Польща - бастіон католицизму на Сході?

Семінар за участю др. Гайді Гайн, доценту університету м. Дюссельдорф (Німеччина)

За сприяння Польcько-Американсько-Української Ініціативи про Співпрацю (ПАУСІ)

25 березня 2003

Гайді Гайн

Antemurale Christianitatis – межове розташування як самоусвідомлення

“Повернення до Европи” – під таким гаслом після поворотних історичних подій у Польщі відбувалися зміни, насамперед демократизація.

Уявлення поляків, що їх країна вже протягом століть належить до “Европи” і підтримує европейські політичні та релігійні принципи, є одним із важливих факторів у актуальній дискусії щодо вступу до Европейського Союзу. Вагомим арґументом служить твердження, що протягом століть Польща охороняла Европу та европейську цивілізацію від “чужинської” загрози, і що до найновішої історії належать вагомі внески діяльності папи-поляка Івана Павла ІІ та незалежної профспілки Солідарність до повалення комуністичного режиму в Центрально-східній і Східній Европі. Отож, тут комунізм, який, як відомо, виник з надр европейської історії, розглядається як чуже европейській культурі явище. Такий погляд на історію є результатом дещо модифікованого образу Польщі як бастіону християнства, як antemurale christianitatis.

Поняття antemurale christianitatis є фактом колективної пам’яті, створеної, збереженої, розширеної і модифікованої в Польщі протягом століть. Відбувалося це, щоб обґрунтувати існування нації тим фактом, що сьогодні, як і колись, вона виконує важливу політичну і культурну функцію для европейської спільноти народів.

Особливо глибокі історичні дослідження цього поняття є у працях Януша Тазьбіра. Як правило, основну увагу в дослідженнях приділялося розвитку поняття до поділів Польщі, і лише Тазьбір продовжує їх на матеріалі ХІХ ст. і частково аж до бою під Варшавою проти Червоної армії в 1920 р. Існуючі дослідження є радше дескриптивними і не мають сучасного теоретичного підґрунтя, яке роз’яснювало б питання самоусвідомлення. Навіть найновіша праця Малґожати Моравєц всього лиш підсумовує міркування Тазьбіра.

Отож, після короткої характеристики поняття міту насамперед згадаю про розвиток концепцій antemurale christianitatis в Польщі, бо вони становлять ідейно-історичне підґрунтя. А тоді в загальних рисах представлю зміну цього поняття в умовах поділеної Польщі ХІХ ст. і у відновленій Другій Речі Посполитій міжвоєнного періоду.

Основним засновком моїх міркувань є те, що antemurale christianitatis позначає історичний міт, який постав в умовах пограничного розташування Польщі, значною мірою інтенсифікувавши творення польського національного самоусвідомлення. Це відбулося ще перед теорією “культурної пам’яті”, яка є поєднанням спогадів (або ж прив’язаності до минулого), ідентичності (або ж політичної імаґінації) і культурної тяглости (чи інакше творення традиції). Таким чином, нація розглядається як “уявлена спільнота”.

Міти завжди постають, коли відбуваються суб’єктивно неординарні, небуденні події, і з’являються повідомлення про них. Історичні міти є “ґалереєю героїв і парадом здобутків” і служать самоутвердженню і самоідентифікації соціальної групи, яка змагає за свій авторитет. Для такого “параду здобутків” можуть бути відібрані лише особливо блискучі, героїчні періоди, моменти або мотиви із власної історії. Власне звідси врешті-решт може виводитися думка про колективну національну або суспільно-політичну “місію” і зобов’язання гідно здійснювати та розвивати її тепер і в майбутньому.

Як свідчать наведені вище приклади із сьогодення польської Третьої Речі Посполитої, трактування Польщі як antemurale christianitatis є власне такою ідеологією переконаної тожсамости і самовиправдання і полягає в селективній інтерпретації власної історії. Отже, її слід отже розглядати як історичний міт, який відігравав і все ще відіграє важливу роль у становленні польської історичної, а отже національної свідомости.

Поняття бастіон передбачає відмежування від инших, тих, від кого треба боронитися. Рівночасно “бастіон”, укріплення проти чогось, виконує функцію оберігання власного життя або ж власного способу життя. Тому в цьому понятті міститься і палке визнання чогось, що “antemurale christianitatis” покликаний оберігати.

З Тазьбіром неможливо не погодитися щодо того, що концепції antemurale christianitatis перебувають у тісному зв’язку з геополітичним становищем і політичним розвитком. Основною передумовою для появи цього поняття було розташування Польщі на західному краї областей, заселених слов’янами і передусім на східному краї (католицького) християнства, на межі з православ’ям, а в часи шляхетської республіки ще і в сусідстві з мусульманськими османами. Тож від самого початку це поняття мало дві смислові конотації: конфесійно-релігійну – для відмежування від російського православ’я та ісламу, і цивілізаційно-політичну – для відмежування від “східного, тобто азійського варварства” – в обох містилася прихильність до католицизму і західноевропейської культури.

Термін antemurale christianitatis почали вживати щодо Польщі порівняно пізно, вперше його вжив у 1462 р. папській нунцій, щоб схилити короля до участі в хрестовому поході проти османів. З того часу цей термін увійшов до папської риторики як засіб заохочення Польщі до участі в турецьких війнах. Та все ж офіційно до списку держав–antemurale Польщу прийняли щойно після Хотинської битви в ХVІІ ст.

Однак, концепції antemurale christianitatis з’явилися в Польщі задовго до появи самого поняття. Існуючі дослідження засвідчують, що в їх формуванні і пропагуванні активними були польські церковні і державні достойники. Це мало бути шляхом до здійснення конкретних політичних цілей, відмінних у різні політичні епохи. Ці концепції були елементом політичної доктрини, вельми необхідними з огляду на конкретну дипломатичну діяльність. Вже перші польські правителі використовували становище Польщі як християнського пограниччя, оточеного поганськими або ж єретичними народами. З часу монгольської навали в середині XIII ст. Польща виступала як захисник віри і оборонець християнської Европи. У війнах проти османів у ХVI-ХVII ст. Польща дійсно виконувала роль твердині, щоправда це було дуже широке поняття. Адже воно вело до створення стереотипу поляка (чи вірніше польського шляхтича) як відданого папі католика, який боронить від турків, татарів і схизматичної Московської імперії правдиву віру, а рівночасно також і шляхетські привілеї та латинську культуру. Таке розуміння вело до переконання, що польська шляхетська нація є обраним народом, якому належиться особлива повага. Це позначилося на суспільній свідомості і відіграло визначну роль у внутрішній політиці і культурі польського бароко. Істотним фактором “завершення” образу antemurale christianitatis була перемога короля Яна ІІІ Собєського на Каленберґу під Віднем у 1683 р., коли польське деблокування оточених стало вирішальним для перемоги над османською загрозою. З тих пір Османська імперія почала втрачати землі і вже не могла втримати своєї зовнішньої могутности.

Якщо це поняття використовувалося у політичному дискурсі аж до поділів Польщі, то згодом під впливом літератури, мистецтва й історіографії воно перетворилося на політичний міт, який селективно інтерпретував минуле шляхетської республіки, ставлячи історичні заслуги Польщі перед Европою на передній план. Цей міт мало мав спільного з історичною реальністю, адже шляхетська республіка не лише обороняла свою територію і збиралася встановити antemurale christianitatis, але й вела завойовницькі війни на сході. До того ж польські королі, а ще більшою мірою польська шляхта просто-таки наполегливо опиралися участі у різних антитурецьких лігах. Та й тюркофільство, поширене в шляхетській республіці від першої половини ХVII ст., що його сліди виразно помітні в шляхетському одязі та шляхетській ідеології сарматизму, швидко стерли з історичної пам’яті.

Образ аntemurale christianitatis змінився в ХІХ ст. і сприймався вже як бастіон свободи, як цитадель у боротьбі з тиранією, і власне в цьому сенсі стала невід’ємною складовою польської національної свідомости.

Тепер Польща ідентифікувала себе як твердиню проти російської політики експансії, як захисницю Французької та Бельгійської революцій, але й як слов’янський острів теж, який з не меншою відданістю опирається ґерманізації та русифікації. У наполеонівську добу історичні заслуги Польщі перед Европою презентували такі відомі публіцисти як Юзеф Вибіцкі та Станіслав Сташиць. Таким чином, ці концепції antemurale christianitatis сприймалися в наполеонівську добу метафорично як зобов’язання старої Европи і одночасна вимога допомоги у відбудові польської державности, адже Польща захищала для Европи протягом століть західну цивілізацію від варварства і спорудила бастіон проти азійської навали.

Особливим і важливим виявом цих концепцій antemurale christianitatis був розвиток польського месіянства в добу польського романтизму. У месіянстві функцію бастіону модифіковано таким чином, що Польща є, мовляв, Христом народів. Це виразно видно в гаслі листопадового повстання 1830 р. боротьби “за нашу і вашу свободу”. Тут основною є не роль Польщі як країни, що межує з “азійським варварством”, з російськими єретиками і поганськими османами, а роль Польщі як захисниці від деспотичного старого режиму (Ancien Regime) свободи народів Европи.

Без ідей, що складали основу концепції antemurale christianitatis, месіянське розуміння ніколи б не з’явилося та й, мабуть, не могло б бути сформульоване. Особливо виразно це розуміння висловлене польським національним поетом Адамом Міцкєвичем у “Книгах польського народу”:

“ I szly krole polskie na obrone Chrzescijan w dalekie kraje, krol Wladyslaw pod Warne, a krol Jan pod Wieden, na obrone wschodu i zachodu. Nigdy zas krole i mezowie rycerscy nie zabierali ziem sasiednich gwaltem, ale przyjmowali narody do braterstwa, wiazac je z soba dobrodziejstwem Wiary i Wolnosci.

[...]

I rzekla na koniec Polska: Ktokolwiek przyjdzie do mnie, bedzie wolny i rowny, gdyz ja jestem WOLNOSC.”

Істотним підґрунтям для творення польської національної свідомости були месіянство, один з основних компонентів польського романтизму, а також постійно присутні і демонстровані спогади про блискуче минуле шляхетської республіки в усіх сферах культури. Ці моменти значною мірою абсорбувались концепцією antemurale christianitatis . Національно свідомі поляки сприймали себе інтегральною складовою визволеної від деспотизму Европи.

Тому й акцептувалася ідея альянсу з османами проти російського царя (скажімо у формі леґіону Міцкєвича). Тут вже відігравала роль не релігія, а той факт, що Османська імперія, загрозою для якої були ідеї поділу, триваючі з часів “грецького проєкту” Катерини ІІ, ніколи не визнала поділів Польщі.

Польські концепції antemurale christianitatis були спрямовані передусім проти православної Росії і протестантської Прусії, тоді як католицька Австрія була звільнена від закидів про загрозу польській твердині, тим паче що з 1867 р. Польща, як складова монархії, отримала автономний статус. На противагу цьому, стосовно наприклад пруської області, згадувалося про функцію antemurale christianitatis часів Яна Собєського. Як писала Марія Конопніцька: “Коли правив король Ян, воював і перемагав турків, прийшли чужинці здалека: Порятуй, королю, Німеччина гине.” Під впливом загальної ситуації і примусової ґерманізації, а також культурної боротьби розуміння antemurale christianitatis знову змінилося. Тепер Польща посіла своє місце серед цивілізованих народів Европи як оборонниця слов’янських життєвих принципів від просвітницького тиску Заходу. А на сході, мовляв, бастіон зберігся для захисту варварського Сходу. Таку інтерпретацію сформулював вперше в 1851 р. історик Єнджей Морачевскі, а доповнено її арґументом, що Польща завоювала собі історичні заслуги в боротьбі проти німецького “дранґу” на схід. Рівночасно Польща була частиною слов’янського муру проти західної цивілізації, причому польські публіцисти заперечували приналежність Росії до слов’янського світу, стверджуючи, що царська імперія побудована на монгольсько-візантійських традиціях, а тому не може мати коріння ані в християнському, ані в слов’янському світі. Отож, як зазначили представники Краківської історичної школи, Польща була бастіоном оборони від усіх сил і напрямів, що могли становити загрозу або ж мали намір знищити цивілізований світ – Польщу.

Наступної модифікації концепції antemurale christianitatis зазнали в час переможного бою з Червоною армією під Варшавою в 1920 р. Завдяки “чудові на Віслі” Польща стала бастіоном західної демократичної Европи перед “більшовицькою загрозою”. Значний внесок у творення цього міту належить англійському оглядачу Антанти лорду Едґару Вінсенту д’Абернону, який назвав цей бій 18-им вирішальним боєм світової історії. Ось як він його назвав:

“…було виборено перемогу у надзвичайно важливій для людськости битві … можливо, Варшавська битва вберегла Центральну і частини Західної Европи від більш нищівної небезпеки – фанатичної тиранії Совєтів … перемога під стінами Варшави у 1920 р. була не менш важливою, ніж ті історичні змагання, в яких Польща виконувала раніше роль бастіону заходу”.

Хто був відповідальним за це “чудо на Віслі” – щодо цього між політичними таборами Другої республіки згоди не було. Проте всі були єдині в думці, що Польща перейняла функцію бастіону проти “більшовицької загрози”.

Оскільки табір навколо головнокомандувача і глави держави Юзефа Пілсудського після державного перевороту 1926 р. у формі авторитарного режиму санації посилено намагався вплинути засобами історико-політичної публіцистики, шляхом шкільної освіти тощо на образ історії та державне самоусвідомлення народу Польщі, то надалі слід детальніше розглянути вплив табору Пілсудського на концепції antemurale christianitatis, тим більше що вони доповнили самопрезентацію держави.

Слід зазначити, що їх оцінили як невід’ємну складову міту Пілсудського. Цим мітом Пілсудського поставлено в ряд послідовників короля Яна ІІІ Собєського: згідно з цим мітом Пілсудський порятував у 1920 р. Европу від Червоної армії, як свого часу Ян ІІІ Собєський врятував Европу від османів. Проте цією історичною послідовністю було зазначено, що “ми [поляки] маємо багатьох національних героїв, але серед них не знайдеться жодного, який перевершив би своїм вчинком маршалка”. Так Пілсудський був “першим солдатом відродженої Польщі” (Гінча), який своєю перемогою над Червоною армією порятував Польщу. Цій меті послужило, зокрема, вшанування короля Яна ІІІ Собєського у Краківському катедральному костелі на Вавелі в жовтні 1933 р., ретельно підготоване мозком санаційного режиму – Пілсудським. Це ж виразно проявлялося і в особливій ролі, яку приписувалося, скажімо, у шкільних підручниках близьким до кордону містам або ж містам “на кресах”, тобто у східних польських областях. Найбільш чітко це позначилося на підкресленні історичної ролі Львова, нагородженого орденом за героїчний захист вітчизни.

Пов’язані з концепціями antemurale christianitatis конотації містять зокрема захист демократії і свободи від совєтського “дранґу на захід”.

Другий рівень мислення antemurale у Другій Речі Посполитій став можливим лише завдяки цій перемозі над молодою Совєтською Росією. Таке мислення відобразилося у польських планах федерації на сході, так званої яґеллонської ідеї, основним речником якої був знову ж Пілсудський. Ці концепції виходили з припущення, що звільнені від царату народи потребують себе навзаєм, і що федерація Польщі, Литви і Білорусі могла б послужити прикладом або ж виявити магнетичний вплив на народи Північного Кавказу. Той факт, що слабші держави скористалися б польською допомогою, зміг би одночасно укріпити позицію Польщі. Уявлення про федерацію на сході були доповнені в 1930-х рр. ідеєю “Третьої Европи” – блоку чи, краще бастіону між Совєтським Союзом і Німеччиною, завдяки якому Польща і центрально-східноевропейські країни отримали б захист від обох держав. Тому в актуальній публіцистиці (Роман Дибоскі, “Польща і західна культура”) читаємо: “Зв’язком між ідеєю Польщі як бастіону християнства і яґеллонською ідеєю … є ідея добровільного об’єднання народів”.

Висновки:

Загалом достеменно відомо,

– що поняття antemurale christianitatis змогло розвинутися до рівня історичного міту насамперед через геополітичне положення Польщі,

– що розташування Польщі на східній периферії західноевропейської культури і на західному краї слов’янської культури значно вплинуло на концепцію Польщі як межової, а заразом передньої країни стосовно східних культурних осередків, від яких її виразно відмежовували.

Підсумовуючи, можемо ствердити наступне:

– протягом поділів Польщі поняття antemurale christianitatis пройшло шлях від політичного гасла до історичного міту, що трактував власну історію як безперервну боротьбу проти загрозливих для Польщі і Европи “нецивілізованих”, тобто єретичних або ж поганських культур

– власне тому поняття “бастіону” містило в собі палку підтримку европейської культури, нехай навіть і витлумаченої у (західно)слов’янський спосіб, підтримку католицизму, а також свободи і демократії

– концепції antemurale christianitatis значно спричинилися до розвитку польської історичної свідомости, а отже – до національного самоусвідомлення і ідентичности, адже межове розташування Польщі сприймалося як її історична місія. З точки зору такого відмежування від будь-якого сусіда, що означав потенційну загрозу, це поняття трактувалося як “парад здобутків і героїв”

– ідеологія на шляху до самоутвердження нації, яка змагає за своє збереження або ж за свою велич, нації, у свідомості якої все ще домінує колишня велич, коли ще вона бачила себе “оборонницею” християнської або ж західної цивілізації

– зворотній бік творення власної ідентичности, навіть якщо це негативне відмежування від будь-якого сусіда, який міг становити загрозу, було необхідне для творення ідентичности

– врешті автостереотип і гетеростереотип щонайтісніше взаємопов’язані

– antemurale christianitatis попри все не мала застиглого характеру, а продовжувалася розвиватися за специфічних умов ХІХ і ХХ ст., на що вказує зокрема приклад на початку доповіді

– є отже уявним, “умоглядним кордоном”

– Польща як antemurale christianitatis є таким чином кордоном, що сконституйований суспільством, яке, в свою чергу, є основою для конституювання польської нації і

– концепція antemurale christianitatis значно прислужилася до творення польської історичної свідомости, а отже – до національного самоусвідомлення та ідентичности.

Насамкінець слід зазначити, що у випадку концепцій antemurale christianitatis простір служить основною передумовою для другого рівня ідентичности і що в такий спосіб між обома рівнями постає стосунок залежности: antemurale christianitatis є вельми виразним прикладом для позначення взаємозв’язку ідентичности і уявного (імаґінації), відмежування і образу іншого, з якого власне і виводиться межа, встановлена “умоглядно”.