повернутися Ї: наша позиція

Тарас Возняк

Змова еліт

Здається, чергові позачергові вибори неминучі. Причому в чомусь політичні партії реагують на таку перспективу по-різному, а в чомусь – однаково. Найбільше запанікував БЮТ – здається, Юлія Володимирівна переграла саму себе. 2 вересня їй здалося, що вона переграла всіх – і неповороткого Віктора Андрійовича, і вайлуватого Віктора Федоровича.

Та вони виявилися не такими й неповороткими - зарано вона їх списала з топ-списку української політики. Якщо Віктор Федорович її просто розвів, неначе йдучи на співпрацю, то від Віктора Андрійовича такої спритності та рішучості вона взагалі не очікувала. Особливо витонченим був хід із записаною наперед промовою про розпуск Верховної Ради. Такого поличника Юлія Володимирівна давно не отримувала.

Та основне не те, а результати майбутніх виборів. Для БЮТу вони неначе останній бій чи кінець світу. Відчайдушний спротив свідчить про безсумнівну паніку. Акелла промахнувся! Для Юлії Тимошенко цей бій може дійсно стати переламним у її кар`єрі - ще раз прем`єр-міністром вона вже навряд чи стане. Натомість Віктор Янукович дивиться на все з філософською мудрістю удава Каа - він все одно у виграші. Натомість Віктор Ющенко вирішив грати не на більшість у Верховній Раді, а на її нейтралізацію, може навіть дискредитацію - благо, що вона на це ведеться. А також на «синицю у жмені» - малу, проте свою фракцію, а не солянку із недовирослих і вже передчасно постарілих вождів малих партій. Своєрідну «золоту акцію», володіючи якою та опираючись на своє президентство хоче зіграти свою велику гру.

Але в чомусь всі партії та їх лідери однакові - вони створили в Україні таку політичну систему, в якій їм насправді дуже затишно. Всі ці війни всіх проти всіх - тільки бурі в стакані української політики. Вони не стосуються життя поза Верховною Радою, Урядом та Секретаріатом Президента, а також обслуговуючої їх інфраструктури на кшталт Конституційного суду чи Вищого апеляційного суду.

А поза цим їхнім світом є Країна, в якій живе Народ. І саме його всі вони найбільше бояться - бо ж він може поламати ці їхні ігрища в пісочниці Верховної Ради, Уряду та Секретаріату Президента. Тому всі вони роблять багато політичного шуму, щоб приховати головне завдання - не допустити Народу до вирішення своєї долі. Вони всіма силами усувають його від прямого вибору своїх репрезентантів до Верховної Ради, а відтак і до інших гілок влади.

Дивлячись на результати виборів, одразу можна передбачити, що вони мало що змінять - набір не лише політичних сил у парламенті буде той самий. Разом з тим і персональний склад політичного бомонду буде майже тим самим. За винятком тих, хто вже втомився платити за п'ятирічний термін депутатської синекури, а отримувати річну. Таке «кидалово» декому може й надоїсти.

Тому всі політичні лідери натужно мовчать про головне - про конче потрібну зміну виборчого закону, яка може хоч якось розірвати українське зачароване коло. А то ми не лише постійно потрапляємо у зачарований «бермудський трикутник» Ющенко-Тимошенко-Янукович, але й у театр із до нудоти набридлими парсунами, яким вже давно місце на політичному цвинтарі, та жирними котами, які платять за свої місця у прохідних списках партій грубі гроші.

Як у попередніх виборах, так і у цих виборах є свій секрет Полішинеля, який знають усі, але про який учасники цього фарсу затято говорити відмовляються. Це питання відкритих списків.

Політичні лідери отримали повне і неподільне право складати ці списки майже одноособово. Звичайно, все це прикривається закритими, як у БЮТі, чи відкритими, як було в НУ, партійними з`їздами. Однак все це тільки димова завіса. Політичні лідери давно перетворилися на «директорів партій» і керують ними, як приватними фірмами. Дуже симптоматичним є те, що вони все більше «приватизовують» політичні проекти. Ну хто пам`ятає якусь партію «Батьківщина», якою керує Юлія Володимирівна? Є Блок Юлії Тимошенко! І буде Блок Віктора Ющенка - БВЮ, хоча ця абревіатура й не звучить. Маємо і Блок Литвина. Жодної ідеології - чистий вождизм.

Та повернімося до проблеми відкритих списків - навіть на пряме запитання в телеефірі, на відкрите знущання вони вдають, що цього запитання не почули. Починають щось молоти про торішній сніг - лиш би уникнути відповіді, чому вони так бояться безпосередньо стати перед виборцями.

А все зрозуміло:

по-перше - більшості теперішніх «народних обранців» не бачити місця у парламенті, як своїх вух;

по-друге - тільки продаючи місця у виборчих списках «директори партій» правлячого тріумвірату і можуть забезпечити вибори для своїх політичних сил;

по-третє - навіщо «директорам партій» якась партійна демократія: депутати-кнопкодави повністю повинні залежати від шефа чи шефині.

Першою всі переваги такої політичної системи усвідомила і на всі 100% використала Тимошенко. Ну скажіть мені на милість Божу - куди поділися такі блискучі інтелектуали і незалежні люди як Андрій Шевченко з першої п`ятірки БЮТу? А де Григорій Немиря чи Володимир Полохало. Відповідь - під ковпаком. Зрештою, в такого роду гіперцентралізованих структур вільнодумство просто недоречне. Однак чи цього ми добивалися. В тому числі і на майже забутому Майдані? Печально... Однак для лідерів - це найкращий стан із усіх можливих. Їхнім завданням є зберегти таку політичну систему якомога довше.

Тому ми маємо справу з тупою змовою політичного класу всіх мастей. Вони просто бояться народу і його вибору - он як кинулися понижувати обов'язковий мінімум тих, хто прийде на дійство, на якому «мають їх обрати», - кого ж іще? Бо ж розуміють - не маючи вибору і обираючи невідомо кого, народ просто не прийде на вибори, чим засвідчить своє ставлення до них.

Тому повинен спрацювати закон омерти. Про шнурок у домі повішеного - ані слова.


Тарас Возняк

Нафто-газова удавка на шиї Європи і українська політична криза?

Останнім часом надзвичайно загострилася зовнішньополітична ситуація довкола України. Причому це загострення одразу ж наклалося на політичні суперечності всередині країни. Одразу, неначе на фотографії, почали проявлятися контури того, хто є хто і з ким чи на кого працює.

Особливої гостроти набрали дебати щодо позиції прем'єр-міністр України. З президентом України все зрозуміло – він не відхилявся від відкрито проголошуваного ним проєвропейського і проєвроатлантичного курсу. Так само все зрозуміло і з позицією головного опозиціонера – він і далі дотримується не те що проросійського, однак точно східного курсу.

Не спокушений спостерігач може подумати, що все це стосується тільки грузинського питання. однак за ним стоїть набагато важливіше і для Росії, і для світу, і для України питання видобування та транспортування енергетичних ресурсів.

Це і є головне поле суперечностей. Причому Україна у великій війні за нафту та газ є тільки одним з гравців. А її прем'єр-міністр – маленька фігура, яку, здається, просто цинічно використовують. Чи вже використали – якщо подивитися на плачевні результати, які отримав БЮТ за результатами антипрезидентського та антиамериканського і анти європейського демаршу, який він здійснив у Верховній раді у вересні.

На моє переконання цей демарш був тільки завершенням певних зусиль уряду, які спочатку непомітно, однак потім все послідовніше вписували Україну у російську енергетичну мегаоперацію. Особливо активно ця операція почала розгортатися саме з початку цього року. Симптоматичною у цьому контексті є і зустріч Юлії Тимошенко з Путіним у лютому 2008 р., про що багато писалося. Однак не тільки вона була його клієнтом – російська дипломатія та представники "Газпрому" розвинули бурхливу активність у країнах, що володіють, видобувають та транспортують вуглеводи. У хід йде все, щоб або заволодіти, або через дольову участь чи технічне співробітництво контролювати видобуток вуглеводів де тільки це є можливим. Для чого це все Росії?

Російський план побудови багатополюсного світу

Російська ментальність, здається, намертво прикована до імперської парадигми. Без усвідомлення чи хоча б хоча б ілюзорного самозаспокоєння, що Росія є наддержавою, світовою потугою вона чується дуже некомфортно. Тому справжнім російським правителем є тільки той, хто дає своїм співвітчизникам таке відчуття чи хоча б його ілюзію. свого часу міністр закордонних справ СРСР Андрєй Громико чітко і зрозуміло окреслив російське розуміння "наддержави" – це країна, без якої н можна вирішити жодної проблеми у світі.

З Мюнхенської промови Владіміра Путіна 10 лютого 2007 р. розпочався етап відкритого протистояння на світовій арені, стратегічної конфронтації Російської Федерації та США. Це була нова редакція російської декларації анти американізму. Вона зводилася до простих тез:

- Існування однополярного світу завершилося. Америка не справляється з світовими проблемами. Pax Amerikana добіг свого кінця.

- На порядку денному перехід до багатополярного світу, коли його доля вирішуватиметься новими потугами. Як от Китаєм, Індією, Бразилією, Іраном. А також обновленою в своїх амбіціях Росією. Хоча визнаються і старі геополітичні гравці – США та ЄС. Зрештою – про ЄС – потім.

- Російська Федерація достатньо зміцніла, щоб повернути собі місце "наддержави".

- Способом упорядковування світом є визнання за цими наддержавами зон їхніх інтересів, які водночас є зонами їхньої відповідальності.

- У "зоні відповідальності" кожної з наддержав встановлюються правила гри, які відповідають у першу чергу інтересам "наддержави", яка її контролює.

- Глобальна політика de facto здійснюється тільки цими глобальними геополітичними гравцями. Тобто "глобальна безпека" забезпечується "стратегічним потенціалом" цих гравців.

Колись таких гравців було тільки два США та його сателіти і СРСР та його сателіти. Тепер Російська Федерація не має тих ресурсів, що СРСР. А тому Путін, а тепер і Мєдвєдєв, претендують не на бінарний розподіл світу, а на світ поліцентричний, з багатьма центрами. Хоча, звичайно ж, при цьому не враховуються суверенітети міноритарних геополітичних чи регіональних гравців. Малі країни мають бути "примушені" до того, щоб підпорядкуватися їхньому регіональному лідеру.

З огляду на це Росія розпочала небезпечні загравання з країнами, які міжнародне співтовариство визнає радше як країни від яких йде небезпека, яка може деконструювати весь світовий порядок. Як от Іран, Китай, Сирія, Венесуела, Судан.

Таким чином Росія відкинула глобальну роль США і почала втілювати в життя політику обмеження чи стримування розширення євроатлантичної зони безпеки. Спочатку Путін, а потім тандем Путіна/Мєдвєдєва взяли курс не лише на стримування, але й на розширення своєї "євразійської" зони впливу. Причому не лише на свою периферію та незалежні держави, які колись входили у склад СРСР, але й на частину країн Європейського Союзу.

Тут ми можемо повернутися до такого специфічного політичного організму, як ЄС. Це ще не сформований до кінця, доволі нецілісний конструкт. Він є радше ринком, форумом узгодження позицій, ніж централізованою владною вертикаллю. Це політичне утворення перебуває у стані становлення.

Режим новітньої Росії успішно використовує складнощі становлення ЄС, його неконсолідованість. Інститути ЄС у деяких країнах стали опорою для довгострокової політики Росії. Вона пробує розколоти ЄС укладаючи з кожною з країн угоди про особливі стосунки в певних чутливих для них сферах. Тим самим блокується створення єдиної політики всього ЄС.

Особливо це стосується сфери енергопостачання. Таким чином Німеччина, Італія та Франція отримують ілюзію "стратегічних партнерств", які мають руйнівні наслідки для ЄС у цілому. Бо паралельно Росія веде жорстку політику пресингу на інших членів ЄС – країни Балтії, Польщу, які критикують політику Росії. Вона обмежує їх у енергопостачанні, пробує витіснити їх із схем транспортування енергоносіїв.

Таким чином вона стимулює суперечки між самими членами ЄС не даючи їм консолідуватися. Наприклад консолідуватися довкола питання безпеки на Європейському континенті чи довкола питання енергетичної безпеки ЄС.

Цим успішно блокується просування ЄС та НАТО на схід. Згадаймо ганебну поведінку Німеччини та Франції на саміті НАТО у Бухаресті. На днях Меркель знову підтвердила цю свою позицію – готуючи Україну до чергової відмови. Це руйнує надії країн східної Європи та Чорноморського басейну, як от України, Грузії та Азербайджану, на суспільну трансформацію. І прямим наслідком є ріст агресивності Росії. Анексія грузинських територій – тому свідоцтвом.

Ба більше – розкол у ЄС веде і до розколу всього західного світу. Результатом цього є ревізія ставлення ЄС до США. А тому проблематичним стає саме існування НАТО. Постійно мусується теза про те, що воно вичерпало себе і не має чим зайнятися. Так руйнується загальна спільна стратегія Заходу.

На які ресурси, реалізовуючи такі амбітні плани, може розраховувати Росія? Бо ж вона не СРСР. Вона не має тих демографічних ресурсів, що СРСР.

Населення РФ – у 2007 р. 142,2 млн. жителів, тоді як населення СРСР – у 1989 р. було 286,7 млн. Вона не має тих економічних ресурсів.

За даними Міжнародного валютного фонду ВВП РФ у 2007 р. складає 2,6% від світового ВВП, тоді як ВВП СРСР у 1989 р. складав 15% від світового ВВП. Для порівняння – ВВП США у 2007 р. складає 20,85%, а ВВП ЄС – 21,07%.

Військова потуга РФ не співмірна з військовою потугою США. Досить тільки порівняти субсидування оборонних відомств. Військовий бюджет РФ складає тільки 8,57% від військового бюджету США і 5,88% від військового бюджету НАТО. Потенційно не співмірні можливості Росії навіть і з збройними силами Китаю – на мою думку насправді головним геополітичним супротивником Росії.

Головним ресурсом Росії є поклади нафти та газу. Саме ріст цін на енергоресурси дозволив Росії розбагатіти і відчути, що в її руках є доволі потужна зброя, яка може по-іншому перекроїти світ.

Аналіз світових запасів нафти, її видобутку і споживання показує, що всіх запасів нафти, якщо не збільшиться споживання, вистачить на 27 років. А якщо закласти 5% зріст споживання – то тільки на 15 років.

Так на сьогодні ЄС близько 30% газу, який він споживає, отримує з Росії. Завдяки цьому Росії вдалося накопичити чималі валютні резерви, що складають 464 млрд. доларів США. Вона створила свій стабілізаційний фонд у розмірі 127 млрд. доларів, який має право вкладати за кордоном і таким чином ставати ще одним з видів зброї РФ. Оперативним інструментом російської політики стала державна газова монополія "Газпром".

Нагулявши таким чином жирок Росія перейшла до активних дій. Першою спробою стало скорочення постачання газу на 25% в зимовий період в Україну 2006-2007 р. Приводом, як завжди є ціна на газ. Це повторювалося неодноразово і дало побачити ЄС його вразливість. Хоча досі Росія відключала газ тільки колишнім республікам СРСР. Європейці зрозуміли, що "холодна війна" може насправді бути холодною. Після цього сепаратні перемовини з окремими членами ЄС про ексклюзивні умови та "стратегічні партнерства" активізувалися надзвичайно.

При цьому європейські "штрейкбрехери" ніяк не можуть зрозуміти, що тільки у узгодженій політиці ЄС є порятунок. Росії за великим рахунком ще нікому продавати свій газ. Тай практично всі газопроводи та нафтопроводи ведуть тільки на захід. Про величину європейського ринку, який наразі єдиний може спожити такі великі кількості енергоресурсів і говорити нічого.

А узгоджена політика означає разом з тим і диверсифікацію постачання енергоресурсів до ЄС. Про це багато говориться, однак мало робиться. Диверсифікація стосується двох моментів: видобування енергоресурсів та їх транспортування.

І тут ми з європейського рівня гри перескакуємо на вищий – на глобальний. Основні поклади енергоресурсів розміщені зовсім не на території ЄС. І цю банальну істину всі давно вже зрозуміли. Особливо після енергетичної кризи 70-х. Тому кожен з великих господарських мегакомплексів, як от європейський чи північноамериканський конгломерати вже давно розпочали війну за контроль над видобутком та забезпеченням постачання енергоносіїв.

Головні розвідані поклади нафти є в Саудівській Аравії – 25,5%, Іраку – 11,1%, Кувейті – 9,5%, Ірані – 9,2%, ОАЕ – 7,8%, Венесуелі – 6,2% а в Росії тільки 5,0%.

Головними добувниками нафти є Саудівська Аравія 11,6%, США – 10,7%, Росія 9,7%, Іран 5,0%.

Головними постачальниками нафти для ЄС не враховуючи Норвегії, є Росія 18%.

Головні розвідані поклади газу є в Росії – 30%, Іран – 15,4%,Катар – 7%, Саудівська Аравія – 4,4%, ОАЕ – 4%, США – 3,2%, Алжир – 3,1%. А також Туркменістан – 1,9%, Казахстан – 1,2%, Узбекистан – 1,2%.

Головними постачальниками газу для ЄС є Росія – 27%

Постачання газу до ЄС відбувається як трубопроводами, так і танкерами – йдеться про скраплений газ. Росія контролює найбільшу газотранспортну систему світу і постійно прагне опанувати ділянками трубопроводів за своїми кордонами. Однак все більше транспортування газу йтиме у скрапленій формі. Якщо сьогодні це 27% світового продажу газу, то 2010 р. це вже буде 40%. Причому світовий ринок скрапленого природного газу контролюватимуть Росія, Катар, Алжир, Малайзія и Індонезія. А в подальшому ще й Іран та Нігерія.

Отож свою війну за контроль над видобуванням та транспортуванням газу та нафти розпочала і Росія. Створивши монополію у видобуванні газу та транспортуванні газу всередині країни у вигляду "Газпрому" вона пробує поширити вплив цієї монополії і поза межами Росії.

Що для цього потрібно? Контроль за видобуванням і транспортуванням. Це можна здійснити двома шляхами.

Або йдучи бізнесовим шляхом, просто скуповувати газотранспортні та нафтотранспортні мережі, беручи участь у розробках родовищ – беручи участь у тендерах, пропонуючи ексклюзивні умови, новітні технології, погоджуючись на дольову участь без контрольного пакету акцій і т.д.

Або йдучи шляхом політичного тиску – просто підпорядковуючи собі уряди країн в яких видобуваються енергетичні ресурси чи через які вони транспортуються з тим, щоб оволодіти видобуванням газу, нафти і транспортною системою країни. При цьому використовується як економічний так і політичний шантаж. Часто Росія вдається до підкупу чи застрашування політичної еліти країни. Це в багатьох випадках дало добрі для Росії результати. Цю школу пройшли Молдова, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Туркменістан. Неодноразово цю технологію застосовували і щодо України. Ще за часів президента Леоніда Кучми. Але особливо часто за президентства Віктора Ющенка.

Якщо у "дальньому закордонні" (у відповідності з придуманою росіянами для самих себе термінологією) йти приходиться радше бізнесовим та політичним шляхом. Щодо Лівії, Алжиру, Венесуели у сфері видобутку, та Греції, Югославії, Угорщини у сфері транспортування. А також Німеччини, Італії, Франції у сфері споживання.

То у "ближньому закордонні" (яке за російськими стандартами одразу передбачає певну ущербність їхнього суверенітету) перевага віддається не стільки паритетним стосункам, скільки політичному тиску, шантажу і останнім часом військовим операціям. Це стосується України, Білорусі, Молдови, країни Балтії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Казахстану – у сфері транспортування, Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, Азербайджану, України – у сфері видобутку, і України, Білорусі, Молдови, Вірменії, Грузії – у сфері споживання енергоносіїв.

Різні країни у загальній системі видобутку, транспортування та споживання енергоносіїв виконують різні функції. Є країни, які є ключовими у цих питаннях і є країни, які є периферійними. Є країни, які виконують подвійну функцію – вони особливо важливі і є об'єктами особливої уваги як споживачів так і видобувачів енергоресурсів. Особливо Росії, яка поставила собі стати монопольним поставником енергоресурсів на ринок ЄС. Однак останнім часом ми бачимо, що не тільки на ринок ЄС – Росія робить спроби вийти на глобальний рівень видобування та транспортування енергоресурсів. Візит Путіна до Венесуели у укладені там угоди – тому підтвердженням.

До особливо важливих для Росії держав належать:

У сфері видобутку нафти та газу – Туркменістан, Казахстан, Азербайджан, Узбекистан меншою мірою Україна.

Головними транспортерами є щонайперше Україна, Казахстан, Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Білорусь.

Головними споживачами є ЄС (Німеччина 42% спожитого газу і більш ніж 30% нафти, Італія та ін), Україна, Білорусь.

Як бачимо, деякі з цих країн мають подвійну функцію. Вони неначе те вушко у голці, через яке росіяни змушені проганяти свої енергоносії, а тому вони зацікавлені максимально контролювати ці країни та їх видобувні і транспортні системи. З деякими країнами вони вже вирішили ці проблеми. Перш за все це стосується країн Середньої Азії, які розміщені далеко від головного споживача – ЄС, і примушені Росією продавати свої енергоносії російським монополіям для подальшого їх транспортування до споживачів. Останнім часом Росія успішно реалізовує політику скуповування цих енергоносіїв, як то кажуть, оптом. Це стосується Туркменістану, Казахстану. Однак не Азербайджану, який має свої шляхи транспортування і не настільки залежить від російських. Ба більше – Азербайджан є ще й важливим видобувником. З огляду на це для Росії було дуже важливо підпорядкувати його собі. Що й було частково здійснено у військовій операції у Грузії у серпні 2008 р.

Примушення ЄС до енергозалежності від Росії

Справжньою геополітичною метою Росії під час її агресії у Грузії був, на мою думку, не стільки самостійний режим Міхаїла Саакішвілі у Грузії, скільки Азербайджан. Росіяни могли за день дійти до нафтопроводів Баку-Тбілісі-Джейхан, Баку-Тбілісі-Супса, газопроводу Баку-Тбілісі-Ерзурум. Росіяни демонстративно ввійшли і певний час утримували Поті – головний порт Грузії, який може використовуватися для транспортування нафти як до ЄС, так і до України – тобто наповнювати трубопровід Одеса-Броди, який в подальшому може буде продовженим до польського Плотська.

Чому росіяни відважилися на такий брутальний крок? На мою думку він є частиною двох більш масштабних планів:

"Примушення ЄС до залежності" від російських енергоносіїв і енергоносіїв, які Росія контролює. Для того, протидіючи кволим зусиллям ЄС диверсифіковувати поставки енергоносіїв, Росія здійснює план своєрідного "оточення" Європейського Союзу в аспекті енергопостачання.

Для того для неї надзвичайно важливо укласти особливі стосунки перш за все з Іраном як перспективним і потужним поставником енергоресурсів. З ним йдеться про взаємну підтримку та узгодження дій.

Наступним кроком має бути упокорення Азербайджану і як видобувника і як транспортної артерії – єдиної, яка може йти з Середньої Азії та власне Азербайджану, і яка не контролюється Росією. Бо просто не йде по її території. У цьому комплексі думаючи про Азербайджан потрібно мати на увазі і Грузію, а в подальшому і Україну. Тому російська військова присутність у штучно створених російських анклавах в Абхазії та Південній Осетії головним своїм завданням мають контроль за транспортною інфраструктурою Азербайджану та Грузії. Вже сьогодні Азербайджан поволі "віддає перевагу" російському шляху транспортування нафти – мета досягнута. Принаймні тактично.

"Оточуючи ЄС" Росія велику активність проявляє і в інших країнах, що постачають енергоресурси до ЄС – як от у Лівії та Алжирі. Тут Росія пробує безпосередньо займатися видобутком, спільно проводити геологічну розвідку, постачати нафтогазове обладнання, будувати нафто- та газопроводи. Постійно відбуваються активні контакти на найвищому рівні.

За запасами природного газу Алжир займає п'яте, а нафти – чотирнадцяте місце в світі. Особливо міцні його позиції в газовій сфері – за об`ємами добування "голубого палива" Алжир не має собі рівних на Близькому Сході, а в світі поступається тільки Росії, США, Канаді, Великій Британії і Нідерландам. Крім того, країні належать 24,2% світового ринку скрапленого газу. Алжирський газ складає аж 25% потреби Західної Європи у цій сировині. Розвідані запаси сировини складають 120 млрд., а добувається – 39 млрд. барелів нафтового еквівалента, 21,8 млрд. з котрих приходиться на природний газ.З Алжиром Росія підписала меморандуми між компаніями "Газпром" і "Сонатрак" (Sonatrach) "Лукойл" і "Сонатрак". Їх виконання передбачає реалізацію проектів як у Алжирі, так і в інших країнах.

Перше місце в Африці і п`яте в ОПЕК по запасах нафти займає Лівія це 5,1 млрд. тон. Ряд російських компаній, в том числі "Лукойл", "Союзнефтегаз", активно пропрацьовують шляхи виходу на лівійський ринок, де вже представлені "Газпром" и "Татнефть". Вони освоюють шість нафтогазових родовищ на території Лівії. При цьому Лівія запропонувала "Газпрому" розробляти три з чотирьох нафтогазових полів, розробкою яких займався "Нафтогаз" України. Тобто відбувається витіснення і так скромних зусиль по диверсифікації поставок нафти та газу в Україну – і це у червні 2008 р. Симптоматично, що за чинного прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, яка не може не розуміти про що йдеться. Крім того, "Газпром" зацікавлений у тому, щоб викупити у Лівії ще не включені у експортні контракти нафту і газ, а також можливості на їх переробку. В Лівії "Газпром" збирається скласти конкуренцію й італійській компанії "Eni" , яка своїм трубопроводом постачає газ до Італії – разом з лівійською стороною він збирається будувати альтернативний, контрольований Росією, газопровід. Хоча навіть у газопроводі концерну "Eni" "Газпром" теж має свою долю, обмінюючись з ним активами, включаючи трубопровід.

Те саме стосується і ще одного крупного експортера нафти та газу – Нігерії. Сьогодні Нігерія є 8 експортером нафти у світі і 7 по запасах газу. "Газпром" активно пробує отримати доступ до розробки родовищ цієї країни

Але ці заходи стосуються на тільки енергетичної сфери. Росія добре зрозуміла, що видобування енергоносіїв має бути прикрите вогнем канонерок. Росія відновлює свою військову присутність у Середземному морі створюючи військово-морську базу у Сирії. Надається військово-політична підтримка країнам, з якими вона знайшла порозуміння – починаючи з блокування певних питань на міжнародному рівні, завершуючи військово-технічною співпрацею. І хоча деякі з цих держав робили спроби диверсифікувати свої старі контакти у цій сфері – як от Алжир – однак Росія знаходить аргументи, щоб їх продовжити.

Разом з тим Росія виступила з ідеєю створення "Газового ОПЕК" – ОГЕК, з тим, щоб стати його лідером і таким чином контролювати видобуток і дистрибуцію газу у цілому світі. У цьому вона, здається, знайшла повне розуміння з Іраном, Алжиром та Лівією.

Не менш Активно Росія працює і з Іраном. У липні 2008 р. "Газпром" домовився з Іраном про створення спільного підприємства для роботи над нафтогазовими проектами Ірану, Росії та третіх країн. "Газпром" та Національна іранська нафтова компанія підписали меморандум про взаєморозуміння.
При цьому, 10 червня французька нафтогазова компанія "Total" оголосила, що виходить з проекту розробки родовища Південний Парс в Ірані. В травні 2008 від участі у розробці 13-й фази Південного Парсу заявили британсько-нідерландська "Royal Dutch Shell" та іспанська "Repsol".

Особливо характерним є те, що вся ця гіперактивність відбувається саме цього року. Очевидно, що стратегічні рішення були пропрацьовані і прийняті російським керівництвом саме взимку 2007-2008 рр.

Роль України у світовій нафто-газовій грі

А що ж Україна? Зрозуміло, що вона перш за все важлива транспортна країна. Була не одна спроба опанувати стратегічними транспортними мережами України. На сьогодні, після активної протидії як з України, так і ззовні ця тема не настільки актуальна.

Однак робляться спроби "Газпрому" проникнути в Україну через чорні двері – оволодіти мережами постачання газу всередині України. Це теж зустрічає опір громадськості і не пройшло не зауваженим попри її очі.

Та в України є ще два напрямки можливого розвитку нафто-газового сектору:

Перший це доведення до логічного завершення проекту транспортування нафти з Каспійського регіону нафтопроводом Одеса-Броди-Гданськ. За домовленостями із Азербайджаном, Грузією та західними партнерами, Україна усунула практично всі перепони для її повторного аверсного запуску.

Однак попри надзвичайне геополітичне значення цього проекту як для України, так і для ЄС – раптом він наштовхнувся на опір з боку чинного уряду і Юлії Тимошенко. Приводом стали припущення, що хтось хоче заволодіти технічною нафтою, що знаходиться у трубі. Але ж ціна цієї нафти не співмірна з самим масштабом проекту про що прем'єр-міністр не може не знати. Зрозуміло, що блокування транспортування цього проекту перш за все на руку Росії що зрозуміло й дитині. Той хто блокує цей проект активно протидіє диверсифікації поставок нафти у ЄС та Україну. А разом з тим зводить на нівець чотирирічні зусилля української сторони по укріпленню наших позицій на Кавказі в якості надійного енергетичного партнера та країни-транзитера енергоносіїв до Європи.

Разом з тим Росія заблокувала цей шлях транспортування енергоносіїв і на грузинський дільниці. Якщо в Україні їй, очевидно, вдалося погодити заходи по блокуванню цього шляху на найвищому рівні за відповідні політичні дивіденти про які ми можемо тільки здогадуватися, то на Кавказі прийшлося вдаватися до військового "примушення".

В умовах нестабільності на Кавказі та перманентної загрози блокування Росією грузинського порту Поті, через який здійснюється транзит азербайджанської нафти в Європу, в очах європейських країн лише Російська Федерація залишилася єдиним надійним постачальником енергоносіїв та контролером транзитних можливостей країн-сусідів, України та Білорусі. Відповідно підтримка такої ситуації вигідна Кремлю та "Газпрому".

Іншим принаймні частковим виходом з ситуації для України мала б бути активізація видобутку енергоносіїв власне в Україні. Збільшення власного видобутку могло б забезпечити соціальні потреби населення, знизити соціальне навантаження і дати змогу Україні час на інтеграцію у європейські та євроатлантичні структури. бо в умовах тотальної залежності від російських енергоносіїв можливі потужні соціальні вибухи. Кому це вигідно – теж не важко передбачити. За таких обставин набагато легше буде вписувати Україну у російський енергетичний мегапроект.

А оскільки диверсифікація поставок енергоносіїв та розвиток власної видобувної галузі є стратегічним для України питанням, розробка шельфу Чорного моря мала б стати пріоритетним напрямком для керівництва нашої держави. Напрямком, на який мають бути спрямовані основні зусилля Уряду. І президент робить зусилля у цьому напрямку. Однак тільки він.

Натомість прем'єр-міністр Юлія Тимошенко знову ж блокує ці проекти. Привід – хтось на тому заробить. Так, звичайно. Бо ж хтось повинен вкласти первинні інвестиції, які є ризиковими. Хтось повинен на свій страх та риск заангажувати платформи для глибинного буріння, яких у світі не так і багато, привести їх у Чорне море і т.д. Однак щось робитиметься. Натомість пропозиція Уряду Тимошенко дуже дивна – давайте денонсуєм угоду з компанією "Венко Прикерченська", яка взялася за цю справу на зло Ющенку та на радість росіянам. Чим це грозить – а програшем справи у Арбітражному суді Стокгольму і поверненням на круги своя. Однак час буде втрачено. "Венко Прикерченська" зазнає збитків – бо ж на залучення платформ інколи потрібно чекати роками і за не виконані зобов'язання платити чималі компенсації.

Та головне не те. Дехто поговорює, що після блокування видобутку "Венко Прикерченською" дозвіл на розробку шельфу в непрямий спосіб отримає все той же "Газпром". Складається враження, що уряд Тимошенко проводить цілеспрямовану кампанію із зачистки чорноморського шельфу від західних інвесторів (доручення "Чорноморнафтогазу" призупинити діяльність із розробки шельфу кампаній CBM Oil та Marathon Oil) в інтересах "Газпрому". Повернення Юлії Тимошенко до реприватизаційних схем роботи з інвесторами загрожує не тільки реальними фінансовими втратами для України сьогодні, але й ставить під загрозу інвестиційні перспективи України в майбутньому.

Однак гадаю, що для "Газпрому" головною метою на даному етапі є дискредитація України як партнера по спільному добуванню енергоносів і блокування можливостей західних компаній входити з енергетичними проектами у "ексклюзивну російську зону відповідальності та інтересів", як це нещодавно сформулював президент Мєдвєдєв формулюючи нову доктрину зовнішніх відносин Росії.

Таким чином можна прослідкувати місце і нашої сьогоднішньої парламенської кризи, і тенденцій у енегетичній політиці чинного прем'єр-міністр Юлії Тимошенко у великій геополітичній грі Росії. На жаль складається враження, що все це тільки елементи одного великого ланцюга, який покликаний зв`язати руки США, примусити до енергетичної, а відповідно і політичної залежності ЄС, і повністю ввести в російський фарватер Україну.

А що стосується наших українських фігурантів, то можна сказати тільки одне – їх, поза всяким сумнівом, просто використовують. Ющенкові прозахідні настрої у нікого не викликають ніяких сумнівів – і, як на мене, тут добавити нічого. Однак для людей прозахідної орієнтації це нормально.

Янукович і ширше Партія регіонів, попри все, теж не аж так проросійська і в цьому пасьянсі явно у виграші.

Найбільше використали БЮТ та особисто Юлію Тимошенко. причому першими і всерйоз використали росіяни. Одним пострілом вони поцілили у дві цілі. по перше Тимошенко зробила те, що відповідає їхнім інтересам. Про мотиви не говоритиму – може це її переконання. Що для неї ще гірше. Але по друге – вона нічого взамін не отримала! Та ще й підставила, якщо не спалила, у прозахідно орієнтованого електорату сама себе. Бо ж те, що її звинуватили у зговорі з росіянами по суті підірвало її електоральну базу і сильно підірвало її надії обійняти президентське крісло. Байдуже, чи цей зговір був, чи ні. А безпосереднім інструментом обвалу рейтингу Тимошенко стала не стільки партія українських "оранжистів", скільки Партія регіонів, яка так чи інакше втягнула її у ці уклади. І тільки третьою силою, яка вдарила по Юлії Тимошенко став НУНС та секретаріат президента.

Ось такі, як на мене підсумки нашої парламентської "бурі у стакані".


http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1331461.html

Збайдужілий народ на руку політичній еліті

Тарас Возняк – головний редактор незалежного культурологічного часопису «Ї»

21.10.2008

Галина Терещук

Львів – Політична криза – це духовна криза керівної еліти України й українського суспільства, переконаний головний редактор незалежного культурологічного часопису «Ї» Тарас Возняк.

Як громадська організація, журнал «Ї»  головним своїм завданням вважає формувати базові засади громадянського суспільства України і займає чіткі позиції щодо суспільних і політичних подій у державі. За 20 років існування часопису вийшло 52 його номери, видані 10 книг і проведені більше 200 круглих столів та дискусій для інтелектуалів. Довкола часопису сформувались інтелектуальні середовища. Однак чому українські інтелектуали не почуті українською владою? Тарас Возняк - гість Радіо Свобода.

– Днями був опублікований Меморандум небайдужих із закликом до консолідації усіх осередків громадських організацій і вимогою відкритих виборчих списків. Перший підпис під цим зверненням Ваш. З цього робимо висновок, що ситуація, яка склалась в Україні,дуже хвилює Вас як людину і громадянина держави. Чи маєте відповідь на запитання, а що ж очікувати у найближчий час?


– Моя велика тривога пов’язана з кількома речами. Дуже нещасливо водночас збіглись кілька криз, які стосуються України. Передусім загальносвітова фінансова криза, яка може розчавити державу, як відбулось, для прикладу, в Ісландії. Ця країна де-факто стала банкрутом.

Друга криза енергетична, яка насувається. Держави, які є експортерами або ж великим споживачами енергоресурсів, як Євросоюз – споживачем, Росія – експортером, вони у цій ситуації виграють. Натомість менші країни, такі як Україна, Грузія, Азербайджан, їх намагаються розчавити, опанувати їхніми енергоносіями. У цих країнах створюється внутрішнє напруження, доходить до війни, як це сталось у Грузії.


Третя криза – криза ідей. Європейський союз, на мою думку, перебуває у стані стагнації, шокований світовою кризою, але він не бачить, як мала б розвиватися європейська спільнота, а тим більше не бачить, яким мало б бути місце України у загальному контексті розвитку ЄС. Водночас Україна не може відплисти у Льодовитий океан від ЄС чи Росії. Тому ми опинились між двома айсбергами, які наш човен активно розхитують.

Далі криза внутрішньоукраїнська. Це просто дика криза українських еліт, які цілковито відірвалися від життя українського народу, які загралися у своїх безглуздих ідіотичних іграх, якими бомбують через телебачення українців. Вони вважають, що цього достатньо, але ми всі відчуваємо, наскільки мусимо затягувати наші пояси.

Усі ці кризи ставлять нашу державу і людей перед величезними викликами, оскільки з’являється велика тривога. Скажімо, рік чи два тому конфлікти чи якісь непорозуміння на політичному рівні не були настільки тривожними. Сьогодні ж ситуація є дуже печальною, з огляду на можливість існування України як такої. Не йдеться про те, щоб розбагатіти чи жиріти, економічно розвиватися, про що так постійно втулюють нам з ТВ наші «провідники», ми всі уже відчуваємо, що Україна дуже і дуже сильно забуксувала.

– Чи може наслідком такої ситуації бути автономія українських регіонів?

– Ні, у даному випадку це не буде виходом, а тільки першим кроком до розпаду України. Віддача більше повноважень регіонам має шалений сенс. Однак це може бути у ситуації стабільності, коли ми маємо гарантію, що держава не буде розпадатися, що це не знизить наш добробут. Зараз нам важливо сконцентруватися усередині держави. Люди нині усунені, відіпхнуті від будь-якого вирішення долі країни, вони просто поза грою. Натомість політичні еліти розсварені між собою з абсолютно дріб’язкових мотивів. Оскільки кар’єра однієї пані чи пана насправді це дрібниці в історичному контексті і для величезного народу. Невже 47 мільйонів громадян України, а може вже набагато менше нас, мають вмерти для кар’єри одного пана чи пані, одного чи трьох осіб у країні? Це все перетворюється у мапет-шоу.


Цікаво, що з огляду на фінансову кризу, найбільше страждають сьогодні регіони, які неначебто говорили про регіоналізацію. Мова йде про східні області. Попит на сталь, хімію, коксохімію, а це базовий продукт для України, падає на світовому ринку. Саме ці регіони і постраждають найбільше. Донеччина, Луганщина, Дніпропетровщина. Там тисячі людей залишаться без роботи і засобів для існування. Не думаю, що ці регіони прагнуть утвердитися у своєму зубожінні. Адже існування важливих для України галузей субсидувалося з державного бюджету, не бюджету Донецької чи Дніпропетровської областей. Подивімося, хто найбільший боржник за енергоносії – Донеччина, Луганщина, Дніпропетровщина, а не Чернівецька, Закарпатська області. Тому це байки про автономію східних областей, як і те, що вони годують усіх у державі. Ця індустрія потрібна Україні, але може існувати за умови єдиної держави.

– Ще однією з причин протистояння між паном та пані є вочевидь і те, що вони не можуть ніяк поділити симпатії людей?

– Український народ має різні погляди, а вони хочуть поділити симпатії людей. Звичайно, так. Але насправді їм симпатії, правдиві симпатії людей, не потрібні. Їм важливо лише одне: опанувати ресурсами, якими володіє країна. Народ, як такий, на моє переконання, незважаючи на їхні освідчення в любові до народу, що лунають з телеефірів, це вже вторинне, а може й третинне.

– Власне, політична й владна верхівки досягли того, чого так, вочевидь, домагалися – байдужості людей до усього, що відбувається, люди просто втомилися і намагаються захиститися. Адже байдужими людьми дуже легко маніпулювати і вигідно у час безладу …

– Безсумнівно, вигідно керувати стадом. Це робиться тоді навіть без зусиль. Проте є але, коли байдужість йде паралельно із зубожінням, галопуючою бідністю серед людей, і що б там вони нам не розповідали з телеефірів, у кінці це не може не викликати соціального вибуху, люті, як такої, яка може змести тих діячів від політики та влади взагалі з політичної сцени. Вона може змести їх і Україну як державу.

– Чи допоможе тоді охорона і мури, якими захищені особняки політичної еліти, щоб вберегтись від стихійних банд, які може породити ситуація?

– Дехто каже, що перша хвиля банд є уже у владі, вона є вже всередині тієї огорожі. Зараз може бути наступна хвиля, третя чи четверта. Яка не буде контрольована тими, хто вже зажирів, стали респектабельними бізнесменами. Звичайно, такий розвиток подій можливий, коли озлоблені люди можуть сформуватися у злочинні групи, які нападатимуть на заможних людей. Але ті уже респектабельні заможні політики тримають свої капітали, відправили своїх дітей за європейські паркани, куди вони інших не хочуть і кажуть, що там Україні немає що робити. Але свої гроші, своїх дітей вони ховатимуть під парасолькою Євросоюзу і НАТО. Вони знайдуть, куди сховатися, залишаться тільки «бійці», які шарпатимуться у парламенті і вириватимуть з держбюджету ще більші мільярди доларів.

– Що людям робити у такій не вельми оптимістичній для них перспективі?

– Суспільство має розумнішати і помаленьку самоусвідомлюватися. Однак боюся, що процес дозрівання українського суспільства не встигатиме за процесами їхнього затуманення. Адже маніпулювання людьми стало настільки віртуозним, що вони вже самі не оговтуються, що вони, як щурики, йдуть у воду за щуроловом.
Маємо десятки прикладів, як суспільство перетворюється у безвольне і безсиле, розбите і роздрібнене. Пригадаймо принаймні 90-ті роки, які ми пережили, коли у чорній темряві лютували теперішні мільйонери, тодішні бандити. Чи можемо ми до цього повернутися? Так, можемо, якщо криза загостриться.

– Майже 20 років, відколи існує журнал «Ї», постійно відбувалися круглі столи на теми важливості побудови громадянського суспільства, про засади формування української еліти і політичної зокрема. Чому до розумних дискусій мудрих людей не дослуховують провідники держави?

– А хто буде дослухатися? Владу треба контролювати, тримати її міцно за горло. А контролювати можна лише за допомогою потужного інструмента —  як громадське суспільство, громадянська думка, самоорганізація. Якщо цього не буде, то буде так, як ми маємо зараз в Україні. Політичні лідери уже так знахабніли, що вони ігнорують і нехтують взагалі громадською думкою. Тонни брехні, яку вони виливають на голови людей з екранів, їхні чемні оченята, складені руці або ручки, які не крали, на їхню думку, достатньо для народу. Єдиною відповіддю може бути самоорганізація. Ми бачимо в Європі є профспілки, які можуть багато що змінити, відстоюють інтереси людей. А де українські профспілки? Відсиджуються і ще докрадають, дожирають те, що отримали від совєтських профспілок – санаторії та курорти… Що, вони захищають права звичайних людей? Ніколи. Де ви бачили, щоб постсовкова профспілка захищала простих людей? Вони щось там заявляють, коли їм скажуть «фас».
Однак рано чи пізно в Україні буде самоорганізація людей, починаючи від клубу, фан-клубу, усе формує громадянське суспільство, яке має владу брати за горло через вибори. Але сьогодні політична еліта створила таку ситуацію, коли одні і ті ж люди можуть самі себе переобирати до безкінечності. Усі політичні сили вперто мовчать про відкриті списки, як їм тільки не кажуть і не вимагають. Вони мовчать. Усі політичні сили зацікавлені, щоб списки були закриті, щоб продавати місця, щоб лютувала політична корупція, яка жирує в парламенті.

– А люди зі власною позицією, професіонали різних галузей, розумні освічені, просто відкинені від державотворчих процесів.

– Нині відкинуті пенсіонери, які не живуть як належиться людині у літні роки; люди середнього покоління, які розігнані по базарах і заробітках; молоді люди, які відкинуті у своїх амбіціях і погоджуються бути псевдокимось і обслуговувати правлячий клас у різних формах. Чи ця молодь має перспективи? Ні. Невеликий відсоток. Яка доля може бути в молодої людини з села Чернівецької області чи Волині?

– Відсутність інтелектуалів у виборчих списках – це ознака деградованості суспільства?

– Доля інтелектуалів у списках печальна. Хіба що хтось один потрапить задля картинки і краси. Але опісля з ними ніхто не радиться. Взагалі ніхто ні з ким не радиться в державі. А з іншого боку, люди, які виросли у постсталінську, постсовєтську епоху, не хочуть відповідати за самих себе. А тому має бути велика мама чи великий батько. Але сьогодні інші часи, інша пора, нам ніхто нічого не дасть, якщо ми самі собі не дамо. Не треба уповати на доброго вождя: доброго Ющенка, добру Тимошенко чи красивого Януковича.

– Тарасе,  Ви вирішили йти на дострокові вибори чи їх просто проігнорувати? Чи знову серед зла обиратимемо менше і як довго це триватиме?

– Ігнорувати, мабуть, немає права. Я ще не вирішив. Найкраще було б, якби було масове небажання брати участь у виборах, щоб не вибирати одних і тих же людей. Уже є династії депутатів. Треба відслідковувати за розвитком подій і тоді вже реагувати оперативно.
Я дивлюсь на питання, за кого голосувати з огляду масштабних перспектив. Якщо бачу, що партія чи група людей роблять кроки, які загрожують існуванню України, а зараз власне це питання на порядку денному, то я відкидаю таку політичну силу.

(Львів – Київ – Прага)


Тарас Возняк

Кадиш за Митрополитом Андреєм Шептицьким

У вівторок, 28 жовтня, у Львові, в крипті Собору Святого Юра, відбулася, як на мене, дуже істотна, хоча майже не зауважена ні містом, ні світом маленька подія. Жменька людей, з півтора десятка, відчитала над могилою Митрополита Андрея Шептицького 120 (121) псалом та єврейську і християнську поминальні молитви. Відчитали в двох мовах – на івриті та на церковнослов’янській. Івритом – рабин, церковнослов’янською – монах-студит. Ще один аргумент для ревнителів жидівського чи християнського пуризму – бо ж яке то святотатство...

Не хочу впадати в патетику, хоча змушений писати стриманим стилем - не наполягаю ні на чому. Бо ж дійсно - неначе нічого особливого. Однак це для людей, які так всерйоз і не вірять в те, що це читання із запинаннями Тори та Старого Заповіту над гробом того, що відійшов, щось насправді означає. Ну, красивий жест. Принаймні для цієї жменьки людей мільйонного міста. Ще одна безнадійна спроба українсько-єврейського примирення.

На все життя мені запам`яталася алегорія Брейгеля «Падіння Ікара» - банальна, але до того часу, коли не входить в твоє життя. Як завжди у Брейгеля вона побудована за кулісним принципом - на передньому плані селянин оре поле, займається справою істотною, на другому - людські домівки, справи щоденні, і тільки на третій кулісі майже не помітна фігурка людини, що падає з неба - Ікар. От і все.

Але не потрібно шмаркатих розмірковувань на цю тему. Так було, є і буде. Істотне ніколи не буде ні зауважуване, ні поціновуване загалом - і це нормально. Селяни мають сіяти, кравці кравцювати, а шевчики шевцювати.

При хресті Розіпнутого теж нудилося кілька легіонерів та жменька якихось простолюдинів. І все. Великий Єрусалим теж цього не зауважував. І сперечався про кашерність кнайпи «Під Золотою Розою».

Але ще раз прошу - ніяких особливих аналогій чи претензій. Той, хто вірує, зробив свою справу - відчитав кадиш - єврейську заупокійну молитву та християнську молитву поминальну. Бо вірив, о гордине, що може вступитися за Слугу Божого Андрея. Невіри - можуть сміятися.

І ще одне - молитви читали, сповнюючи прохання старого чоловіка, якому Митрополит півстоліття тому зробив добро - тобто те, що й належалося зробити - на прохання сина рабина Львова Ієзекіїля Левіна - Курта Левіна. Хлопчиком він прибіг до Собору Юра і був порятований. Як і його брат Натан.

Хлопчина навряд чи все розумів тоді - окрім того, що його світ завалюється. Що доброзичливих довкола так мало. Найбільше байдужих. Однак подорослішавши, не міг не побачити складності тих часів, і складності свого рятівника та обставин, в яких він опинився разом із його народом. Різного роду моральна дрібнота досі вишукує на його рясі крихти бруду.

Натомість Курт Левін віддячився своєю чесністю - написав книгу спогадів «Мандрівка крізь ілюзії», яку нещодавно переклало на українську мову видавництво «Свічадо». Нічого не прикрашав і не вибілював. Спромігся з глибини свого болю піднятися до розуміння речей істотних і марноти, дрібного політиканства, шулерства та юродства «жидовствуючих». Очевидно, вірить, що промовлений на гробі Митрополита кадиш запечатає гріб до приходу Месії, а той розсудить, очевидно, просто вірує - є ще такі люди.

Не думаю, що йому йшлося про ефектну позу чи марнотну славу в його місті - місті Львові. Напевно, окрім гробу Митрополита, йому нікуди тут більше приходити. Решта розвіяна з попелом його батька та близьких.

120/121 Псалом співали прочани, що піднімалися, саме так - піднімалися, до Єрусалиму - тому цей псалом відноситься до псалмів вознесіння. Однак це вознесіння і буквальне - Єрусалим дійсно в горах і на горі, але й сакральне. Бо це вознесіння до Господа/Адоная.

Отож, разом з Куртом Левіном прочитайте і ви, і не пожирайте одне одного, хоч може для когось з вас це вперше, і вступіться за Слугу Божого Андрея, бо не відомо, чия молитва буде почута, може твоя:

Возведох oчи мои в горы, отню дуже приидет помощь моя.

Помощь моя от Господа, сотворшаго небо и землю.

Не даждь во смятение ноги твоея, ниже воздремлет храняй тя;

се, не воздремлет, ниже уснет храняй Израиля.

Господь сохранит тя, Господь покров твой на руку десную твою.

Во дни солнце не ожжет тебе, ниже луна нощию.

Господь сохранит тя от всякаго зла, сохранит душу твою Господь;

Господь сохранит вхождение твое и исхождение твое, отнне и до века.