Межа року

Тарас Возняк (філософ, культуролог, головний редактор Незалежного культурологічного часопису "Ї")

28 грудня 2000

Опубліковано у газеті "Поступ" №2 (660) за 4-10 січня 2001 р.

перший день нового року.
але задумався – і стало сумно.
як осіннього вечора.
Мацуо Басьо
(1, 35)

Шановні Пані та Панове, дорогі Друзі,

я взяв на себе відповідальність наприкінці року завершити коло наших спільних праць і замислитись над поняттям межі, закінчення чи сповнення чогось, скажімо цього року.

Завершується рік, завершується друге тисячоліття. Ці події і промовисті, і спекулятивні. Кожна така дата викликає різного роду відчуття. Це й забобони, що трансформуються в астрологічні передбачення. І острахи перед незбагненною зміною, що має, як видається, наступити у самій якості часу, що надходить. Здається, що стрімкість чи густина часу за невловну мить переходу з одного року в інший, а тим більше з одного тисячоліття в інше, докорінно зміниться. При цьому від нас назавжди відходить старий рік, рік нашого життя. Його ми ще можемо осягнути як такий, що співмірний людині. Однак від нас відходить і ціле тисячоліття, чого людині збагнути вже не вдається. Ми неначе входимо в інший коридор часу, за нами закривається анфілада часу, нами прожитого чи нами зужитого. Він сувоєм лягає позад нас, він ще видимий, він ще досяжний для нашої пам’яті, але доступитися до нього ми вже ніколи не зможемо. Натомість перед нами починає розгортатися невідомий нам сувій часу якісно нового, чимось навіть небезпечного. Він породжує як радість, що супроводжує розгортання сувоїв нової книги, так і острахи перед тим, що буде там написано.

чи вже про весну,
чи про минулий рік думати?
передостанній день року.
Мацуо Басьо
(1, 150)

І все ж, чим є перехід від часу старого року у час нового року? Це своєрідна пуанта, кода. Момент, коли у людини надзвичайно загострюється відчуття межі, переходу, поставання. Нове починає п’янити наші душі. А з іншого боку, людина відчуває, що потік часу відносить наше життя, ми постійно щось втрачаємо, прямуємо в долину сутінків.

Але чи не є такою пуантою кожне значне свято?

Скажімо, Різдво, коли у передчутті різдвяної зірки в морозних сутінках нишкнуть наші містечка та села. Нишкнуть від передчуття повторення таємниці приходу Когось, хто розірвав полотно часів на час-до-того, як Він прийшов, та на час-після-того, як Він прийшов.

зрідка тут і там
з снігу білого встав
надвечірній дим
Ранко
(2, 64)

Або ж чи не є такою здвоєною пуантою світле свято Воскресіння? Це постійне ритуальне повторення Смерті – „І ось завіса у храмі роздерлась надвоє – від верху аж додолу“ (Матвій, 27, 51) – та Воскресіння – „Нема Його тут, бо воскрес!“(Лука, 24, 6)? І напевно тут не про місце йдеться, у якому шукають тіла розіпнутого, а про час – його не стало тут, у цьому часі, зараз.

коли говорю я:
“Христос – людина”
очі в сестри сумніють,
і з жалем дивиться
вона на мене
Ісікава Такубоку
(3, 148)

Однак чи не є такою миттю, що усмертнює та народжує все, що постає, кожна мить нашого життя? Щомиті ми всі стаємо іншими. Щось питомо нашого назавжди полишає нас, а щось приходить, щоб стати нами. Отож, ми самі постійно є певним переходом, певним проминанням та народженням – постійною зміною.

Але чи так воно й для інших сущостей у цьому світі? Скажімо, для абстрактних понять – „трикутника“, або числа „три“? Чи тривають вони у часі? Звичайно, вони тривкі, вони існують, однак, не проминають, як людина. „Трикутник“ „просториться“ у позачасовому абсолютному евклідовому чи декартовому просторі. Але він не народжується і не помирає. Так само самодостатньо на-явне число „три“. Воно не виникає ні з якої імли, не по-стає, не вдосконалюється і не занепадає – воно дійсно одразу і цілісно „дає-себе-нам“, „на-явниться“ як доконана досконалість.

Такий стан речей виглядає несправедливим для людини. Натомість, людина постійно проминає, змінюється, живе у потоці часу. Сама суть людини криється у цьому проминанні, постійному народженні та помиранні. У той сам час „трикутник“ і число „три“ безсмертні. Хоча ні „трикутник“, ні число „три“ не можуть знати, що таке справедливість, бо вони досконалі у своїй позачасовості.

Разом з тим, людина постійно робить спроби якось вирватися з цього часового потоку, перестати постійно народжуватися та помирати. Для одних таким виходом є сповільнення, тамування часу і завмирання у блаженстві позачасового Будди. Ще інші шукають рятунку від минущости у спасінні після „виповнення часів“, коли всі часи вже достоту стануться/виповняться, коли вже нічого не „ставатиметься“ у людському профанному часі, а триватиме у часі божественному.

Однак ми живемо у профанному часі минущої людини. Ми щомиті пірнаємо у струмінь часу, навіть того не зауважуючи. Ми знаходимо у крутежах плинного часу і тихі заводі, і бистрину, що забиває дух, а інколи потрапляємо й у небезпечні чорториї. Та тільки іноді ми замислюємося над своєю головною суттю, над засадничою людською змінністю, яку звуть історичністю.

Змінюючись, людина творить історію. Тільки їй дане це право. Натомість, ні камінь, ні дерево, ні трикутник історії не творять. Вони залишаються завжди рівними самі собі. Камінь не заперечує сам себе. Натомість людина, оскільки вона змінюється, постійно заперечує сама себе. Таким чином, людина є постійним запереченням. Однак, не запереченням задля заперечення, але для „буття різним“ (4). „...у світі немає нічого неґативного, окрім дій людини... Природа є повністю позитивною. Натуральне буття повністю визначається через тотожність (у звичайному, не діалектичному сенсі цього терміну). Природна річ – цей камінь, цей собака – є тим, чим є, і не є нічим іншим, а лише тим, чим її природа (її тотожність) наказує їй бути. Тому... історія є діалектичною, натомість природа – ні“ (5, 42).

А отже світ має два способи бування у ньому:

– бування як рівність/тотожність самому собі, яке можна назвати натуральним буттям
– бування як заперечення/неґація самого себе, яке можна назвати буттям історичним.

Принаймні такої думки дотримувалася тріада трьох Н – Hegel, Husserl, Heidegger (5, 9).

Однак, що дає таке пояснення кожному з нас? Чи повинні ми тішитися з того, що все, що стається, стається на краще, по-геґелівськи, коли людська історія і ми разом з нею є елементами саморозгортання Абсолютного Духа? Чи ми маємо „ейдетично“ утримуватися від занадто пристрасних суджень щодо своєї минущости у гуссерлівському „epoche“. А може, сховатися цієї зими під добротний, до землі, ґонтовий дах шварцвальдського гайдеґґерового дому?

Напевно важко у передноворічній промові відповісти на це запитання. Однак можна над цим задуматись, і врешті зрозуміти, що для людини новий рік є завжди. Що вона кожної миті свого життя все починає по-новому. Що нічого не втрачено, що все має свій час та місце. Що насправді перед нами розгортається сувій часу не тільки для того, щоб перетворитися у саван, але й для того, щоб ми прочитали те послання, яке на ньому виписане. А може, й для того, щоб кожен з нас щось у нього вписав.

вчора як світив
місяць! непомітно ніч
перейшла у день
Ецуїн
(6, 35)

1. Мацуо Басьо. Поезії. – Київ: Дніпро, 1991.
2. Такакува Тадаясі. Вечірній дим // Місяць над Фудзі. – Київ: Дніпро, 1971.
3. Ісікава Такубоку. Лірика. – Київ: Дніпро, 1984.
4. Kojeve A. Wstep do wykladow o Heglu. – Warszawa, 1999.
5. Descombes V. To samo i inne. – Warszawa, 1997.
6. Оті Юдзо. Місяць вчора вночі // Місяць над Фудзі. – Київ: Дніпро, 1971.

Краків, 22 грудня 2000