Тарас Возняк

Айсберг Україна зносить у море Лаптєвих...

Головними гарантами незалежності держави та її безпеки були президенти України. Можна різне говорити і у різних переступах оскаржувати трьох президентів України. Однак спрацьовувала сама інституція. Особливо у кризових ситуаціях. Тепер ця інституція під загрозою. Кому потрібно знищити цю інституцію в Україні? Он в Росії Путін її тільки укріплював. Чим не гідний приклад для наших русофілів? Однак вони чинять навпаки. Навіщо?

У відповідності з теорією управління, чим мобільнішим та більш повноважним є центр прийняття рішень, тим швидше він приймає рішення та переходить до його втілення.

Ускладнені механізми прийняття рішень, звичайно ж, гальмують сам процес прийняття рішень. Ще більше складнощів з їх виконанням. У цьому сенсі спланований БЮТ та ПР форсований перехід до парламентської республіки безсумнівно перетворить лайнер "Україна" на обледенілий айсберг, який дрейфуватиме у явно похолоднішалому, а невдовзі – льодовитому океані нового світового протистояння. Його позбавляють істотного елементу – стерна, тобто керування.

Прийняти та швидко реалізувати яке-небудь рішення в умовах гострої політичної кризи чи зовнішньої або ж екологічної загрози, як-от якого-небудь, не дай Бог, нового Чорнобиля, прийняти не вдасться. Все, як завжди, закінчиться безкінечними дебатами та яловими депутатськими комісіями. Україна остаточно буде віддана клікам ніким насправді не обраних "народних" депутатів для вирішення їхніх меркантильних питань. А "тирити" (за словами Путіна) – це не керувати. Тим більше – реалізовувати осмислену політику. Осмислено кудись рухатися. Зрештою, навіщо – для правлячих в Україні олігархій сьогоднішній реальний стан в Україні є найкращим.

Короткозорі українські пінгвіни дрейфуватимуть водами світового океану, улягаючи волі чужинецьких вітрів. Стерна в українського корабля не буде. Вони "тиритимуть" кучугури снігу – хто більшу, хто меншу. Однак впливу на курс айсберга не матимуть. А в разі якогось шухера спритніші та жирніші просто з нього втечуть.

Якщо інститут президентства був найбільш близьким до прямого волевияву народу – президент все ж обирається прямими виборами, то позбавляючи його більшої частини його функцій, БЮТ та ПР забирають у народу право на пряму реалізацію своєї волі.

Натомість на майбутні вибори пропонуються навіть не відкриті списки від партій до Верховної Ради, про що нещодавно багато говорилося, бо ж всі переконалися, що закриті списки відірвали виборця від депутатів остаточно, а ще більш багатоступенева система виборів, коли воля народу взагалі не враховуватиметься. Мало того – узурпація відбудеться якщо не назавжди, то надовго.

Безумство всіх сторін конфлікту просто вражає. Хоча, може, я й помиляюся. І це зовсім не безумство, а крайній цинізм. Ті, хто сьогодні руйнує несучі конструкції української держави – військо, службу безпеки, інститут президентства, роблять це не тільки потряфляючи, скажімо, режиму Путіна, чи вибиваючи підпори з-під чинного президента, а й покладаючись на байдужість до цих складних для загалу проблем широких верств народу. Ну не навчений народ простим силогізмам. Якщо Росія розтоптала суверенітет свого сусіда – далекої Грузії, то те саме вона може зробити і з своїм іншим сусідом. Ну не хоче він бачити цієї загрози. Хоча частково, напевно, таки прикидається. Будьмо щирими самі з собою – немало є людей в Україні, які зовсім не проти, як і сепаратистські грузинські республіки, якщо не напряму, то бочком ввійти в російський проект. За Горьким "прячут тело жирное в утесах"...

Це чудово розуміють теперішні руйнівники української держави. І це їхній незнищенний резерв.

Я можу апелювати тільки до тих, для кого, попри все, не є порожнім звуком цивілізована, безпечна європейська Україна. Для них те, що діється цими днями, попри всю безкровність цього процесу, стане величезною трагедією України. Як свого часу благі наміри ідеаліста Михайла Грушевського з його демілітаризацією України. До чого це призвело – відомо.

І найістотніше, на що ніхто не звертає уваги. На сьогодні найвищий рейтинг в Україні, як політичні лідери, мають Юлія Тимошенко та Віктор Янукович. Віктор Ющенко далеко позаду. Таким чином саме Юлія Тимошенко та Віктор Янукович є безсумнівними головними претендентами на президентський пост. Здавалось би, чому б їм метушитися – на ними безхмарне небо і безсумнівна перспектива обійняти якщо не президентський пост, то щось не менш вагоме. Особливо цей пост мав би потрафляти Тимошенко з її явно вождистськими амбіціями. Навіть, якщо б Ющенко вдруге звільнив її з посади голови уряду. Розіграти стартову позицію жертви вона вміє блискуче. Бо ж після зміни конституційного ладу в Україні пост президента їй не потрібен – красиво, але ні до чого. Тоді потрібно буде боротися за крісло всесильного прем`єра. Сама процедура отримання 100% влади в країні сильно ускладниться. Навіщо їй це?

А дуже просто: Україна підійшла впритул до рубежу, коли вона має можливість остаточно вийти з російської сфери впливу. Попри все після грузинської авантюри в НАТО вже остаточно зрозуміли, куди взяла курс Росія Путіна/Мєдвєдєва. Навіть німецькі штрейкбрехери не матимуть аргументів так різко, як у Бухаресті, відмовляти Україні в наданні їй Плану до членства у НАТО у грудні. Так само і остання зустріч Україна-ЄС була завершенням цілої череди відмов – далі відмовляти Україні буквально у всьому було нікуди. Потрібно було дещо підняти залізну завісу, яку ЄС розбудувала на нашому західному кордоні.

Росії для того, щоб утримати Україну у своїй сфері впливів – тим більше, що саме тоді проголосили нову доктрину російської зовнішньої політики з її концепцією багатополярного світу та "зонами особливих інтересів", було потрібно паралізувати Україну в її європейських та євроатлантичних амбіціях. Здогадайтеся, у чиїй зоні "відповідальності" вона бачить Україну.

Вчасна політична криза дала аргументи опонентам України і у ЄС та НАТО. Далі відтягувати з організацією кризи в Україні було нікуди. Тому криза відбулася саме в такий спосіб і саме тепер. Тепер з Україною можна робити все, що захочеш. Вона втратила керування – ба більше, після цієї "реформи" притомного та ефективного керування, яке може якось обстоювати українські проєвропейські та євроатлантичні інтереси, вона не матиме.

Отож криза була потрібна не тільки втомленій від "доставань" з боку секретаріату президента Юлії Тимошенко. В першу чергу це було потрібно Росії. І це сталося. Сталося саме так і саме тепер.

Європейські амбіції України, завдяки вчасно розіграному у Верховній Раді фарсу були черговий раз зірвані. Ми, як і Мексика, може, колись і отримаємо асоційований статус, який нічого не означатиме. Для пропаганди великих "здобутків" президента цього, може, й досить. Однак всі розуміють, що в устах цинічних ЄС-івських бюрократів це насправді порожній звук. Та й що буде з інститутом президента як ініціатора цих домагань за рік – не відомо.

Так само у грудні буде знищено і євроатлантичні плани України. Всі аналітики ще весною в один голос трубили – напередодні самміту президентів НАТО в Україні слід чекати різкої активізації на різних рівнях проросійських сил та й просто російської агентури. І це ще не все. Ми можемо стикнутися не лише з конституційним переворотом, який сьогодні реалізують "народні" обранці у Верховній Раді, але й з адміністративним сепаратизмом, скажімо, Верховної Ради Криму. Чи просто з заворушеннями у Криму. Приводів, за повного паралічу української влади, не те що в Криму, але і у Києві більш ніж досить. Таким чином автори сьогоднішнього перевороту успішно ведуть айсберг України у російську сферу інтересів. Так що якщо продовжиться розвиток започаткованого в Україні конституційного перевороту, ми безсумнівно опинимося у морі Лаптєвих...

Чи це робиться свідомо? Хтось так, а хтось і ні. Наші вищі можновладці вже просто засліплені ненавистю один до одного. Так, саме ненавистю – як не дивно це звучить для такого рівня урядовців. Однак є й ті, хто сів у ті сани і тепер з жахом живиться, куди його несе... Їх голосу не чути.

Разом з тим дійсно не полишає відчуття, що у ряду авторів цих стрімких конституційних змін таки існують якісь домовленості, які вони й реалізують, будучи тим самим вільними чи не вільними факторами впливу третіх сторін на українську політику. Якщо ні – то переконайте мене та інших у протилежному.

Тарас Возняк

Тимошенко: життя з нелюбами

От і загнала себе Юлія Тимошенко у шлюб з нелюбом Віктором Януковичем. Ясно, що Віктора Ющенка вона вже теж ледь витримувала. Варто переглянути кадри офіційних заходів, на яких щедрий на вияви любові Віктор Андрійович обціловує жіночу частину вищого ешелону влади, і переконатися, як чисто відрухово Юлія Володимирівна сахається Ющенка. Ну, не сприймає його жінка, і все. Тут вже нічому не зарадиш. Не судьба.
Однак одна справа - особиста симпатія чи антипатія, а інша - політика як сухий і у чомусь цинічний розрахунок. А на предмет розрахунків, то Юлія Володимирівна у нас молодець. Тому тим більше дивує, як вона не прорахувала розвиток ситуації після того, як вона, використавши Партію регіонів з її недалеким лідером та, по суті, дійсно замахнувшись на те, щоб за один день кількома ситуативними голосуваннями змінити форму правління у державі з президентсько-парламентської на парламентську, не опинилася один на один з тим самим нелюбим лідером - Віктором Федоровичем в одному, скажемо так, - човні.
Тепер, якщо НУ-НС насправді буде послідовним і не боягузливим, бо втрачати далі вже немає чого, і таки вийде з коаліції, то БЮТ хоче-не-хоче, а повинен буде створювати нову коаліцію з тією самою Партією регіонів. Доведеться виходити за нелюба ще осоружнішого, ніж той, що був. Ось така важка жіноча доля.
Чого їй до болю не хочеться. І то не лише тому, що їй не надто пасує такий партнер по правлячій коаліції. Та просто вона розуміє, що шлюбний танець їм обом в такому разі прийдеться танцювати на малесенькому донецько-луганському електоральному п'ятачку. А потім довго і нудно порати цю сімейну латочку української земельки на президентських виборах. Як це виглядатиме - зрозуміло. Він же ж такий грубіян - образить жіночку і не зауважить. Це вам не, хоч і з Хоружівки, але все ж сільський денді. Юлія Володимирівна чудово розуміє, що вже оброблений нею західноукраїнський електорат, а частково і виборець з Центральної України, має один дуже поганий ґандж - для нього питання національної незалежності у найширшому сенсі слова не є порожнім звуком. І навіть різного роду виплати, масовано виплачувані нею (не з особистих коштів, а з державного бюджету) не зможуть перебити в їхній ущербній свідомості цього їхнього ґанджу. Вони дуже чутливі до будь-яких спроб здати чи перепродати цю незалежність перш за все північно-східному сусіду. Не менш вразливий цей виборець і до похідного від незалежності питання - питання безпеки країни.
Тому й дрижали так руки та округлились очі ЮВТ вже на другий день після перевороту у Верховній Раді, коли вона, не моргнувши, переконувала всіх (але кого, хто ж повірить?), що це Ющенко розвалив демократичну коаліцію. Може, й хотів, однак розвалив таки не він. Вона чудово розуміє, що втрачає електоральну базу. Принаймні істотну її частину. Нелюбов - то одна справа, а розрахунок - інша. Залишається запитання - чи її підвели емоції (ну, зірвалася жінка), чи її розрахунок набагато далекоглядніший і вона, хоча й боїться, однак діє методично і правильно.
З одного боку, ЮВТ розуміє, що потрібно якось рятуватися. Шлюб з ВФЯ їй не до смаку. Він був би тільки на користь НУ-НС та Ющенку - вони одразу ж отримали підтвердження того, що вона "продалася". І регіоналам, і Росії. А відповідно, рейтинги навіть Ющенка на майбутнє президентство зросли б. Вона ж розуміє, що її загнали у донецько-луганський кут. Та ще й вона сама цьому допомогла.
Отож потрібно створити такі правила гри, що при будь-яких розкладах у країні вона завжди буде у владному ешелоні. Вона замахнулася на створення бінарної політичної системи, коли в країні де-факто будуть тільки дві гіперпартії - БЮТ та ПР. Це класична англосаксонська модель. У США це гойдалка Демократичної та Республіканської партій, у Великій Британії -гойдалка Консервативної та Лейбористської партій. І тоді до кінця днів своїх вона буде при стерні. На такій гойдалці еліти цих країн гойдаються вже по півтори сотні років. Отож стабільність за такої моделі гарантована. Навіть, якщо ти не при владі, то ти, як у Британії - при "опозиції її королівської величності". Причому в опозиції тимчасовій.
Таким чином, Україна отримала б стабільну, хоча цинічну політичну систему - таку собі гойдалку, на якій до кінця днів своїх розгойдувалися б у своє задоволення ЮВТ та ВФЯ (чи хтось більш репрезентативний з регіоналів - але то справа чисто смакова). Чим не ідилія і для України, і для ЮВТ?
Як це зробити? Сергій Тєрьохін вже зареєстрував проект закону про збільшення прохідного бар'єру для партій. Зараз це 3%, а при такій злагодженій роботі БЮТ та ПР може бути і 15%. І тоді ніхто і ніколи не заважатиме цим двом мегапроектам назавжди розпаювати ТзОВ "Держава Україна". Це і є гідна відповідь Ющенку-Чемберлену від нашого нового лівого фронту.
В такому випадку ЮВТ та ВФЯ навіть не потрібно буде вступати у осоружний їм обом шлюб. Вони просто батогом заженуть стадо українського електорату у ті стайні, що потрібно - хоче воно того чи не хоче. І байдуже, що на вибори прийде якихось 30% виборців. На Заході ж також приходить по 30%, отож "демократичність" волевиявлення забезпечена. А з тих 30% по 15% кожній з цих партій, попри всі падіння рейтингу нашкребеться. І як тільки так станеться, то тоді вже все - пастка на українського виборця затраснеться. З того моменту, гадаю, чіпкі лапки та лапи його вже не випустять. Він буде зобов'язаний на кожних наступних виборах голосувати тільки за цю парочку на гойдалці.
А що ж печальний НУ-НС та всякі там комуністи-литвиністи? Їм можна сказати тільки одне - "горе переможеним". Переповзти бар'єр у 10% для них буде майже неможливо. Якщо, як завжди, не задіють так званий адміністративний ресурс. На останніх виборах у Києві його ще раз успішно обкатали. Юлію Володимирівну "прокатали", однак саме завдяки масованому підтасовуванню результатів. Всі, крім БЮТу, промовчали, бо їм це було банально вигідно.
Щоправда можна розраховувати і на якесь диво, яке раптом прихилить симпатії виборців до Віктора Андрійовича та НУ-НСу. Однак, здається, немає підстав, щоб це відбулося настільки раптово - бо ж позачергові вибори мали б відбутися 12 грудня.
Всі ці міркування, звичайно, є політичною футурологією. Переконаний, що життя складніше і багатогранніше. Вихід з ситуації буде знайдено. І він буде більш компромісним. Натомість ці міркування, як на мене, мають свою цінність як такі, що, хоча й у полемічній і навмисно плакатній формі, показують головні тренди розвитку політичної системи в Україні. А ще - гротескність головних фігурантів дає змогу, хоч у віртуальній формі їх десакралізувати та поволі їх позбуватися. Принаймні у нашій свідомості.

Тарас Возняк

«Тяжолая мстя» Тимошенко

Чим ближче президентські вибори, тим жорсткішою стає боротьба за президентське крісло. Причому, у цій боротьбі вже настільки немає ні моралі, ні правил, ні хоча б крихти розуму, що складається враження, що наш політикум - це божевільний з бритвою, що бігає поміж нас. Причому це стосується всього цього терраріуму чи тріумвірату, який править нашою країною.

Після нападу режиму, що править у Росії, на Грузію, геополітична ситуація для України стала надзвичайно небезпечною. Дійсно - наступною і головною мішенню для нього мала б стати Україна. І можна не сумніватися - на це він кине всі свої сили. Ми ще побачимо не один ФСБешний «підсніжник» з цього славнозвісного політикуму, який у цій складній ситуації буде «розморожений» і задіяний для дестабілізації ситуації в Україні.

Ні для кого не секрет, як формувався чи не весь той депутатський корпус - скільки потрібно було платити за місце «обранця народу». В умовах, коли головним завданням був «дерибан» - розкрадання власності, бюджетних коштів та вирішення своїх справ - воно, може б, і пройшло. Однак Росія поставила перед народом України зовсім іншу перспективу. І тут потрібні зовсім інші люди. Ну, як допоможе злодюжка міського чи національного масштабу в умовах іноземної інтервенції, як це щойно було у Грузії. Чи нас це не стосуватиметься? Я не переконаний.

Тому ця дрібна злодійня, безвідносно, хто скільки при цьому «тирить», як каже Путін, вже є злочинно безсилою. Не хочеться бути Касандрою і накликати біду. Однак відчуття чергової катастрофи не полишає тих, хто не спить чи відійшов від справ громадських, остаточно розчарувавшись як-небудь допомогти і народові, і державі. І частково мають рацію: їх обох осідлала наша клептократична кліка, що й просвіту не видно.

Всім зрозуміло, що саме тепер Україні, як ніколи, потрібна та остогидла вже всім єдність, про яку волають з амвонів, кафедр та трибун. Або, принаймні, хоч якась раціональність. Особливо в сфері національної безпеки. Одним словом - має існувати українська держава. Натомість ми спостерігаємо її агонію.

Це вже було: гетьман Скоропадський розігнав Центральну раду з Михайлом Грушевським, отаман Симон Петлюра скинув гетьмана Скоропадського, а його самого погнали більшовики. На тому й скінчилася тогочасна державна Україна.

Що ми бачимо сьогодні - Партія регіонів, після певної заминки, з-під російського батога таки «мичить» щось про підтримку Росії, визнання самопроголошених Абхазії та Південної Осетії. Недолуго, натужно, неохоче, проте «мичить». Бо велять. Та й електорат наскрізь зомбований російським телебаченням.

БЮТ, рвучко стартувавши у президентських перегонах, вихиляє перед Путіним своїми принадами. Обіцяє все. Лиш би не втручався. Навіть про «допомогу» не йдеться. Натомість Путін влаштував БЮТу та Партії регіонів кастинг - «кто понравится мне лучше всех, тот получит сладкую конфету». Тому хіба сліпий не зауважить тієї впертості, з якою бютівський Кириленко ухилявся на засіданні Верховної Ради від простого і зрозумілого висловлення своєї позиції з цих принципових питань. Вже не кажучи про реальні кроки зі зміцнення безпеки країни. Причому, безпеки не лише військової, але й інформаційної, енергетичної і т.д. Далеко йому до віртуозності ЮВТ. Попри недолугі закиди (чи свідомі провокації - от тільки на чию користь) ПТУшника з Секретаріату Президента щодо «державної зради» Юлії Тимошенко, запитання все ж не отримало відповіді. Що так стримує ЮВТ не бити на сполох, не займатися у нагальному порядку укріпленням безпеки країни? Зовсім навпаки - позиція щодо НАТО, Грузії та фінансування війська блокується.

Не хапає зірок і президентський блок. Чиновницький з самого початку проект його партії так і не спромігся на щось істотне. Вже НУНСівський Кириленко на все тому ж епохальному засіданні Верховної Ради виглядав абсолютно безнадійно. У Ющенка для оборони залишився останній редут - Секретаріат Президента. Після кількох попередніх спроб Ющенко віддав важелі керування цією інституцією Віктору Балозі, який є дуже потужним та енергійним менеджером, ну як носоріг, однак так само, як і всі носороги, - короткозорим. Вони бачать на метр перед носом і тільки попереду. Розігнавшись, він може провалити стіну, однак не бачить, що робиться в метрі від нього зліва та справа. Для нього головне «повний вперед», а там - будь що буде. Однак київські пагорби - це не панонська долина, тут чимало мисливських ям, в які він постійно влітає.

А тому нарешті правильна постава Президента в грузинській кризі була нівельована якимось вискочкою зі славнозвісними оскарженнями Тимошенко у «державній зраді». Під час кризи Ющенко однозначно почав вигравати в очах людей, які думають про Україну, а не про її «хліб та сало», та не дивляться виключно російське телебачення. По суті, він почав перетворюватися у чільну політичну фігуру в Центральній Європі.

А тому його опонентам різних рівнів потрібно було негайно потопити його у багнюці внутрішніх українських протистоянь. Це потрібно стало щонайперше режиму Путіна-Медвєдєва. А вже потім політичним опонентам в Україні. Щонайперше, звичайно, Тимошенко, як конкуренту на виборах. Смішний Янукович - це вже справа третя. Його стало лише на розправу з більш успішною, в очах Рената Ахметова, Раїсою Богатирьовою.

Залишається тільки запитання, хто спустив курок? Хто був ініціатором остаточної ескалації стосунків у ледь животіючій демократичній коаліції? Чи справді мукачівських термінатор Віктор Балога, як всі переконані? Його талантів очевидно на це вистачило б. А може, хтось лагідно підказав цьому провидцю. Може, саме ПТУшне дарування виступило з молодіжною ініціативою? Принаймні у безсумнівному виграші виявилися не Ющенко, Тимошенко чи Янукович, а, як завжди, Владімір Владімірович Путін.

Останнім актом стала «тяжолая мстя» Тимошенко. Перше засідання Верховної Ради стало актом руйнування крихкого балансу сил, коли ще можна було говорити, що в Україні є якась притомна державність. Вона вкотре показала, що для неї ніщо не є перепоною на її шляху до крісла президента - в тому числі і безпека країни, президентом якої вона хоче стати. А вже якісь там грузії-молдови - то й поготів. Це не лише реверанс в бік все того ж Путіна-Медвєдєва в питанні Грузії. Це ще й копняк під зад Україні в питанні ПДЧ для вступу у НАТО - ще один подаруночок Путіну-Медвєдєву. А заодно і тим, хто хоч якось над тією безпекою працював - показове знищення в.о. голови Служби безпеки України Валентина Наливайченка Юлією Тимошенко можна порівняти хіба що з не менш ідіотичним вибриком Віктора Ющенка, коли той так само знищив найбільш фахового та совістливого міністра оборони України Анатолія Гриценка. А все задля все того ж «надлишкового військового майна». Ну дуже вже його хочеться.

Ура всім! Слава Путіну!

Отож, український народе, бережись - по країні гасає зграя божевільних з бритвами, в якої просто чешуться ручки, як би ще тобі «допомогти».