Олесь Пограничний

«Виправлення імен», чи «маємо те, що маємо»

Сьогодні маємо той час, коли можемо повернути, чи – як казав старий мудрець Конфуцій – виправити імена багатьом подіям із нашої життя. Зокрема тих, які стосуються поняття Україна, держава, суспільство, влада.

Президент України Леонід Кравчук постійно і наполегливо іменує себе першим Президентом України. За старим радянським вірним бійцем ідеологічного фронту цю неправду навдивовижу чемно повторює усе українське поспільство і відлік президентів провадить від 1991 року. Пригадується, ще на початках відновленої української державності Леонід Кравчук злегка виправдовувся, мовляв, «у нєкоторих єсть мнєніє», що першим Президентом був Михайло Грушевський, але що то було за таке президентство і хіба це була держава, от ми тепер – да…

І це незважаючи на те, що 22 серпня 1992 на урочистому засіданні до річниці проголошення незалежності України у присутності Президента України, Голови Верховної Ради і Прем'єр-міністра, останній – четвертий – Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк урочисто склав із себе повноваження екзильного президента і передав грамоту і клейноди Державного Центру УНР Президентові Кравчуку. Цим було проголошено, що відновлена молода держава є правонаступницею УНР.

Офіційна заява, яка була погоджена обома сторонами, звучала так:

"Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки».

Таким чином, уряд УНР у вигнанні виконав постанову Трудового Конгресу (легітимного парламенту Української Народної Республіки) від 1919 року, у якій йшлося про припинення діяльності екзильного Державного Центру УНР з моментом відновлення незалежності Української держави.

Зі свого боку, Леонід Кравчук, приймаючи клейноди заявив – "Цей акт має нагадати всім, що Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки». Гарно сказав… і тут же забув. Бо «першим» куди приємніше бути.

Ще один цікавий тренд «від Кравчука». Колишній завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ та член Політбюро ЦК КПУ частенько любить повторювати, що незалежність йому/нам у 1991 році «з неба впала». Не буду оспорювати глибинний сакральний сенс цієї тези (сакральний сенс цього факту є для мене абсолютним!!!). Але ж ідеологові богоборчої влади йшлося аж ніяк не про сакральне. Ідеологові ЦК КПУ із двадцятьлітнім стажем йшлося правдоподібно про те, що батьками незалежності стали представники «непорушного блоку комуністів і безпартійних», котрі, спинним мозком відчувши загрозу від кремлівських путчистів у серпні 1991, нашвидкуруч склепали собі з УРСР незалежну вотчину. Але ж те, що станом на серпень 1991 в радянській Україні проживало надто мало людей, котрі свідомо і вже відкрито ідентифікували себе з іншою Україною, справжньою, не квазі, не радянською, аж ніяк не заперечує того факту що більшовицько-українська війна, почавшись у грудні 1917, фактично закінчилась у серпні 1991. До речі, цікавий факт, фактично déjà vu майже столітньої давности: 4 грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Владіміра Лєніна (Путіна J) і Льва Троцького, у якому більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх роззброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський більшовицький уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. А вже 5 грудня (!!!) 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії оголосила Українській Центральній Раді війну. Біля кордонів Української Народної Республіки стали концентруватися більшовицькі війська… Креативу Путіна у «свіжості» не відмовиш…

Зрозуміло, що Кравчукові з його щербицькими, івашками та медведчуками важко було розібратися у цьому всьому «нєдоразумєніі». Набагато комфортніше було штампувати доповідні записки про «заходи по протидії «східній політиці» Ватикану в західних областях України» з пропозицією створити групи для аналізу проповідницької діяльності «проуніатськи настроєних осіб», обстежувати території церков та кладовищ на предмет виявлення та знищення «уніатсько-націоналістичних символів» і т.д.

Зрештою, ще/вже у 1989 році, Леонід Макарович активно відстоював ухвалення постанови Політбюро ЦК КПУ про заборону Народного руху України.

Можливо Леонід Макарович і досі вважає, що мільйони жертв більшовицького ленінсько-сталінського терору у 1917-53 роках є замалою ціною незалежності, чи кілька мільйонів жертв колективізації і голодомору є «несподіваною» ціною незалежності. Чи сотні дисидентів, останні з котрих (Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко та Юрій Литвин) гинули у в’язницях у 1984-85 роках, коли Леонід Кравчук тихо і сумлінно працював у ЦК КПУ.

Я це зараз пригадую не для того, щоб образити пана Президента, Леоніда Макаровича, Господь нам усім суддя. Я хочу публічно попросити пана Кравчука не транслювати більше отих глибоко хибних фраз про «несподіваність», «незаслуженість» чи «неочікуваність» української незалежності. Я свідчу панові Президентові «несподіваної» України, що для мене і багатьох інших ця незалежність була бажаною, омріяною і довгоочікуваною. І треба речі називати своїми іменами. Виправляти зіпсуті імена. Інакше нічого доброго не спроможемося зробити.

Отже, повертаючись до «порядкового номера президента». Перед Президентом Кравчуком його «несподівана», а наша омріяна Україна мала:

1. Голову Центральної Ради Михайла Грушевського. Його ще називають першим Президентом України;

2. Гетьмана України Павла Скоропадського;

3. Президента ЗУНР Євгена Петрушевича

4. Голову Директорії УНР Володимира Винниченка;

5. Голову Директорії УНР, Головного Отамана УНР Симона Петлюру;

6. Голову Директорії УНР в екзилі, Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького;

7. Президента Карпатської України о.Августина Волошина;

8. Президента УГВР Кирила Осьмака;

9. Президента УНР в екзилі Степана Витвицького;

10. Президента УНР в екзилі Миколу Лівицького;

11. Президента УНР в екзилі Миколу Плав’юка.

І лише після цього можемо Говорити про:

12. Президента України Леоніда Кравчука;

13. Президента України Леоніда Кучму;

14. Президента України Віктора Ющенка;

15. (анти?)Президента Віктора Януковича;

16. Президента України Петра Порошенка.

До речі, це також публічне запитання до команди новообраного Президента, чи зуміють вони залагодити цей конфлікт переємностей у нашій історії.

Я не історик, щоб стверджувати що такий перелік правильний і вичерпний. Я просто громадянин, який має право ставити питання. Мабуть, історикам держави і права належить узгодити цей перелік, чи все у ньому коректно, а політикам - ввести його в обіг. Як також історикам і політикам належить визначитись, куди «запхати» голів Верховної Ради УРСР/перших секретарів ЦК КПУ.

І наостанок, приклад нашої по-справжньому братньої Литовської республіки як вона трактує свою історію. Литва святкує три великі свята, пов’язані з її державністю:

• 6 липня – День Держави (1253 рік, коли король Міндовгас отримав корону з рук папи Інокентія IV)

• 16 лютого – День відновлення Держави, (1918 рік, відновлення Литовської Республіки після розпаду Російської імперії)

• 11 березня – відновлення незалежності (1990 рік, вихід з СРСР)