Партії регіонів України 2006-2007 рр. Після впевненого результату, який ПРУ отримала правдами і неправдами на виборах 2006 р., переконливого виграшу у позиційній війні з створення більшості у Верховній раді впродовж року вона спробувала безроздільно правити країною. Ключовим словом тут є слово “безроздільно”. Дітвацькі претензії попутників комуністів та перекинчиків соціалістів до уваги не беруться – їх голосочки “тоньше комариного писка”. Безроздільність, на мою думку, і стала причиною того, що цей період в історії новітньої України закінчується. Закінчується так само безславно, як і період такого самого безроздільного правління переможців у помаранчевій революції 2004 р. Бо причина поразки помаранчевих та сама, що і синіх – спроба монополізувати всю владу у країні.

На що опираються ті, хто організовував ці дві владні монополії? З ідеологічної точки зору і ті і інші наполягають на тому, що тільки вони знають реальний шлях до процвітання. Не буду іронізувати, що першою чергою вони знають шлях до свого особистого процвітання, бо ж йдеться і про два найбільші бізнесово-політичні угрупування. Дехто наполягає на терміні – олігархічно-політичні угрупування. Однак облишмо іронію – кожне з цих бізнесово-політичних угрупувань пропонувало свій шлях облаштування України. Отож у суспільстві є щонайменше дві реальні позиції. Є два потужні елітні угрупування. Створити третє за даних умов, здається, неможливо.

Однак головною проблемою є те, що сприйняття чи не сприйняття цих двох моделей розвитку України поділило українське суспільство не по суспільній вертикалі. Скажімо, низи дотримувались би більш соціалізованих програм, а верхи більш ліберальних моделей. Чи по-простому – соціалістичних та капіталістичних. В Україні поділилося не суспільство, бо воно завжди ділиться по суспільній вертикалі. В Україні завдяки виборам 2004-2006 рр. йде процес створення двох суспільств, які між собою практично майже не комунікують. І це вигідно обом бізнесово-політичним угрупуванням, бо для них обидві частини народу України є тільки електоральним ресурсом. А його слід берегти від зовнішніх впливів, доктринізувати та постійно тримати у мобілізаційній готовності. Тому насправді всяке “порозуміння”, про яке вони постійно торочать, для них можливе тільки у формі перетягування чи підминання під себе. Практики погодження інтересів за ці роки не спостерігалося, попри численні вербалізації намірів щодо цього.

Як результат, на початок 2006 р. “помаранчева” влада не те що не знайшла порозуміння з елітами традиційно “синіх” регіонів. Події літа 2006 у Криму (у Феодосії) показали, що центральний уряд практично втратив адміністративний контроль над частиною території. Очевидно, що електоральний результат Партії регіонів України у Донбасі, попри явно домінуючі симпатії до неї у цьому регіоні, теж є результатом втрати адміністративного контролю над цією частиною держави “помаранчевою” владою. А ще точніше – вона так цими територіями і не опанувала.

Сьогодні той самий результат отримали і “сині”. Їхні впливи на значній території держави, якщо не сказати, на більшій території держави, мінімалізовані попри всю помпу, яку вони демонструють. Це чудово видно у Києві, яким сиротливо бродять привезені з їхніх малих батьківщин колони прихильників ПРУ. Київська земля під їхніми ногами не горить, але й не гріє. Вони тут просто чужі. І це розуміють і вони, і всі інші. Ось така от українська єдність.

Таким чином, два періоди монополії на владу – “помаранчевий” та “синій” – кристалізували розкол країни. Ми бачимо, що заміна одного з цих угрупувань на інше нічого не змінила – розкол зберігається і стає все більш очевидним.

Що є цьому причиною? Щонайперше, вкрай низька політична культура обох сторін. Їх крайній егоїзм. Насправді про долю народу, а відтак держави, як однієї з форм його самореалізації, насправді ніхто не думає. Фахові “приватизатори” з обох сторін прагнуть монопольно, рейдерським способом приватизувати ще й державу. Всі їхні статки започатковувалися саме через первинну приватизацію чого-небудь. Починалося з заводів, потім приватизовувалися регіони, а тепер дійшла справа до всієї країни. Інакше вони не можуть і не вміють. Ті, хто пройшов криваве місиво приватизаційного “клондайку” десь у Донбасі чи Закарпатті 90-х років, розуміє тільки одне правило – “або я, або мене”. Іншого не дано. А для цього всі засоби годяться. Тому до того часу, поки країною правитимуть саме ці герої 90-х, а іншої перспективи я особисто поки що не бачу, ми приречені саме на такі підходи до питань національної безпеки, національної ідентичності, національних інтересів, європейської та євроатлантичної інтеграції і т. д. Продовжувати цей безглуздий для цих гравців нашого політичного спектру список можна до безконечності. Причому безглуздим він є не тільки для “синіх”, але й для значної частини “помаранчевих”, особливо для “помаранчевих” бізнесменів та пустодзвонів, яких серед них виявилося чимало.

Картина виходить похмура, кажуть песимісти, проте майже безнадійна, стверджую я, як оптиміст.

Що ж робити? Нарешті цією проблемою перейнялися й самі учасники політичного процесу. Причому обидві сторони. Як “помаранчеві”, так і “сині” бізнесові та політичні еліти. Не вийшло у обох. Створивши передумови для не лише політичного, але й адміністративно-територіального розколу країни, обидва олігархічно-політичні угрупування опинилися коло розбитого корита. Бо ж їм не потрібен шматок держави. Донецьким баронам не потрібна самостійна “Донецко-Криворожская республика” з статусом “Придністровської Молдавської республіки”. Так само, як їм не потрібна і “інтеграція” з Російською Федерацією у статусі “незалежної” Абхазії чи Південної Осетії. Гадаю, що і сьогоднішній статус Білгородської області у складі “матушки России” їм теж вже не по росту. Їм потрібна вся Україна. Незалежна Україна. Особливо її бюджет. Однак не виходить. Як і “помаранчеві”, “сині” вичерпали простір своєї можливої експансії. Вони ще не наштовхнулися на жорсткий опір. Захід країни, після девальвації “помаранчевого” проводу (а не ідеї) ще акумулює своє невдоволення. Однак реально навіть у центрі країни “сині” так нічого і не здобули. Вони тут чужі.

Ресурс монопольного правління державою вичерпано. Тому потрібно шукати нових моделей. Очевидно, що консенсусних. Тобто потрібно домовлятися. Це за умови, що ми хочемо жити в Україні, яка матиме ті самі кордони, що й сьогодні. Однак домовлятися не так, як це впродовж років демонструвала “чудова пара” Ющенко та Янукович. Такі домовленості нічого не варті. Ющенко нагадує небезвідомого Манілова з “Мертвих душ” Гоголя, а Янукович Губернатора з однойменного твору.

Однак проблема залишається, попри нездатність поводирів. Якщо ж не домовимося, то знову ж можливі два шляхи – федерація, як би цього хто не боявся (з можливим наступним розпадом чи ні), чи розпад (з усім, що з цього витікає). Не думаю, що ми це зробимо так цивілізовано, як чехи і словаки. Нарешті наші громадяни з різних регіонів втратили безглузді сентименти одні щодо одних. Любові вже, здається, давно немає. Як і “братолюбія” між мешканцями наших таких різних регіонів. Та й цього “братолюбія” сьогодні вже ніхто і не очікує. Однак ми повинні тверезо та чітко домовитися, чи ми хочемо жити у державі з назвою Україна, а якщо так, то як ми житимемо у державі з назвою Україна.

З огляду на парламентську кризу весни 2007 р. всі раптом згадали тезу Сергія Дацюка про перезаснування держави. Не всі вдумуються у розгорнутий зміст тези. Однак раптом всі зрозуміли, що держава насправді потребує перезаснуванння. Перезаснування на якихось інших засадах. Бо ми вже бачимо, що верхи (ні “помаранчеві”, ні “сині”) не можуть, а низи... чим далі, тим більше відчужуються від держави (такої держави). На сьогодні такий стан починає загрожувати самому її існуванню.

Як можна перезаснувати державу. Очевидно, що з формальної точки зору –через укладення нового суспільного договору, тобто створення нової Конституції. Останніми роками про це тільки говориться, однак прийшов час діяти, бо “далі так жити вже неможливо”. У цьому ми сьогодні переконуємося з огляду на тотальну кризу влади в Україні. І ніхто не сховається у свою нірку. Соціальні та політичні катаклізми, які провокує сьогоднішня конституційна невизначеність, виколупають кожного з його індивідуальної мушлі чи маленького бізнесу.

При перезаснуванні держави не потрібно мати ілюзій, що нічого не зміниться, і ніхто не постраждає. Це процес не лише складний, але й болючий. Переформатується не лише структура влади, взаємовідносини між гілками влади, але й структура держави. Далі цю тезу не розвиватиму.

Вкотре мушу повторити банальну істину, що ми повинні запустити механізм балансування між різними гілками влади. Зрештою, якоюсь мірою навіть в жорстких умовах сьогоднішньої кризи він все ж запускається. Кожна з гілок влади усвідомлює своє місце у системі влади в цілому.

Від монополій на владу ми повинні переходити до усвідомлення потреби у погодженні інтересів та балансуванні впливів політичних сил. Як не парадоксально, в умовах цієї кризи ми все ж наближаємося до цього усвідомлення.

Яким чином ми це можемо зробити? Щонайперше ми повинні повернути легітимність такого істотного органу влади, як Верховна Рада. Вона втратила її, коли почалися перебігання депутатів з фракції у фракцію. Маємо знову проконсультуватися з народом, кого він хоче бачити у парламенті. Тобто просто провести позачергові вибори. При цьому було б бажано запобігти переформатуванню парламентських фракцій. А також позбавитися від “політичних гієн”, які, вже реально нікого не представляючи, паразитують на зіткненні двох-трьох найбільших політичних нуртів у нашій державі.

Нова Верховна Рада призначить новий уряд. І тут є можливість нарешті відійти від монопольної моделі організації “синьої” чи “помаранчевої” влади. Не потрібно і “братського” єднання. Має прийти усвідомлене погодження інтересів двох олігархічно-політичних угрупувань. Монополії на владу себе не виправдали. Вона вже починає шкодити реальному великому бізнесу. Про народ тут поки що не йтиметься. Однак при такому збалансовуванні інтересів і він може дещо здобути. Принаймні стабільність.

Наступним кроком має все ж таки стати створення нової Конституції. Вона повинна відобразити нову українську реальність. За роки існування старої Конституції українське суспільство бурхливо розвивалося. В Україні, з болем та труднощами, на наших очах постає нова політична культура. Вона робить Україну інакшою, ніж її постсовєтські сусіди. Скажімо, колись близькі до нас Бєларусь та Росія цього шляху не пройшли. Вони пішли іншим шляхом і на сьогодні це насправді інакші країни з іншою політичною історією та політичною культурою. Однак попри перверзії найновішої української історії, здається, ми рухаємося все ж у правильному напрямку. Хоча ще перейдем і через дискусії, і через пряме протистояння. Бо ж не на прогулянку вийшли.


Тарас Возняк

Розпуск Верховної ради як результат втрати її легітимності

Для того, щоб зрозуміти, які наслідки може мати розпуск Верховної Ради України, ми повинні спокійно розібратися з тим, що насправді відбувалося з інститутами влади в Україні, що сталося 2 квітня 2007 р. і у що воно виллється.  

Щонайперше про легітимність. Випускаючи пару, політичні кнехти на екранах українських телеканалів постійно мусують тези про легітимність чи нелегітимність указу Президента. А сьогодні - про легітимність чи нелегітимність реакції Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

Очевидно, легітимність з одного боку опирається на формальні аспекти чинного на даний момент законодавства. І дискусії щодо формальних аспектів легітимності указу Президента чи подальших ухвал ВР, а тим більше розпоряджень уряду, триватимуть ледь не до “другого пришестя”. Особливо враховуючи швидкість розгляду цих справ у наших судах найвищої інстанції. Таким чином важко очікувати, що рішення в цій правовій колізії буде прийняте у судовому порядку.

Хотів би звернути увагу на інший аспект легітимності. Легітимність рішення того чи іншого інституту влади опирається на свою власну легітимність, якою її наділяє джерело легітимності – воля народу. Як правило, за мирних обставин народ виражає свою волю через вибори. За інших обставин – через непокору владі, яка таким чином втрачає свою легітимність. В такий спосіб відбуваються революції, які, своєю чергою, наділяють легітимністю нову владу.

Легітимність нової влади фіксується тими повноваженнями, які народ чи через вибори, чи через революцію, надає, а ще точніше – делегує новій владі. При цьому формалізований корпус кодифікованого права може змінюватися (зазвичай при революційних ситуаціях) чи ні (у випадку безконфліктних виборів). У 2004 р. при зміні влади було змінено конституційний лад, змінено кодифіковане право. У 2006 р. зміни права не відбулося, хоча влада змінилася у відповідності з волею народу.

Чому я зупиняюся на формальних питаннях легітимності? Бо у ситуації, яка складається довкола розпуску Верховної Ради, більшість спекуляцій стосуватимуться саме неї. І Президент, і Верховна Рада, і Кабінет Міністрів у своїй суперечці, по суті, будуть сперечатися не стільки про легітимність своїх рішень, скільки про те, хто з них легітимніший. Після виявлення непокори Верховною Радою та (що взагалі нонсенс) Кабінетом Міністрів у країні створилося реальне двовладдя. Водночас від того, хто ж насправді легітимніший в очах як громадян України, так і міжнародного співтовариства, залежить і те, як вони реагуватимуть на розпуск ВР, непокору ВР та уряду та подальші позачергові вибори. Від цього залежить і легітимність цих самих позачергових виборів. Те, чи вони відбудуться, чи вони будуть визнані законними.

Отож мова йтиме не тільки про легітимність кроків кожного з цих гравців, яких насправді є двоє – Президент та ВР. Але щонайперше легітимності їх самих як інституцій. Про Кабінет Міністрів та прем’єр-міністра не говоритиму – оскільки він нарешті і сам усвідомлює рівень своєї легітимності – це орган, легітимність якого набагато менша, ніж легітимність прямо на загальних виборах обраного Президента, чи прямо, хоча й за закритими списками, обраної Верховної Ради. Уряд є вторинним наслідком волевиявлення народу. Відтак у суперечці щодо легітимності, насправді, мало що може сказати.

Але це формальні аспекти легітимності наших органів влади. Цю легітимність вони зберігають до того часу, поки народ згідний з тим, що вони виражають його волю у всіх її нюансах та різноманітності. Чим забезпечується вираження волі такого різнорідного суспільства, як українське? Забезпечується через представлення різними фракціями ВР, які репрезентують різні позиції. Суспільна угода, яка називається Конституцією, забезпечує це представництво на п’ять років, до наступних виборів. Однак за умови, що цей баланс фракційного представництва буде незмінним. Фракції репрезентують не волю депутатів, які є їх членами, а виборців, які делегували їм повноваження, наділили їх легітимністю для здійснення своєї волі. Таким чином саме фракції у ВР є дзеркалом суспільних настроїв, а не окремі депутати.

Що відбулося за останні кілька місяців? Перекуповування окремих депутатів деформувало волю народу України. Таким чином ВР перестала навіть формально відображати реальні настрої українського суспільства, зафіксовані, як обумовлено Конституцією, на п’ять років. ВР значною мірою сама позбавила себе значної частини легітимності. Останні хоча й цинічні, однак тверезі голоси, напередодні розпуску ВР, навіть з числа членів Партії регіонів, як-от Володимир Сівкович, попереджували, що формальне створення “фракції національної єдності”, на відміну від фракції “антикризової коаліції”, яка створювалася на фракційній основі, підірве основи легітимності самої ВР. Однак “желание пуще неволи”. Хочеться всього і одразу. І таким чином ВР ввійшла у позаконституційну колію свого розвитку. По суті, зламала конституційний лад як такий. Тому рішення такої ущербної в своїй легітимності Верховної Ради вже впродовж певного часу більш ніж сумнівні.

Численні попередження і правників, і гаранта Конституції – Президента України нічого не давали. Йшло нахабне узурпування влади, яке вже не мало під собою легітимності, бо не опиралося на адекватно відображену у парламенті волю народу. Коаліціянти були переконані, що Президент, як дієва інституція, тим більше найбільш легальна в Україні інституція, вмерла. Зрештою, Президент сам не один раз провокував саме таку точку зору. Чим, разом з коаліціянтами, і призвів до такої гострої конституційної кризи чи кризи легітимності в Україні.

Президенту не залишалося нічого іншого, як виступити гарантом все тієї ж багато разів ґвалтованої Конституції. На що він може опиратися? З одного боку, на формальне право. І тут буде багато суперечок. З іншого - на свою особисту легітимність як на сьогодні єдиного легального інституту влади такого рівня. Звичайно, не забуваймо і про законодавчу гілку влади. Однак вона паралізована і неефективна.

Тому думаю, що як в очах народу, так і в очах міжнародного співтовариства Президент є не лише чинним (наголошую – чинним – з усім, що з цього випливає) главою держави, але й найбільш легітимним його інститутом. Підважити його легітимність на даний момент ні формально (ні Верховний суд, ні Конституційний Суд не здатен прийняти жодного рішення з цього питання), ні реально (бунт Верховної Ради чи її похідної – Кабінету Міністрів) навряд чи вдасться. Конституційний лад, тобто легітимність Верховної Ради мають бути відновлені. Яким чином? Багато разів гарант Конституції та опозиція пропонували не викривляти волю народу, не перекуповувати депутатів. Не дослухалися. Вичерпавши всі можливості переконування, Президент прийняв правильне рішення проконсультуватися з народом. Це нормальна, зовсім не екстраординарна практика всіх демократій. Особливо нестійких демократій, таких як українська. Наприклад, в Італії після Другої світової війни вибори парламенту та відповідно зміни уряду відбувалися щороку.

Щодо більшості у ВР, то їй насправді мало що загрожує. Вона візьме свій забетонований у кількох областях електорат. Втратити якраз може НСНУ. Ну і ще, звичайно, різного роду “політичні гієни”. Зрештою, їх давно треба позбуватися. Бо ж насправді вони нікого не репрезентують.


Тарас Возняк

№320 (02.03.2007) http://www.gpu-ua.info/index.php?&id=152187

Розкол суспільства вигідний для політиків

Спільного майбутнього в українців може і не бути

Сьогоднішній стан українського суспільства нагадує кінець XVII століття, коли в Україні було три гетьмани — лівобережний проросійський Іван Самойлович, правобережний протурецький Петро Дорошенко і знову ж правобережний пропольський Михайло Ханенко. Та ще й Іван Сірко, отаман Запорозької Січі. І всі завзято рубали один одного. Причому за повної підтримки свого тогочасного ”електорату” — козацьких рад.

А Україна була роздерта між Московією, Річчю Посполитою та Османською Портою. Одне слово — українці.

Ті ”веселі” часи Руїною називалися. Причому кожен з гетьманів по-своєму будував Україну. Навіть Дорошенко, запрошуючи до моєї Галичини любих йому турків та татар. Чим платив, знаємо — ясиром... Зрештою, чи не від Хмельницького ця мила традиція — і чи не до неї йдемо?

Та й ”воріженьки” чи не всі були ”наші люде”. От хоча б тогочасний султан Мегмед IV, який спустошував Поділля та Галичину. Його батько Ібрагім І одружився з русинкою, яка ввійшла в історію як Хатідже Турхан Султан і стала матір’ю Мегмеда IV. Наш хлопець.

Або король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський. Народжений в Олеському замку піді Львовом. Хрещений у греко-католицькому обряді внук руського воєводи Івана Даниловича та син Красноставського старости Якова Собешина хоч і полонізував своє прізвище, однак теж мав не менше української крові у своїх жилах, ніж Мегмед IV.

Проте як гарно всі рубалися. Во славу України...

Але сьогодні головною проблемою є не те, що наші правобережні та лівобережні гетьмани не можуть між собою домовитися. Тактично вони домовляються. Ющенко з Януковичем проти Тимошенко. Тимошенко з Януковичем проти Ющенка. Ну й, звичайно, хіт минулорічного політичного сезону — Мороз та Янукович проти Ющенка та Тимошенко. Війна всіх проти всіх. Або в постсовковому виконанні — всі ”кидають” усіх.

Однак це їхні клопоти. Найсумніше, що немає глибокого суспільного діалогу, який поставив би цих світочів нашого політичного істеблішменту на місце. Бо саме суспільна дискусія і врешті-решт суспільна згода щодо нашого спільного майбутнього могли б змусити їх обслуговувати суспільство, а не використовувати його для реалізації своїх насправді дрібненьких цілей.           

Що легше — домовитися чи розійтися?

Натомість набирає щораз чіткіших та організованіших форм суспільне протистояння. І все було б не таким сумним, якщо б різниця поглядів у нашій країні йшла по суспільній вертикалі. Скажімо, якби приблизно однаковий по всій країні процент людей були б прихильниками більш соціалізованої моделі розвитку суспільства, яку міг би представляти БЮТ. І так само однаковий відсоток виборців по всій країні — і в Донецьку, й у Львові — був би прихильником ліберальнішої моделі розвитку суспільства, представленої олігархічною Партією регіонів. Тобто, якби суспільство наше було б більш однорідним.

Однак розкол набрав географічних обрисів. Розподіл виборчих симпатій по території України відомий усім. Боюся, що це не просто виборчі симпатії — ми спостерігаємо народження двох суспільств, кожного зі своїми цінностями та стандартами, зі своєю міфологією. А, як відомо, держава — це насамперед символи. У нас вони різні. Тому й зроблено вже перший крок до побудови двох держав з однаковою назвою — Україна. А точніше ”держави Україна” та ”государства Украина”. І все б нічого, якби була широка суспільна дискусія щодо того, що ж ми хочемо побудувати і куди котимося. Однак цього ми одне одному не кажемо. Багато що упускається, приховується.

Дискусії заважають два фактори — дві половини нашого суспільства живуть у зовсім різних інформаційних просторах. Підозрюю, що багато жителів Криму чудово обізнані зі всіма обставинами політичного життя Сахаліну та Владивостока. Водночас вони навіть не припускають, що діється в Івано-Франківську, бо дивляться виключно російське телебачення. З іншого боку, львів’яни навряд чи до кінця розуміють складність кримської ситуації. Не кажучи навіть про політичних спекулянтів, які на ній жирують, є просто брак інформації. Та й бажання що-небудь чути про Крим немає. Ми не лише закриті одне для одного — немає й самого прагнення дізнатися щось більше. А отже, вступити в діалог. Тому й шансів домовитися, укласти суспільну угоду немає. Відповідно й спільного майбутнього може просто не бути.

Цим і користуються політики. Суспільна згода для політичних холдингів, якими є наші так звані партії, украй небажана. Бо вони втрачають жорсткий контроль над своїм сектором електорату, який потрібно берегти як зіницю ока, а отже, постійно тримати у стані мобілізаційної готовності. І найкращим способом у наших умовах є підтримка розколу, який склався за останні три роки.

Як не сумно, з тактичної точки зору цей розкол вигідний двом лідерам політичних перегонів — Віктору Януковичу та Юлії Тимошенко. Звичайно, кожен з них говоритиме, що насправді проти розколу, проти політичного протистояння, а тим більше — проти політичних наслідків такого протистояння, які в кінцевому результаті можуть призвести до розвалу країни. Насправді ж вони піклуються не стільки про об’єднання країни — бо розуміють, що на даному етапі це просто неможливо — скільки про контрольний пакет акцій у Верховній Раді.

Для досягнення своїх цілей їм потрібно максимально загострювати протистояння двох частин України, щоб не допустити жодних напівтонів: тоді не буде шансів у проміжних політичних проектів. Не дивно, що БЮТ і Партія регіонів прагнуть або поглинути, або витіснити з парламенту, або знищити всіх політичних карликів. Сьогодні ми спостерігаємо процес маргіналізації останнього істотного політичного суб’єкта — ”Народного союзу ”Наша Україна”. Ініціаторами та рушіями процесу є саме БЮТ та Партія регіонів.

Тому суспільству слід бути не таким наївним і не засліплюватися нашими чудовими лідерами та лідерками. А подумати про себе та своїх дітей, про те, чи ми в Україні справді хочемо мати спільне майбутнє. Але тоді потрібно дискутувати та домовлятися. Щоправда, постає й інше питання: що легше — домовитися чи розійтися?