Тарас Возняк

Знову втрата Республіки?

Президентська виборча кампанія 2010 року для мене характерна неймовірною байдужістю головних діючих осіб всякого виборчого процесу – виборців. Хоча в Україні чомусь панує зовсім інше переконання – що головними діючими особами президентських виборів є півтори тузина кандидатів, що претендують на цю посаду.

І напевно у цьому і вся справа. Точніше – її відсутність. Виборці масово відчули, що в цих виборах, як і у кількох раундах попередніх, у них їхньої особистої справи і немає.

На попередніх двох парламентських виборах був до абсолюту відпрацьований механізм виборів на партійній основі, який, в українських умовах, повністю позбавив виборця можливості безпосередньо відчути свою причетність до вибору власне свого представника до того чи іншого представницького органу, який мав би, в ідеалі, представляти його особисто.

Лідери політичних холдингів, бо ж насправді масових партій у нас немає, зробили за останні роки все, щоб одноособово формувати списки депутатів – чи то Верховної ради, чи органу іншого рівня. І це їм вдалося.

Але разом з тим вони відбили інтерес і у виборця взагалі бавитися в таку гру, де тебе ніби про щось запитують, однак ти точно знаєш, що твій голос так насправді опиниться в каналізації політичного процесу. То ж краще зайнятися, поки ще можна, а це ще недовго, своїми приватними малими справами.

Бо якщо кожен з нас, так званих посполитих виборців, не може вирішити жодної саме своєї справи через вибори, то навіщо вони взагалі. Для того, щоб якийсь дядечко чи тітонька вкотре нагріли на тому руки чи полоскотали свої перверсивні амбіції?

Все було б добре, якщо б вибори не були тією спільною справою, яка єдина може дати шанс нашому особистому майбутньому. Відчуження від виборчого процесу на руку різного роду аферистам, які ніколи не боролися за спільне майбутнє народу, який називає себе українським. Їхня мета облаштовувати особисті справи. Чи в Україні чи у Свазіленді. І Українська Держава для них – це тільки засіб збагачення і возвишення. Це не спільна цінність, спільний набуток. Україна – це для мене. Докотилися і до Україна – це я. Останнім цю формулу застосовував абсолютний монарх Людовік XІV, Король-сонце – "Держава – це я". Але так думає більшість з них. Тому, якщо у своїй полум’яній молодості вони "тырили" по-дрібному, в зрілості – вже заводами, то настав час "затирить" все – країну в цілому. І це зовсім не метафора.

Однак у кого вкрасти? Та у тієї спільноти, яка неначе б то народжується в Україні, – в українського народу у найширшому сенсі слова. Один з кандидатів вперто називає цю спільноту, що народжується, "нацією". Але насправді вона тільки народжується, формується. Можливо процес формування нації ніколи і не зупиниться, так як не перестає переформовуватися американська чи російська нації – саме завдяки цьому процесу вони й живуть. Будь-яка зупинка в адаптації цієї "загальної згоди щодо свого спільного майбутнього" до нових історичних обставин веде до заникання і смерті того чи іншого національного проекту. Якщо ми не хочемо мати спільного майбутнього – то його й не буде. Це відповідь на різного роду сепаратизми. "Насильно мил не будешь" – так, здається, говорять наші сусіди. Ну не збудуємо ми спільного дому з тими, хто цього не хоче. Але і той, хто відійде, муситиме погоджувати своє майбутнє з іншим партнером.

Але що можна вкрасти у цієї спільноти? Що такого особливого вона творить, що варте того, щоб його "затирить"? Це той головний суспільний механізм, який перетворює цю "загальну згоду" у дієве об'єднання. Цей механізм різними мовами означає те саме – спільну справу, спільну цінність, спільний набуток, або мовами оригіналів: Res Publika, Rzeczpospolita, Commonwealth (де common – спільна, а wealth – багатство). І все це синоніми "держави", ба, навіть "народу"! Того, що наш Президент неустанно називає "нацією". Навіть наші предки, не кажучи про римлян чи британців, називали головну загальну цінність справою спільно, цінністю спільною і спільним набутком – Річчю Посполитою – справою спільною і цінністю спільною.

Отож цією цінністю, яка постала завдяки згоді всіх українців чи таких, що вважають себе ними, є Рес Публіка, Українська держава, яка належить кожному з нас. Ця цінність дає змогу нам розвиватися, здобувати ті чи інші блага, забезпечувати майбутнє і собі і своїм нащадкам. Але тільки за умови, що ми розуміємо, що Республіка, Річ Посполита, це справа спільна і кожен для того, щоб з неї користати, мусить стати його опорою, вкласти у цю будівлю свій камінь. Ось такі от банальності...

Звичайно, можна знехтувати цією цінністю. Знехтувати в індивідуальному порядку – емігрувати, спробувати пристати до іншого політичного проекту, не будувати його з нуля – "облаштувати особисті справи" в більш ефективний і швидкий спосіб.

Можна нехтувати і у колективному порядку. Розпад держав задля створення інших чи прилучення до інших – тому ілюстрація. Ну не сприймали західні українці міжвоєнної Другої Речі Посполитої і все тут. Не вважали її спільним благом і спільним набутком. Зрештою, як і поляки. І закінчилося так, як закінчилося. Печально і криваво. Для всіх. І не потрібно вибудовувати якихось штучних ретроспекцій. Правда історії полягає в тому, що якщо так сталося, то інакше бути не могло. Як це не печально. І це урок для сучасної України. Спільноту потрібно будувати а благами потрібно ділитися, залучати всіх до цієї справи. Або ж ні.

Але є найгнітючіша форма ігноранції і спільного і особистого майбутнього – такого собі гниття, яке полягає у абсолютній байдужості до цього майбутнього. Причому я, боронь Боже, не стверджую, що єдиний шанс людини – це держава чи її розбудова. Держава це не щось таке приємне, як весняний квіт. Перефразовуючи, можна сказати, що держава – це одна з найнеприємніших форм самоорганізації суспільств, однак іншої ніхто на протязі тисячоліть не запропонував. Так, є різні форми держав. В нашому випадку могло б йтися про демократичну державу західного типу – таким собі житлом чи шкаралупкою для української політичної нації. Однак її потрібно творити, творити своєю згодою на спільну долю і своєю спільною участю в ній.

Але, як бачимо, в нас її на очах крадуть. Тим разом у відповідності із законом і майже "демократично". Мовлячи новітнім сленгом – при(х)ватизовують. І для при(х)ватизаторів ми, народ, є тільки тягловим бидлом, яке повинно їх збагачувати чи вимахувати перед ними опахалами.

Звичайно, довго так бути не може. А цим при(х)ватизаторам і не потрібно. Вони не візіонери. Вони не працюють на якусь далеку перспективу – їх філософія, це філософія "хапка" – "хапанути" і до швейцарського банку, "хапанути" – і в офшори. Українська держава, будьмо хоча б відверті перед самими собою, вона байдужа, чи "до лампочки", як тепер модно висловлюватися.

А що буде з тягловою худобою їх не обходить. Це її проблеми. Тим більше, що в душевному чи культурному сенсі вони насправді з Україною нічого спільного не мали і не мають. Це так просто – прокрутять оборудку на кілька трильйончиків.

То, що ж робити? Як вибратися з цих тарапатів? Як зробити Республіку справою спільною? Змінити виборчий закон? Змінити Конституцію? Подолати всюдисущу, повальну корупцію? Чи ми в стані це зробити? Не знаю. Однак відчуваю, що ця, вже не знаю яка за рахунком, спільна українська справа, Українська Річ Посполита майже занапащена. Вкотре.

Можна впадати в розпач. А можна знову скористатися досвідом сусідів. Коли доходить аж до такої суспільної деструкції, коли, з огляду на засадничу несправність – латиною – corruptio, корумпованість – перестають належно працювати ледь не всі державні інституції – суди, міліція, парламент, коли їхнім головним завданням стає обслуговування чиїхось приватних інтересів, тобто вони давно кимсь приватизовані, то неодмінно дійде і до розпаду такої системи, яка вже не творить ніякої цілості. Це може бути та чи інша форма соціального катаклізму. Свого часу навіть наше покоління переживала таке потрясіння – це був розпад корумпованого, в сенсі несправності, Совєтського Союзу.

Але ніколи не було так, щоб не могло бути ще гірше. І в цьому випадку може бути й гірше – безперервне гниття цього державного організму, безкінечна агонія, яка пожиратиме одне покоління українців (сомалійців)за іншим. Не хочу наводити інших прикладів таких гангренозних утворень, що давно і чи не назавжди перетворилися на поставників проституток, тяглової сили, гарматного м'яса, споживачів наркотиків і т.д.

А можна відмовитися від того, щоб бути народом, який управляє сам собою. Можна "запросити когось на царство", "віддатися на чиїсь руки". Так було. Але у Середньовіччі. Подекуди рудименти цього способу капітуляції ще мають місце. Тай в Україні попискують про це. Хоча це теж не вихід – просто перехід до чужинецької системи, де людину переслідуватимуть ті ж проблеми.

Але ментальність принаймні частини українців вже давно дозріла до того, щоб самим вирішувати свою долю. Без "чужих" чи "своїх" сатрапів. Це люди в Україні найнещасніші. Вони бачать невідповідність двох останніх вирішень проблеми свого особистого відчуження від українського проекту. Але й не мають сил донести більшості, що тільки спільною участю можна збудувати щось путнє в Україні.

А якщо розпад цієї Республіки, то тоді що? В разі, коли не буде чужинецької дружньої інтервенції, то ми знову ж опинимося там, звідки вийшли. Нам знову прийдеться якось самоорганізовуватися. Напевно що на нових засадах. Бо ж попередні не працюють. Чи з іншими людьми? І так, і ні. Так, бо ця політична провідна верства, яка довела український проект до такого стану, засвідчила, що вона не те, що злочинна, – гірше – вона безсила. Та разом з тим – ні. Як казав один великий прозорливець: "другого народа я для вас не имею" (перефразовуючи, звичайно). І каменів підводних у цьому не злічити.

Тому ми будемо змушені укласти нову згоду (чи незгоду) щодо того, чи хочемо ми розділити спільну долю, на яких засадах, і чого ми хочемо досягнути. Всі інші запитання будуть лише технічними. Включно з визначенням провідної верстви.

Чи буде таке перезаснування нашої спільної справи цього разу успішним? Не знаю. Як не знав де Голль, засновуючи нову 1958 року нову Французьку республіку. П’яту за числом. Четверта зазнала краху. Про актуальність четвертої Речі Посполитої постійно гомонять у Польщі – очевидно з третьою щось негаразд.

Що найбільше дратує? Те з яким нахабством та цинізмом у мене крадуть мій голос і мій особистий набуток, ту спільну українську справу, яка належить і мені і кожному з нас. А може навіть і не дратує. Просто втомлює. Знову прийдеться починати все спочатку.

Тарас Возняк

Становлення концепції розвитку та модернізації України. Епоха президента Віктора Ющенка

Стаття є спробою підсумувати цілий етап у розвитку України – а саме епоху президента Віктора Ющенка. Однак підсумувати не у всіх її аспектах, а в контексті кристалізації державотворчих ідей як самого Ющенка, його оточення, так і суспільства.

Геополітичні наслідки завершення епохи президента Віктора Ющенка для України

17 січня 2010 року формально завершилася не лише епоха президента Віктора Ющенка. З відходом Ющенка, країна визначається також і з тим курсом, яким вона йтиме щонайменше п’ять років. А насправді набагато довше. Йтиме, або ж ні, як це було у часи президента Леоніда Кучми.

З відходом Ющенка завершується ще одна спроба осмислено сформувати суверенну українську спільноту, яку він цілком слушно називає українською нацією.

- припиняється чи пригальмовується усвідомлюване формування спільноти, що усвідомлює себе як єдність – українську політичну націю – а не випадкове населення на території;

- припиняється чи пригальмовується усвідомлюване формування спільноти, яка ставить перед собою конкретні цивілізаційні цілі, як от – модернізацію суспільства, політики та економіки через інтеграцію з найбільш амбітним світовим модернізаційним проектом, клубом провідних націй, об’єднаних у Европейський Союз;

- припиняються чи пригальмовуються програмні спроби убезпечити своє просування у евроатлантичному напрямку через вступ до клубу найреспектабельніших націй Північноатлантичного пакту НАТО.

Ця чотирирічна спроба збудувати завершену українську націю та модерну і суверенну державу з усіма її атрибутами на цьому етапі або пригальмовується, або ж припиняється – час покаже. Тобто в даному випадку ми маємо справу з поразкою не лише особисто президента Віктора Ющенка, але й поразкою ще до кінця несформованої української політичної нації. Він все ще залишається народом України, народом поділеним і невизначеним щодо того, яким чином він хоче досягнути того, чого він хоче.

17 січня 2010 року народ України вкотре перейшов ріку Рубікон і опинився у иншій геополітичній реальності, яка матиме вплив на повсякденне життя кожного з нас. Як на мене, то він повернувся до нової-старої реальності епохи президента Леоніда Кучми. Сховатися від цієї реальності не вдасться нікому. Напозір неначе нічого й не зміниться. Але це не кількісна зміна, а якісна. Україна щонайменше на п’ять років повертається у постсовєтську геополітичну сферу.

Звичайно, цю поразку можна і пояснити, і виправдати. Бо справді консолідована політична нація не твориться за чотири роки. У ці чотири роки може вкластися тільки процес лавиноподібної кристалізації політичної нації – її остаточного самоусвідомлення і консолідації. Тай то за екстраординарних обставин – катастрофи, війни, революції. Як це було під час Великої Французької революції, чи під час Славної революції у Англії. Але такій остаточній кристалізації нації передує довгий процес малопомітних ментальних, суспільних, економічних змін, довгий процес самоусвідомлення, формування власної ідентичності, напрацювання своєї власної системи цінностей.

Таким чином, маючи справу з поразкою, ми принаймні повинні:

- усвідомити, що цей етап ми програли;
- проаналізувати ті завдання, які ми перед собою ставили;
- проаналізувати процес їхнього виконання;
- проаналізувати причини поразки;
- зробити висновки для майбутнього, якщо ми і далі наполягатимемо на реалізації попередньо поставлених завдань чи принаймні частини з них.

Причини поразки геополітичного курсу президента Віктора Ющенка

Отож, 17 січня 2010 року народ України визнав зусилля президента Віктора Ющенка у реалізації геополітичного курсу, які народ з невеликою перевагою схвалив під час Помаранчевої революції 2004 року, недостатніми. Однак давайте спробуємо визначити, а чого ж хотів народ і чого хотів чи усвідомлював у кожен конкретний момент свого президентства сам Віктор Ющенко? Можливо саме нерішучість як президента, так і народу (не забуваймо, що він був обраний президентом з дуже незначною перевагою) і призвела до цієї поразки. Навіть поверхневий погляд, яким є ця стаття, показує, що геополітичні орієнтації і народу, і провідної верстви, і самого президента Ющенка не те що постійно змінювалися, як не дивно це звучить, а перебували у стані постійного формування та конкретизації. У 2004 році, напередодні виборів і безпосередньо опісля, не було і насправді не могло бути чіткої, детально розписаної програми дій. Як немає її і в переможця президентських виборів 2010 року.

Постання Віктора Ющенка як управлінця, але ще не державотворця, розпочалося з усім відомої фрази його попередника і значною мірою творця української держави як інституції та структури, тоді ще прем’єр-міністра Леоніда Кучми – «Скажіть мені, яку державу треба будувати і я її збудую». Те, що вступаючи на посаду прем’єр-міністра він починав з цієї фрази свідчить принаймні про глибоку дезорієнтацію і самого Кучми, і більшої частини українського суспільства, а що найголовніше, – провідної верстви – що ж робити з цією незалежною Україною. Вказівок з центру (Москви) тоді не поступало – вона сама погрузла у смуті та розрусі.

Отож він збудував таку державу, яка йому і йому подібним відповідала. Державу, яка була зручна для приватизації загальнонародної власності посткомуністичною номенклатурою, до якої він належав, та новонародженого криміналітету. Якогось особливого бачення, як саме повинна була далі трансформуватися ця держава після завершення великого розподілу, Кучма так і не сформулював. У ЕС цій державі, збудованій за лекалами президента Кучми, явно місця не було. І він це чудово розумів. Тому він під кінець своєї каденції так легко приставав на будь-які пропозиції – чи то з «упорядоченной» Москви (як от створення ЄЕП, ЄврАзЕС), чи з Заходу, що, зрештою, траплялося рідко. «Европейська інтеграція» чи, тим більше, «евроатлантична інтеграція» в його устах були чистими деклараціями, які ні до чого не зобов’язували ні його, ні верхівку ЕС. І тогочасне ЕС, Кучму та РФ це повністю влаштовувало. Бо це була «віртуальна інтеграція», позбавлена будь-якої реальної перспективи. А отже ні для ЕС, ні для РФ не шкідлива. Зрештою, як і рух у евразійському напрямку. Тобто реально «багатовекторна» політика президента Леоніда Кучми була свого роду геополітичним бігом на місці. Хоча задля справедливості варто згадати, що у формальному сенсі навіть Кучма зробив чимало як на свої обставини.

Віктор Ющенко епохи президента Леоніда Кучми навряд чи володів повновартісними европейськими та евроатлантичними поглядами на трансформацію України чи реальність, і навряд чи був переконаним і дієвим прихильником її зближення з ЕС чи НАТО. Пізніше він постійно підкреслював, що роблячи карколомну, як на сільського хлопця, кар’єру на фінансовому полі навряд чи він глибоко переймався геополітичними проблемами. Питання, які його насправді цікавили, стосувалися радше монетарної політики, яка панувала тоді в підходах до трансформації таких перехідних суспільств, як українське. Вершиною цього періоду його тогочасної кар’єри стала посада голови Національного банку України, яка навряд чи стимулювала його до геополітичних чи соціологічних штудій.

На посаді молодого прем’єр-міністра при пізньому Кучмі, Віктор Ющенко працював у реаліях постсовєтської геополітичної сфери, яку все активніше заганяли у фарватер російської зовнішньої політики. Цілеспрямована і послідовна дискредитація президента Кучми з допомогою ряду спецоперацій, як от вбивство Гії Гонгадзе, «зазіхання» на острів Тузла та иншими, позбавляло його маневру навіть у рамках його програмної «багатовекторності». Країну поступово заганяли у парадигму евразійських проектів Росії. Кульмінації цей процес набув під час підписання нових ялтинських угод про створення ЄЕП 19 вересня 2003 року.

Очевидно, що Ялтинські угоди, які так і не стали реальністю, тим не менше сильно стривожили перш за все США. А тому режим Кучми був приреченим.

До цього додалася втома від неефективності правління Кучми широких мас населення, але також і новонародженого середнього класу, насамперед в економічній сфері. Дратувала й захланність олігархату, який нарешті отримав і відчув, що таке насправді великі статки. Шукаючи спадкоємця, Кучма попробував опертися на більш для нього зрозумілого Віктора Януковича. Януковичу Кучма відвів роль рятівного особистого парашута. А партію, яку він представляв – Партію регіонів – він бачив як певну противагу різношерстому пулу опонентів самого Кучми: від комуністів, соціалістів до націоналістів, лібералів і популістів.

У 2002-2004 роках почав формуватися помаранчевий фрагмент політичного спектру. З огляду на виключно тактичні потреби, вони мусили вдаватися до альтернативної, проевропейської риторики. У опозиційній полеміці вони були змушені принаймні хоч якось відповідати на запитання, а що ж ви збираєтесь зробити з цією країною? Тоді відповідь була зовсім риторичною. Однак вона мусила бути інакшою, ніж офіційна. Якщо на офіційному рівні тоді вже йшлося не так про «багатовекторність», як про єдині економічний, митний і навіть політичний простори на евразійському просторі, а точніше з Російською Федерацією, то альтернативою неминуче мусила стати проевропейська, а згодом і проатлантична, риторика. Однак на цьому етапі – лише риторика.

Про тогочасних попутників майбутнього помаранчевого політичного нурту – соціалістів і навіть певного часу комуністів – тут не йдеться. Вже тоді це був маргінес великого помаранчевого руху.

Отож можемо з певними спрощеннями стверджувати, що до бачення, як трансформувати Україну, і всі ми, і президент Ющенко йшли поступово і поетапно. Візіонерство Ющенка, яке й призвело його до поразки на виборах 2010 року мало певну ґенезу. З одного боку це історія становлення бачення цієї конкретної людини. Але з иншого це становлення поглядів всього українського суспільства, кожного з нас особисто. З иншого боку це історія поразки Ющенка, але й історія поразки багатьох з нас.

Етапи формування модернізаційної програми президента Віктора Ющенка

Спробую їх згрубша окреслити. Зрозуміло, що пропонована мною періодизація є штучною та гіпотетичною, і зроблена тільки для зручності викладу та простоти розуміння. Етапи становлення політичних цілей та завдань перетиналися, накладалися один на одного. Однак таке спрощення краще виопуклює ту просту істину, що погляди і плани, звичайно ж уявленого мною президента Ющенка та погляди такого ж ідеалізованого мною народу, формувалися поступово, завдання поставали і ставилися одне за одним у міру дозрівання як проблеми, так і самих політичних гравців.

Закиди президенту Ющенку щодо розбуялої корупції, недолугої кадрової політики, певного сибаритства, упускаю. Упускаю з огляду на те, що предметом мого зацікавлення у цій статті є вузька проблема формування модернізаційних пропозицій для українського проекту в цілому в їхньому геополітичному зрізі.

1. Етап формування передвиборчих програм (січень-грудень 2004).

На цьому етапі головною метою був пошук риторики привабливої і альтернативної щодо офіційної, яка могла б призвести до перемоги на президентських виборах 2004 року. Тоді на більшість виборців вже перестала впливати класична на той час політична технологія, яка полягала у протиставленні «поганих комуністів» та «добрих некомуністів». На той час новинкою стало розігрувати антитези «поганий олігархат» – «добрий народ», орієнтація на «Захід» з його цінностями, що ведуть до добробуту, чи на «Схід». Політтехнологи рекомендували проголошувати цілі, про досягнення яких тоді ще не йшлося. Тобто на цьому етапі йшлося виключно про світоглядний вибір – які цінності ми хочемо поділяти. Ще не поділяємо, але погоджуємося поділяти. І саме цей момент стосується власне народу. Впродовж року він визначався і таки вибрав прозахідні цінності. Але чи він дотримав обіцянки їх розділити і дотримуватися цих цінностей – це вже справа инша. І саме в цьому криється одна з головних причин загальної поразки, поразки і народу, але й президента Віктора Ющенка. Зрозуміло, що реалізація нових цінностей теж не відбувається за один чи два виборчі дні. Однак у свідомості народу це мало б відбутися саме так – ми обрали, отож ми вже є людьми з західними «хорошими» цінностями. Бо як же ж народ може бути «поганим»?

Найбільш загально програма модернізації України, яку запропонувала тодішня опозиція, вписувалася в її інтеграцію з ЕС. Про НАТО тоді мовилося мало. Та не дивлячись на те, що про реальні кроки з модернізації України тоді не йшлося, треба віддати належне виборчій команді Ющенка, і не тільки їй, а й доволі розбудованій на той час мережі громадських організацій, інтелектуальних центрів – вони вже тоді, беручи за взірець стратегії країн Центральної Европи, які щойно приєдналися до НАТО та ЕС, спробували розробити наближені до реальних плани трансформації різних сфер функціонування суспільства, економіки та держави. Назагал ці заходи приблизно вкладалися у заходи, необхідні для інтеграції України у ЕС та зближення з НАТО. Отож основні цілі були окреслені – інтеграція у ЕС та менш наполегливо – у НАТО.

2. Етап ейфоричний чи інаугураційний (січень-вересень 2005).

Це значною мірою змарнований, хоча ключовий, етап визначення реальних цілей і реальних шляхів їхньої реалізації. Спочатку ніяк не міг припинитися майданний карнавал на самому Майдані та безлічі менших громадських форумів. Але за інерцією карнавалізація сягнула й владних кабінетів та зал виборних органів. Чого варте вкрай театралізоване представлення уряду, що поступово переросло у безкінечний калейдоскоп суконь Юлії Тимошенко. Замість звичного обговорення ділових якостей кандидатур як міністрів так, зрештою, і самої прем’єр-міністра – театральна постановка. Замість вкрай необхідного максимального прискорення та раціоналізації процесу формування владних структур і трансформування суспільства, ми отримали саморозслаблення. Ющенко втратив почуття минущості часу. Продовжувалася і закріпилася практика театралізованої імітації здійснення реальної внутрішньої та зовнішньої політики. На цьому етапі реальні кроки все частіше почали підмінятися символами. Ясна річ – символічна політика у поєднанні з реальною, реальними кроками дуже важлива. Однак реальна політика не може зводитися лише до однієї своєї форми – політики символічної. Подібне самозаспокоювання опанувало і народом.

Позитивом стало те, що вже тоді, не дивлячись на примарність перспективи, Ющенко щораз частіше почав наполягати не лише на европейській, але й на евроатлантичній інтеграції. У цьому сенсі він відкрив себе як візіонер. Що, звичайно, призвело його до поразки, однак перевело дискусію щодо шляхів модернізації України на якісно вищий, президентський рівень.

Юлія Тимошенко щодо цих його візій не висловлювалася. На цьому етапі вона, ще навіть до того, як вступили у дію положення зміни в Конституції України щодо зміни конфігурації влади з президентської на парламентську, як більш прагматичний та егоїстичний політик зрозуміла, що найкраще з цих питань не висловлюватися занадто обіцяюче. Тим більше, що їй зовсім не притаманний ідеалізм Ющенка. Вже тоді вона побачила свою користь від витіснення його у сферу політики чисто символічної.

3. Етап поляризації позицій у постпомаранчевому таборі (вересень 2005 – лютий 2006)

Боротьба за провідну роль у помаранчевій Україні і, тим більше, у постпомаранчевій Україні, яку ми отримали сьогодні, стала явною у вересні 2005 року з спробою Юлії Тимошенко вже тоді остаточно нейтралізувати і так загрузлого у візіонерстві Ющенка та повністю опанувати ситуацією в країні, що завершилося її першою відставкою з посади прем’єр-міністра 8 вересня 2005 року.

Разом з тим, розкол у помаранчевому таборі, означав і розходження у баченні майбутнього України. Розкол в тому сенсі, що Ющенко, хоч і не занадто добиваючись успіху, все ж робив певні кроки щодо реальної інтеграції України в ЕС – очевидно він і його оточення на тому етапі так і не розуміло всього прагматизму чи цинізму, якщо вжити таку неадекватну у політиці термінологію, офіційних кіл ЕС та ряду впливових країн Европи, які з огляду на багато факторів ніяк не були готові йти на конфлікт з Росією задля України. Зрештою, така позиція ЕС була і під час Помаранчевої революції – головною турботою Хав’єра Солани все ж була не так доля демократії в Україні, а уникнення великого конфлікту, який міг би пошкодити самому ЕС.

Натомість нові-старі тенденції в політиці головних гравців ЕС – Німеччини та Франції – чудово відчула Юлія Тимошенко. Ще більше розуміння загального контексту вона отримала після свого знаменитого візиту до Москви 25 вересня 2005 року вже будучи у відставці. Їй стало зрозумілим, що принаймні ці геополітичні гравці не зацікавлені у видимому просуванні України ні до ЄС, ні до НАТО. А тому найбільш виграшною політикою, яка б задовольняла їх усіх, була б така собі імітація «европейської інтеграції» на догоду частини виборців в Україні без особливих претензій на реальне досяжне членство у ЕС. Що ж стосується питань безпеки, то й тут найбільш прийнятною формулою саме для Німеччини, Франції та Росії була б пустопорожня риторика про неіснуючу чи зародкову европейську систему безпеки, яку Тимошенко успішно застосовувала в подальшому. І з чого отримала величезні політичні дивіденди не лише від цих центрів прийняття значних геополітичних рішень, але й від не занадто зорієнтованого у тонкощах українського виборця, якого задовольняла чисто риторично.

4. Етап ЕСівської інтеграції (2005-2007 рр.)

Зазнавши шоку від скандального розколу помаранчевого табору і опинившись на самоті, президент Ющенко з одного боку розв’язав собі руки, а з иншого мусів перейти від декларацій до реальних евроінтеграційних кроків – всі органи влади, які мали б відношення до евроінтеграції, на той час вже були сформовані. В короткий період урядування несамостійного прем’єр-міністра Юрія Єханурова, Ющенко спробував відійти від усипляючої символічної політики до політики реальних євроінтеграційних кроків. Це була чи не остання реальна спроба Ющенка перетворити передвиборчі візії про євроінтеграцію у реальну політику інтеграції – може не так «у» структури ЕС, як «з» ЕС. Тобто вже тоді стало зрозуміло, що формального членства у близькому майбутньому не буде, тому потрібно було робити хоча й малі, проте конкретні кроки. Як от добиватися членства у СОТ. Що, зрештою, і було реалізовано.

Такий перехід від евросимволізму до реальних кроків зустрів жорстку відповідь у формі Першої газової війни у січні 2006 року. Війну уряд Єханурова, а отже і президент, ганебно програли. Переможених доконав узгоджений демарш Юлії Тимошенко та Віктора Януковича у Верховній раді, яка вперше чітко показала їхню пов’язаність у справі обслуговування інтересів як Російської Федерації, так і штрейкбрехерів з ЕС. Зрештою це і був момент воскресіння Партії регіонів та Віктора Януковича у великій українській політиці.

Врешті-решт, така узгоджена політика БЮТ та ПР призвела до падіння уряду Єханурова 10 січня 2006 року і реального краху і так урізаних евроінтеграційних планів президента Ющенка. Вибори до Верховної ради 26 березня 2006 року привели до влади прем’єр-міністра Віктора Януковича. І перше, що він мусів продемонструвати, це те, що Україна стала парламентською республікою, а тому думка президента Ющенка для нього не обов’язкова. Що він і зробив заявивши у Брюсселі, що ні про яку евроінтеграцію України реально не йдеться. А тим більше про інтеграцію евроатлантичну.

5. Етап евроатлантичної інтеграції (2007-2008)

Розуміючи, що отримати підтримку інтеграційним планам України та хоч якихось гарантій безпеки з боку ЕС не вдасться з огляду на те, що головні гравці у ЕС зайняли угодовську щодо РФ позицію – а саме тоді сягнули апогею світові ціни на газ та нафту – Ющенко почав шукати гарантій безпеки у інтеграції у структури НАТО. В технічному сенсі інтеграція у НАТО не була настільки складною, як інтеграція у ЕС. А отже, за політичної волі членів ЕС та українського політичного класу, цілком досяжною.

У цьому своєму прагненні Ющенко отримав повну підтримку США, які бачили реальний ріст апетитів Росії у постсовєтському просторі.

Відповіддю з боку Росії стали спецоперації, масові провокації на південному сході України, особливо у Криму. Ющенку конкретно показали, що він реально не контролює територію країни. Це ще одна з перверзій демократії.

Паралельно почалося блокування зусиль України отримати хоча б План для отримання членства у НАТО (ПДЧ) силами союзників Росії, головно Німеччини. Водночас Росія завдала болючого удару по політиці розширення НАТО у Грузії у серпні 2008 року. Тим вона досягнула кількох цілей – показала безперспективність грузинського шляху для каспійської нафти та газу, показала неспроможність НАТО захистити своїх можливих кандидатів на членство, показала штрейкбрехерам з ЕС свою рішучість. І насамкінець зруйнувала систему безпеки, яка залишилась після завершення холодної війни та розпаду СССР.

Ці вирішальні для України події співпали з завершенням президентства Джорджа Буша та приходом нової демократичної адміністрації США, яка відмовилась від підтримки демократії у цілому світі. Проблеми США на Близькому Сході відвернули увагу президента Барака Обами від Центральної Европи взагалі. Україна втратила основного союзника у своїх евроатлантичних очікуваннях.

Евроатлантичні плани України були приречені. Агонія проходила у два етапи – на самітах у Вільнюсі у квітні 2005 року та Бухаресті у квітні 2008 року. Тверда позиція Німеччини наглухо заблокувала просування України і у евроатлантичному напрямку.

Тому зміна влади в Україні була неминучою. Так само, як і зміна зовнішньополітичних орієнтирів принаймні політичного керівництва. Тим більше, що вже тоді прем’єр-міністр Тимошенко позбавила Ющенка реальної влади не лише тому, що ігнорувала, як і Янукович, але й просто вибивши з-під нього його креатури в уряді – міністра оборони, міністра зовнішніх справ, вже не кажучи про міністра внутрішніх справ. Наприкінці президентського терміну Ющенка, це вже виглядало як знущання. Знущання і над ним особисто, і над його планами модернізації України за західними зразками.

6. Етап консолідації нації. (2008-2010)

Таким чином, під завершення свого президентства Ющенко опинився на самоті. Він все більше і більше перетворювався з реального політика у політичного коментатора.

Його остаточно покинули союзники по Помаранчевій революції в особі Юлії Тимошенко, яка напередодні президентських виборів перейшла в глуху опозицію. Щоправда постійно провокуючи президента на безсистемні публічні випади проти неї. Самотності Ющенка (і це варте того, щоб ще раз повторити) сприяла і безнадійна кадрова політика.

Його покинули і ситуативні симпатики в ЕС. Завдяки вмілій PR-політиці Тимошенко та її феноменальній особистій майстерності вгадувати, чого від неї очікують, вона стала людиною, яку запрошують, коли мова йде про Україну. Вона зручна і не створює проблем.

Його відкинули чільні европейські члени НАТО. Тому, що Ющенко незручний і вимагає чогось, на що вони піти не можуть. А пояснювати, чому не можуть, відкритим текстом не пристойно.

Але разом з Ющенком були відкинуті хоча й примарні, та все ж надії України на відносно досяжну модернізацію за европейським зразком, модернізацію ще за нашого життя, а не у далекому майбутньому, коли «всі будуть готові до цього».

Пояснюючи свої невдачі, Ющенко починав зрозуміти, що головною їхньою причиною є не так несприятлива зовнішньополітична ситуація, скільки відсутність в самій Україні консолідованої і визначеної щодо своїх прагнень політичної нації. Не так політичної верстви, яку можна було б чи примусити чи переламати, а саме нації – визначеної у своїх прагненнях спільноти.

Саме наприкінці свого президентства, вже будучи практично ізольованим прем’єр-міністром Тимошенко, яка його ігнорувала, і Верховною радою, з якою він практично втратив зв’язок, Ющенко почав щораз активніше апелювати до народу. Ющенко знову повернувся до такої любої йому символічної політики. Однак тепер ця політика мала свою цілком реальну мету, якої можна було досягнути в опорі на внутрішні сили – консолідацію української політичної нації. Послуговуючись прикладом инших націй, які теж поставали нещодавно, як от ізраїльтяни, він пробував консолідувати українців довкола поразок (Голодомор, Батурин, Крути) і перемог (Конотоп). Слід визнати, що цей шлях він пройшов більш успішно. Напередодні президентських виборів дійшло і до формального засудження організаторів Голодомору, що заклало навіть правові основи для подальшого визнання Голодомору як геноциду. Таким чином, Ющенко на державному рівні закріпив основний набір ідеологем, довкола яких може консолідуватися повноцінна українська політична нація. Звичайно, з закінченням його каденції будуть спроби їх проігнорувати. Однак нічого иншого нова президентська каденція запропонувати буде не в силі. Так як це сталося в Білорусі, яка відмовилася від своїх ідеологем на користь якогось покруча ідеологем совєтських.

Свідченням успішності націотворчої політики президента Ющенка є постійні протести Міністерства закордонних справ Російської Федерації, яке оголошувало «недружнім» будь-який крок з повернення історичної пам’яті України. Дійшло і до вікопомного звернення президента Дмітрія Мєдвєдєва з цього питання у Сочі 11 серпня 2009 року.

Підсумки реалізації модернізаційного плану президента Ющенка

Погоджуючись, що назагал більшість цілей, які почергово усвідомлював, а потім і ставив перед собою президент Віктор Ющенко, так і не була реалізована, або ж реалізована частково, не забуваймо, що творцем цих проектів був не тільки Ющенко, але й усі ми. Епоха президента Ющенка є нашим спільним результатом. Спільним результатом для тих, хто так чи інакше відчуває себе причетним до української політичної нації. А не лише до народу України.

Я ризикну стверджувати, що попри всі помилки та невдачі, саме епоха президента Віктора Ющенка витворила і навіть пробувала реалізувати амбітний план великої модернізації України, забезпечення її безпеки та свідомої побудови новітньої української ідентичності у формі модерної української політичної нації.

Епоха президента Кучми так і не випрацювала бачення модернізаційного проекту для України. При ньому так до кінця і не стало зрозуміло, яку ж державу ми будуємо. Все закінчилося простацьким грабунком.

Натомість президент Ющенко і для себе особисто, і в наших головах все ж поступово укладав план модернізації. Однак у нього не вистачило волі переламати закладену під час Помаранчевої революції конституційну міну – а тому він просто не втримав владу у своїх руках. Натомість реальну владу в Україні за часів президента Віктора Ющенка поперемінно перехоплювали то Юлія Тимошенко, то Віктор Янукович. Тобто, президент Віктор Ющенко втратив реальну владу, яка дала б можливість реалізовувати його план модернізації України, вже давно, а не 17 січня 2010 року.

Як ми можемо бачити, процес заштовхування України у сферу інтересів Російської Федерації та різного роду евразійських геополітичних конструкцій, розпочався одразу після перемоги Помаранчевої революції. РФ та ЕС отримали в результаті цієї революції доволі незручного партнера з перебільшеними, як на їхню думку, амбіціями. Партнера, який робив кроки, що збурювали вибудуваний ними консенсус.

Натомість Україні, за загальною згодою, відвели роль буферної зони між ЄС та РФ. Як у часи Кучми. Роль, яку їй відвели, за відсутності її геополітичної суб’єктності, – це обслуговування інтересів як РФ, так і ЄС. І не тільки у формі лімітрофної, тобто транспортної, зони для енергоносіїв. Але і як резервуару для робочої сили, яку можна вибірково черпати з цього резервуару, як з Алжиру чи Марокко. Разом з тим, Україні, відповідно до нового перерозподілу світового ринку праці, відводиться і роль території з брудними технологіями. Або ж накопичувача нелегальних мігрантів. І так само буфера, полігону між двома світовими системами безпеки – НАТО та Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), головний промотором якої є РФ. Користуючись внутрішньою розколотістю України, її фактично розділили на сфери впливу, як колись немічний Китай. Загальну картину доповнює і база Чорноморського флоту РФ у Севастополі – чим не Порт-Артур (сьогодні Люйшунь) чи Кантон (сьогодні Гуанджоу)? Наводжу сьогоднішні назви цих портів, щоб окреслити можливу тенденцію у майбутньому.

Правовим базисом для нейтралізації геополітичних амбіцій України епохи президента Ющенка, стали зміни внесені в Конституцію України ще під час Помаранчевої революції, які перетворили Україну з президентської у парламентську республіку з перетягуванням більшості повноважень у сферу відповідальності прем’єр-міністра.

Чи був шанс змінити цю траєкторію розвитку України, яка повернула її у нову-стару евразійську парадигму? Так. Але консолідованими надзусиллями і народу, і влади у перші місяці після перемоги Помаранчевої революції.

Президент Ющенко і оточення цього не зробили значною мірою ще й тому, що мислення їхнє було посткучмівське зі всім тим, що з цього випливає. Все звелося до риторики, а не до справ.

Коли ж спробувалося перейти до справ, то було вже значною мірою запізно. Ситуативна емоційна консолідація на той час вже ледь не всього народу України минула, розпочалося розчарування. Тим більше, що провідна еліта давала для цього всі підстави.

Тим не менше, як на мене, Україна зробила чималий поступ за президентства Віктора Ющенка. Принаймні вона випрацювала для себе реальний проект модернізації, що звівся до трьох справ:

- консолідації політичної нації;

- запровадження европейських стандартів у всі сфери життя з подальшою інтеграцією «у» чи «з» Европейським Союзом;

- запровадження евроатлантичних стандартів у всі сфери життя з подальшою інтеграцією у Евроатлантичну спільноту задля забезпечення безпеки самореалізації української політичної нації.

Разом з тим, досвід не занадто вдалої реалізації цих трьох надзавдань, який отримала вся Україна, а не лише президент Віктор Ющенко, поразка 17 січня 2010 року роблять нас більш зрілими і позбавляють багатьох ілюзій. Це неоціненний досвід, якого не мають багато наших сусідів. Безсумнівно він буде використаний на подальших етапах розбудови української державності. Не обов’язково на наступному.

Майбутні геополітичні перспективи України

Отож, що ж ми отримали 17 січня 2010 року (безвідносно до того, хто з двох переможе у другому турі – Янукович чи Тимошенко)?

Насправді Віктор Янукович і ПР, як свого часу і Леонід Кучма, не мають реального плану модернізації України. Те, про що мовиться у виборчій програмі Віктора Януковича – про «пізньоіндустріальне суспільство», яке він має будувати в Україні, він і сам не міг до ладу пояснити. Що ж стосується зовнішньополітичних пріоритетів – то це само собою зрозуміло – щось на кшталт білоруської моделі. Свого роду ситуативний дрейф. Вони не візіонери. А тому їм і немає куди рухатися. Така ситуація, яка існує сьогодні в Україні у всіх сенсах є для них найкращою.

Якщо Ющенко пробував перетворити Україну у активного суб’єкта принаймні регіонального рівня, то Янукович закріпить за Україною статус пасивного об’єкта зовнішньої політики і Російської Федерації, і ЕС.

Тимошенко також перетворює її у об’єкт. Щоправда більш елегантно.

Таким чином, у зовнішній політиці Україна втрачає свою суб’єктність і входить у зону дрейфу та політичної стагнації. В гіршому випадку – втрати національного обличчя.

17.01.2010

Тарас Возняк

Футуризми напередодні виборів, чи хочете здивувати - то здивуйте

Аналіз психологічного портрету Юлії Тимошенко, зроблений Дмитром Видріним, наштовхнув мене на кілька міркувань та футуризмів. Вже сьогодні очевидно, що результатом першого туру виборів однозначно незадоволена величезна частина українського суспільства. З різних причин, однак незадоволена.

Особливо це очевидно у консервативного електорату в центрі та на заході України. То ж за кого, а точніше - проти кого - голосувати - ось в чім проблема. Майже за Шекспіром. Запитання "бути чи не бути" Україні при тому чи іншому виборі - ось, що не дає спати старим і жити молодим у галицьких містечках. Вже і так, й інакше перелопачуються ті самі аргументи, а результат незадовільний.

Якщо ситуація і далі розвиватиметься по інерції, чого хоче принаймні Партія регіонів, то все закінчиться відомо як.

Блоку Юлії Тимошенко тай їй особисто, потрібно зробити щось ну вже зовсім екстраординарне. Потрібен якийсь карколомний політичний кульбіт. А часу - мізер. Однак чому б не спробувати футуризнути. І таким чином спробувати, хоча б на віртуальному рівні запрограмувати можливе майбутнє. А раптом справдиться.

Українська політика й убога президентська виборча компанія 2010 року страждають саме на відсутність змісту, сенсу, контенту. Це безглузде мерехтіння блискіток-слоганів, які нічого не означають. На них ловили свою рибку не лише такі мастодонти української сучасної політики (укрсучлполітики) як Янукович та Тимошенко, але й наразі зовсім порожні Тігіпко та Яценюк. Ці останні лише тепер, перевіривши, що на ринку політичних пропозицій в Україні є попит на "інших", саме так - не кращих, а інших, - візьмуться за наповнення своїх порожніх позліток якимось сенсом.

Що далі, то всім стає зрозуміло, що Віктор Янукович не потребує якихось різких переломів у ході перегонів. Його виборець заковтнув наживку, а тому цього виборця потрібно поволі довести до берега, а там уже дійде справа й до сачка.

Натомість Тимошенко має великі проблеми з тим, щоб продати свій, без жодних жартів, блискучий товар. Продати на заході та у центрі України. Товар, звичайно ж, блискучий - всі ці "тигрюлі", сердечка, майоріння непорочних білих знамен. Все чудесно, блискуче. Однак... Є однак - напруга самої Тимошенко сягнула зеніту - ніхто так не викладається, як вона. Як ластівочка прилітає що кілька днів до Львова та Луцька. Вже й не знає, що ще слід зробити, що пообіцяти, як запевнити. А проблема не вирішується.

Янукович походжає по сценах на сході та півдні, як багатий завидний жених. Саме походжає. Не надривається. Посміюється.

То в чому ж проблема Юлії Володимирівни? А у втраті довіри з боку виборця, на якого вона розраховувала. Сьогодні для перемоги їй потрібен весь, абсолютно весь електорат заходу і центру України. Весь - як це було 2004 року - саме на це вона й зробила ставку у виборах 2010 року. Точніше її змусили зробити таку ставку. Бо ж, як показав перший тур виборів, так чи інакше, а Партія регіонів свою вотчину не випустить з рук.

То чому ж усі месиджі ЮВТ пролітають попри половину виборців, на яких вона розраховувала? Вона гадає, що це тому, що ображений ВАЮ не хоче особисто за неї голосувати і закликати голосувати за неї своїх виборців? Чи тому, що з нею не блокується також решта поки-що політичного конфетті, на кшталт Тигіпка та Яценюка? Однак я думаю, що причина в іншому.

Її абсолютно блискучі і навіть естетські месиджі мають форму, але не мають змісту. Форма подачі сигналів та передачі стимулів у ЮВТ абсолютно досконала. Однак люди інтуїтивно дошукуються сенсу, а також певності, що проголошувані сенси за її президентства таки будуть реалізовуватися. Але не знаходять цих сенсів. Бо сенс - це не прекрасно порожні слова, сказані чарівними устами у блискучому антуражі. Сенс - це щонайперше довіра, щось, що пронизує того, з ким ти розмовляєш.

У цьому контексті знову можна повернутися до дуже влучного спостереження Дмитра Видріна щодо: "так называемой "бинарной харизмы". Это когда два человека входят в такой психологический резонанс, при котором один усиливает сигнал, исходящий от другого, пока они вместе не разгоняют этот сигнал до немыслимой силы... Так вот… невероятная харизма Тимошенко раскрылась до максимума, когда она встретила свою недостающую половинку - Виктора Ющенко…Причем Юлия Владимировна, выросшая в среде понтов и распальцовок, понимала, что вот это ирреальность, своеобычность Ющенко как раз не понты, а проявление незнакомой ей и аутентичной архетипу страны коренной ментальности."

Ба більше - саме Ющенко наповнював її невгамовну гіперактивність сенсами, які можна було ефективно і ефектно продавати на ринку політичних пропозицій України. Однак продавати від імені спільного підприємства В&Ю.

Архетипічне легендарне сибаритство ВАЮ не дало б йому особисто спродати цей товар навіть у 2004 році. Тай нікому з солом'яних українців ще не вдавалося спродати наш чудесний український контент так, як це вдається цій уродженці дніпропетровської околиці.

І на вибори 2010 року ЮВТ вийшла з масою фантастичних упаковок, однак немає чим їх наповнити. Вона продукує безкінечні вервиці прекрасних та білосніжних, як сніжинки слів. Проте слів, що цього разу розчиняються у повітрі і не долітають до сердець слухачів. Не даремно ж символом-метою ЮВТ стало велике червоне, але недосяжне серце консервативного, недовірливого виборця. А вона так хоче до нього дістатись.

Якоїсь миті "выросшая в среде понтов и распальцовок" ЮВТ вирішила, що вона настільки майстерна та прониклива, що зможе обійтися і без цих вериг в особі ВАЮ. Якщо чесно, то думаю, що сталося це під час підбиття підсумків третього туру голосування 2004 року. Бізнес тих часів без "кидка" не робився. А ВАЮ так і напрошувався на "кидок". То ж як не "розвести"? Вибачте за таку термінологію, але вона найточніше відображає суть справи. Отож вона його "кинула", "кинула" точнісінько так само, як ЮВТ і інших своїх партнерів - і Павла Лазаренка, і Леоніда Кучму - список можна продовжувати.

Тут знову можна повернутися до квазіпсихоаналітичного підходу, слушно запропонованого Дмитром Видріним. В психоаналізі така поведінка одного з партнерів, яка позбавляє іншого його спроможності, називається кастрацією. І ЮВТ дійсно "каструє" всіх, хто до неї наблизився, про що знову ж слушно зауважує шанований автор: "людей пожилого возраста она легко превращает в фанатиков; людей зрелого возраста она также легко превращает в приспособленцев; ну а молодых одним движением косы - в завершенных негодяев" - він назвав це "Синдромом Мідаса", який все, до чого доторкнувся, перетворював на золото. Так і помер, бідака, з голоду. Я гадаю, що термін символічної кастрації точніший. Не хочу нікого образити - насправді це позбавлення всіх, хто так чи інакше ввійшов в її оточення, їхньої креативності. Креативність передбачає певну свободу. Прошу не перейматися запеклих феміністок - цей термін ніяк не пов’язаний з статтю. позбавляти креативності можуть і чоловіки чоловіків, і чоловіки жінок.

Гляньмо у що перетворилися блискучі колись аналітики, журналісти і просто парламентські та майданні хулігани в оточенні ЮВТ - у смирних хом’ячків. Та Бог з ними. Однак і вона сама опинилася стала королевою хом’ячків, які не сміють... нічого не сміють. І не здатні нічим її... наповнити. Вони не є генераторами сенсів.

Чи вдалося ЮВТ "каструвати" ВАЮ? Не знаю. Гадаю, що такі люди, як Лазаренко, Кучма та Ющенко більш опірні. Вона радше їх "кинула". Однак, як Снігова королева політичних майданів зими 2010 року, вона таки довела його до того, що сьогодні він, як той Кай, з осколків розбитого дзеркала своєї колишньої величі збирає якісь нові політичні мозаїки. Щось складеться, але не велике помаранчеве сонце.

Цей "кастрацій ний синдром" ЮВТ є її демоном. Вона не може його позбутися, навіть коли хоче. Чого вартий хоча б замах на "кастрацію" її наступного супротивника Сергія Тигіпка. Чисто інстинктивно, з "найкращими намірами" вона пропонує йому крісло прем’єр-міністра, яким реально, як президент, не володітиме (це "кидок"), і яке з огляду на катастрофічну ситуацію в економіці є кріслом у літаку смертника-камікадзе (а це вже чиста "кастрація").

Зробивши ставку не на суть запропонованої програми, а на її форму ЮВТ страждає від того, що в її месиджах немає змісту. Вона вміє сказати, вміє блискуче сказати, як ніхто. Однак при цьому їй нічого сказати! Дійсно, як не парадоксально, оте "що" вона отримувала від того ж самого ВАЮ. Можна сміятися. Але лише тепер, коли він отримав свою оцінку з боку виборців. У січні 2004 його "лібідо" було потужнішим. Але за що він отримав таку оцінку - за своє безсилля та сибаритство. А сили та динаміки його ідеям йому додавала, як це не банально повторювати, саме ЮВТ. Його глибокодумні сенси вона перетворювала в дію. Ту чи іншу, але дію. На свою користь, чи загальну, але дію.

Тепер вона така ж дієва. Проте виборцю, на якого розраховує, вона не має що сказати. Підтвердження виборець шукає вже не пустопорожніх словах (хочу бути січовим стрільцем, чи хочу бути молодогвардійцем), а в посутніх діях. Діях неочікуваних, як от присвоєння звання "Герой України" Степану Бандері. Хтось це підтримує, а хтось - ні. Однак це автентичний вчинок. Таким вчинкам вірять. А не словам. Вірять навіть супротивники. Вдумайтесь, як і розпад СРСР, це нагородження теж донедавна було чистою футурологією. А воно сталося. І буде мати наслідки.

Ось у цьому й полягає проблема для ЮВТ. Проблема з консервативним виборцем - він же ж, хоч на краєчку своєї "обаяної" нею свідомості, все ж розуміє, що не може "рідною, материнською" бути мова, яку вивчено п’ять-шість років тому, що не може "рідною, материнською" бути мова, якою не розмовляє твоя дитина, не можуть бути "ріднесенькими" галицькі та волинські комбатанти УПА чи все ті ж хоружівські вулики, з яких насміхаються, чи приємним бути запах парного молока, якщо ти ним не дихав змалку. Цього й не потрібно. Але для консервативного виборця у словах ЮВТ має бути той сенс, який він хоче не лише почути у формі пустопорожніх обіцянок але й відчути, має бути якась гарантія того, що для неї всі ці вулики, мова, Україна є невіддільним від неї сенсом, а не товаром на політичному ринку. Свого часу таким "поручителем", що тиражовані нею слова не є сухозлітками, а щирим золотом, був пасічник ВАЮ. Люди відчували у ньому "свого" (безвідносно до того, наскільки "своїм" він був і є). Натомість метелик, що випурхує на осяяні десятками тисяч люксів білосніжні подіуми не сприймається як "своє" - це щось з області шоу, а не вуликів. Це термінатор - мовою її політтехнологів - "тигрюля".

От Януковича, як не дивно, таки сприймають "своїм". Так - смішного, недорікуватого, але з своїм антрацитовим вуликом. Він таки є носієм свого, такого мені далекого контенту.

Коли я говорив про те, що ЮВТ немає в собі сенсу, то це знову ж була метафора. Кожна людина має свій зміст. Однак не кожен зміст є товаром, який можна продати на конкретному політичному ринку. Особливо, коли мова йде про певний сегмент ринку - сегмент умовно "український" і умовно "націонал-демократичний". На такому ринку важко продати те, що для дівчини з дніпропетровського передмістя є дійсно рідним - Аллу Пугачову, салат олів’є на новий рік та 8 березня, ну і специфічний говорок, який в тих краях "русской речью зовется", і т.д. Чи по-простому - її потенційний виборець не вірить у той образ, який вона творить, в таку собі "щиру галичаночку-волиняночку". Апофеозом такого "разводілова" стала публічна заява ЮВТ у Львівській опері, що у 1919 році вона була б січовим стрільцем. А у 1943 - Степаном Бандерою - додаю від себе. Але цей зворот, напевно, буде проголошений наступного тижня, ближче до другого туру виборів. Навіть найбільш перейняті її риторикою від цього звороту дещо оторопіли. Далі тему не розвиватиму. Виборець більше повірить зовсім сторонній людині, яка не прикидається, але є щирою у підтримці тих сенсів, які не є його єством, але складають суть національного. Згадаймо маршала Маннергейма - російськомовного шведа, президента та оборонця Фінської республіки. Він не прикидався. Але був великим фіном. Не сюсюкав з фінськими виборцями, як з дітьми молодшої групи дитячого садочка, а будував оборонну "лінію Маннергейма".

Отож, хто винен - зрозуміло.

Що ж робити!?

Саме тут можна перейти до чистих футуризмів. Для того, щоб ЮВТ надала сенсу своїм словам, всьому тому, що вона обіцяє, безвідносно, чи буде воно реалізоване, чи ні, вона повинна посилити себе чиєюсь справжністю, щирістю, якій повірять. Образу БВТ просто бракує автентичності.

А змісти потрібно звідкись черпати. Для неї найпростіше було б черпати змісти у рідній стихії - на Дніпропетровщині та Донбасі - стати на цей раз антрацитовою чи сталевою принцесою. Однак місце було і є зайняте, зайняте ВФЯ. І рупором цих змістів та надій є саме ВФЯ. При ньому чи при Ринаті Ахметові вона буде завжди другою-третьою. Але це сьогодні.

Вже так сталося, що свого часу доля занесла її не до Москви, що відповідало б її амбіціям та суті, а до Києва, потім до Лук’янівської в’язниці, а звідти прямим ходом, як Снігову королеву, на лід замерзлих майданів Галичини та Волині 2010 року. Тобто її просто занесло не туди. Кілька разів їй, як ретранслятору дивних для її кола сенсів, все вдавалося - їй було дано певний аванс. І вона його використала сповна. Для себе. Так само, як вона блискуче використала і людей, які по-суті дарували їх свою "справжність" чи "автентичність" - назвіть, як хочете. Лазаренко, Кучма та Ющенко давали користуватися своїми такими різними "автентичностями". І от вона вирішила, що подужає сама. От і дужає.

То що ж робити!

Хто може стати "поручителем" того, що товар так розкішно запакований ЮВТ має вміст, що там не "пустушка"? Її оточення, яке вона сама ж звалашила?

Може такі ж поки-що не наповнені змістами та реальними програмами Тігіпко і Яценюк? Але в біномі "націонал-демократичний" складова "націонал-" у них і самих слабка. Контенту немає. А саме його вона так потребує.

То хто ж залишається - невже Ющенко з його 5,45% ? Бо ж годі сподіватися, що цей хоружівський хлопець сильно змінився за роки свого президентства. Хто-хто, а він є чистою автентикою. І це після того, що вони один про одного сказали!? Ну чистий футуризм! Глупота несосвітенна. Цього не може бути, бо бути цього не може! Та невже можна повірити у те, що так запросто можна розвернути айсберги з виборцями, що вже визначилися? Та ж вони стануть новими титаніками!

На це може бути одна відповідь - хочете здивувати, то здивуйте. Хочете виграти бій - без карколомного маневру не обійдетесь. Потрібен якийсь кульбіт. Інакше удав Каа таки дочекається своїх хом'ячків. Він терпеливий - он два роки терпить.

І тоді вже й сама ЮВТ змушена буде шукати "бінарну харизму" в іншій комбінації. Не з ВАЮ, а з ВФЯ. А, що - теж вихід. І головне неочікуваний - жарт.

Це теж кульбіт не для слабких нервами. Може саме до цього кульбіту все і йде. На радість Москві. Ми тут по провінціях впадаємо у розпач, що "демократія у небезпеці". А насправді все йде по плану. Тільки більш далекосяжному. І навіть далекосяжнішому, ніж гадає сам удав Каа. Бо ж хто може бути ефективнішим публічним лідером всього сходу та півдня України, як не ЮВТ? Щиро - ніхто. І де очі та розум їхньої бізнес еліти - не знаю. Чому вони зациклилися на ВФЯ - загадка природи. Але тоді ВФЯ "кастрації" не оминути. Шкірки удавів дуже цінуються у взуттєвій промисловості - ВФЯ сам не раз дефілював у мештах з такої розкішної шкіри.

Помилилися політтехнологи ЮВТ - вона не "тигрюля" - вона "фенікс"!

Але все це чисті футуризми :)

26.01.2010