www.ji-magazine.lviv.ua

Редактор журналу «Ї», культуролог і політолог — про нові виклики для Галичини й наслідки анексії Криму

Чи справді Україна irredenta? 119 років минуло з того часу, коли Юліан Бачинський написав свою знамениту брошуру — «Україна уярмлена». Тоді він обґрунтував ідею створення самостійної Української держави, вперше заговоривши про це на західноукраїнських землях. Зараз же йдеться про зворотний ефект іредентизму (тобто прагнення певної суспільної групи возз’єднатися з сусідньою державою), звісно, не на користь України. До яких наслідків може призвести анексія Криму Росією — важко прогнозувати, адже, ламаючи міжнародні домовленості, Росія може спровокувати новий сплеск сепаратистських рухів по всьому світові. Лише в самій Європі, за узагальненими оцінками, їх понад тридцяти, а за даними Асамблеї європейських регіонів — взагалі понад сімдесяти. Про сепаратизм в Україні, нові смисли для Галичини в контексті постмайдання, а також те, чого зараз не вистачає Європі, «День» поспілкувався з українським культурологом, політологом, головним редактором та засновником Незалежного культурологічного журналу «Ї» — Тарасом Возняком.

— Анексією Криму Росія ламає всі усталені правила гри на міжнародній арені. І програмне pacta sunt servanda (договорів треба дотримуватися) нівелюється, адже Росія є одним із гарантів безпеки України. До яких наслідків у світовому контексті це може призвести?

— Очевидно, що Путін боїться повторення Євромайдану в самій Росії і хоче залишитися в історії як великий «збирач земель». Його кроки є заявкою набагато більшого рівня. Це потрібно осмислити і робити висновки. Він, безсумнівно, перевернув усю систему світопорядку, яка була після Другої світової війни, коли сформувалося певне бачення світу і певні правила взаємовідносин між суб’єктами міжнародного права. Коли дійшло, нарешті, до усвідомлення, що насильницький поділ кордонів — неприпустимий. Тепер Путін йде шляхом Гітлера — шляхом реваншизму, територіальних анексій, повзучих окупацій у всіх можливих формах. У світі, який змінюється, він вирішив спозиціонувати Росію як одну із наддержав — як колись СРСР.

Ми бачимо, що центри світопорядку зміщуються. Майже три-чотири століття центр світу був у Атлантиці — між Європою та Сполученими Штатами Америки. Зараз цей центр перемістився в Тихий океан. Він — десь між Східним узбережжям США, Австралією, Сінгапуром, Китаєм, Тайванем, Південною Кореєю та Японією. Там створюється не лише більша частина світового ВВП, а й науково-технічних інновацій. Відповідно Європейський проект, який ми називаємо ЄС, та Росія опиняються на периферії. Цією анексією Криму Путін не стільки отримує територію, яка йому потрібна, скільки дає заявку на те, що Росія, як і Китай, повертається до переліку великих країн. Точніше — хоче повернутися. І тут, до речі є два варіанти: або Росія «повертається» на орбіту наддержав сама, що неможливо, або ж із, скажімо, Китаєм — що можливо. Однак тоді вона буде «молодшим братом» Великого Китаю. Є ще варіант — посилити Росію на якийсь час, вкинувши в пащу російського ведмедя Україну, Білорусь, Казахстан — тобто відновити в певних формах СРСР. І це може бути вигідно не лише Путіну, а й усім ворогам Великого Китаю... У такому контексті я б розглядав теперішню анексію Криму. Анексію, яка не є імпровізацією, а глибоко прорахованою стратегією. Я не думаю, що операцію щодо Криму готували за кілька днів, бо десь там вигнали якогось недопрезидента і злодія. Такі операції в даному військовому та прикладному сенсі готують щонайменше рік, а в політичному — багато років.

— Захід України — Галичину та Закарпаття — завжди вважали «колискою» сепаратизму. Парадоксально, але цей сепаратизм виявився саме на сході. Про що це може свідчити?

— Злодій, коли вкрав шапку, кричить: «Лови злодія!» Називати сепаратистами всіх інших — це перше правило сепаратистів. Що ж до галицького сепаратизму — то це ще один з елементів дуже розтягнутого в часі плану Владіміра Владіміровіча Путіна. Він і на Закарпатті плекав це, як міг, і в Галичині пробував підкидати цю ідею. Комусь подобалося, комусь — ні. Галичани люблять поестетувати в затишних кав’ярнях та вдавати із себе великих галицьких сепаратистів, але це не більше ніж кабінетна гра. В Галичині сепаратизм не спрацював і спрацювати, в принципі, не міг. Вушка ФСБ за тим всім стирчали, і це було абсолютно очевидно.

Щодо сепаратизму кримського, тут все набагато серйозніше й готувалося дуже довго. Починаючи з того, що Україна вщент програла Росії інформаційну війну. Але не тепер чи місяць тому, а років 20 тому. Україна як держава здала Росії 80% інформаційного простору в Криму і на сході України. Зрештою, як і по всій країні. За 20 років виросли люди, натреновані абсолютно геббельсівською брехнею сучасної Росії та їхнього новітнього царя. Це, значною мірою, правда. Але питання — чи кримчани так, аж підстрибуючи, біжать в Росію? Підстрибують стада дружинників, ця «умовна» армія Криму. Але це лише невеличкі групки. Більшість населення Криму зараз просто залякана. Вони панічно бояться за своїх дітей та майбутнє. І мають рацію. З різних оглядів.

— Як вважаєте, чи досі актуальний міф незалежної Галичини?

— Кожна країна має різні регіони. Скажімо, Італія з її історичною різноманітністю. Коли українською перекладають італійських письменників, воно для нас все однакове. Але трієстинський діалект Еторе Шміттца (Італо Звево) або римський Альберто Моравіа, неаполітанський Едуардо де Філіппо, або, скажімо, сицилійська Леонардо Шаша — цілком інша. Ці регіони дуже сильно відрізняються — і в ментальному, й у мовному сенсі. Українська мова більш уніфікована, ніж італійська. Те саме ми маємо в Німеччині, де Баварія та Нижня Саксонія відрізняються між собою більше, ніж регіони України. І це нормально. Але від того не виникає нижньосаксонський сепаратизм в Німеччині чи сицилійський сепаратизм в Італії. Хоча групки «естетів», звісно, є. Різноманітність не обов’язково має призводити до політичних наслідків. Різноманітність регіонів є лише нашим багатством. І ми повинні ним користуватися. Інша справа, що політичну конструкцію творять не лише регіони, а й різноманітні релігійні та етнічні групи населення, які погоджуються розділити спільну долю. Наша спільна доля — українська політична нація. І кримські татари згодні її з нами розділити. Але їх позбавляють цієї долі, «видають заміж насильно». Міф Галичини, як і міф Закарпаття чи Буковини, як культурологічний фактор, — цілком можливий, на ньому можна робити туризм, бізнес, бавитися. Але він буде абсолютно шкідливим, якщо набиратиме політичних форм. А саме так сталося в Криму.

— На вашу думку, які нові виклики для Галичини виникли після Майдану?

— Найбільший виклик для Галичини — це формування нової влади, яка має бути справді новою. Це означає, що ті самі політичні діячі, які постійно топчуться в нашому регіоні (і користі з того їхнього «топтання» жодної), не мали б обійняти ті ж посади, що завжди. Мало того — на Майдані навіть говорили про те, що будуть «прислухатися до Майдану». Однак що ми бачимо? З Києва нам знову за якоюсь партійною рознарядкою чи «тьорками» «скидають» голів держадміністрації, абсолютно не беручи до уваги зміну політичного та суспільного контексту після Майдану, абсолютно не консультуючись з людьми. Хтось «там зверху» визначив собі, згідно з політичними преференціями, що Галичина має відійти ВО «Свобода» — і крапка. «Чому?» — запитують люди? Ми ж бачили, як три роки ВО «Свобода» правила в нашому краї. Результати — не найкращі. Дійшло до постановочних фарсів, коли скинуті в регіон «парашутисти» влаштовують псевдоосвячення себе коханих на імпровізованих майданах, як це організувала пані Ірина Сех (ВО «Свобода») у Львові. Після чистого і чесного Майдану все це виглядає просто ницо. Тим паче — в час, коли країну рвуть на шматки. І ще невідомо, чи не докотиться фронт до того ж Львова — бо ж у сучасній війні він всюди, не лише на Перекопі. Можливі теракти, провокації, саботажі. І що робитиме вчителька початкової школи з усім цим? Порозставляє коми в реченнях? Як ще одна «діячка», яка підірвала країну, — про це чомусь усі забули. Росія і так сунула б на Крим і Україну. Але яким дурнем (чи провокатором) потрібно бути, щоб у перші години існування нової влади братися за той огидний закон про мови? Не можна було через місяць? Провокація? Глупота? Хто за це відповість? Все це безвідповідально і несерйозно. Якщо не злочинно. Результат перед нами — Крим окуповано. Надовго, якщо не назавжди. Це про якість наших «політиків». Але також і про виборців — нас з вами — ми їх обрали. Одні — вадіків, інші — орлиць. А розплачуватися за них будемо всі ми. Може, і правильно — бачили очі, що купували.

— Про що, на вашу думку, свідчить те, що українці — перші, хто пролив кров за таке формальне об’єднання, як ЄС (говоримо про перші тижні Майдану, коли йшлося про збереження проєвропейського курсу)?

— Те, що зараз відбулося в Україні, — революція ідеалістів. І Європі останнім часом саме цього не вистачає. Європа буде такою, якою ми її зробимо. Мені здається, що зараз однією з основних проблем Європейського Союзу як проекту є нестача ідеалізму та дика бюрократизація. Аж до потворних форм — коли будь-яке рішення неможливо ухвалити ефективно і швидко. Скажімо, рішення щодо України та агресії Росії. США рішення приймають швидко та рішуче, а ЄС починає жувати кашу, братися за рішення, комісії, затягування. Європа ці моменти ще мала б надолужити. І, в принципі, Україна показала, як можна вирішувати питання, виходячи не з лихварської розрахунковості, а з надією та вірою в майбутнє. Те, що Майдан відбувався під зірчастим знаменом, — дуже великий символ. Це ідеальна мета, точка на горизонті, до якої ще йти і йти. І в цьому немає нічого поганого. Як казали неокантіанці, головне — точка на горизонті, щоб ми знали, в якому напрямку рухатися. Це — шлях до ідеальної Європи у нашому розумінні. Якщо ми братимемо участь у європейському проекті, він також зміниться.

Олеся ЯРЕМЧУК, «День»

http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/taras-voznyak-galickiy-separatizm-ne-bilshe-nizh-kabinetna-gra