Масова політична свідомість у 1994-2005 роках: рух по колу чи рух уперед?

Семінар за участи Вадима Васютинського - кандидата психологічних наук, провідного наукового співробітника Інституту соціальної та політичної психології АПН України, професора Київського славістичного університету, автора книги "Інтеракційна психології влади"

3 червня 2005

Було б необачно трактувати політичну свідомість - чи то індивідуальну, чи то масову - тільки як пасивний об'єкт впливів і тисків. Стан, зміст і спрямованість політичної свідомости громадян є на свій спосіб вирішальним чинником будь-якої політичної взаємодії. Стають можливими ситуації, коли політична свідомість набуває істотних рис самостійного суб'єкта взаємодії. Індивідуальні, групові та масові суб'єкти справляють протилежний, зворотний вплив на політичну владу, на стан і зміст політичних процесів у суспільстві, на дії владних політичних органів.
Масова свідомість виявляється головним і водночас дуже специфічним суб'єктом політичної взаємодії. Ступінь її своєрідної незалежности, непіддатливости на політико-ідеологічні впливи є набагато вищим, ніж у свідомості групової чи індивідуальної. Завдяки істотній самодостатності масова свідомість виявляє значну інертність та опірність на ідеологічні впливи. Ніколи не досягаючи рівня високовідрефлексованої суб'єктности, вона ніколи, проте, не стає й безсуб'єктною і часто-густо чинить серйозний спротив намаганням підпорядкувати її або скерувати в певному напрямі. (Яскравим прикладом цього стали масові післявиборні збурення в Україні в листопаді-грудні 2004 р.).

Васютинський В. О.
Інтеракційна психологія влади.
К., 2005

Психосемантика політичної свідомості громадян України: між минулим і майбутнім

Вадим Васютинський
кандидат психологічних наук,
провідний науковий співробітник
Інституту соціальної та політичної
психології АПН України

Моніторинґ масової політичної свідомості, що здійснюється Інститутом соціальної та політичної психології АПН України з 1994 р., виявляє провідні тенденції розвитку політико-ідеологічних поглядів і настроїв громадян України на основі застосування ориґінальних психосемантичних методик. Ці методики дають змогу повніше розкривати зміст психологічних реалій, які стоять за звичайними відсотковими розподілами.

На підставі даних, що їх отримувано в щорічних масових психосемантичних опитуваннях за всеукраїнською вибіркою на дві тисячі осіб, було побудовано модель політико-семантичного простору сучасного українського суспільства. Основний методичний прийом полягає в оцінці респондентами своєї згоди/незгоди зі змістом кількох десятків висловлювань із приводу головних політичних проблем, узятих із друкованих ЗМІ різного політичного спрямування. Основу моделі становлять два фактори, що виділилися в результаті відповідної кількісної обробки отриманих даних і майже незмінно рік у рік виявляються провідними.

Зміст першого фактору визначається оцінкою висловлювань, що виражають ставлення респондентів до економічних та ідеологічних реформ (його названо “Реформаторські постави – Антиреформаторські постави”). У ставленні до реформ дістала виявлення цікава й важлива особливість масової свідомості посттоталітарного пострадянського суспільства. Економічні та ідеологічні конструкти зливаються в один – головно ідеологічний. Економічні категорії у свідомості громадян виявляються підпорядкованими їхнім ідеологічним поставам. Конкретніше таке становище виражається, наприклад, у тому, що особа, яка виступає за відновлення соціалістично-радянської символіки, із високим ступенем імовірності висловлюватиметься й за збереження колгоспного та проти розвитку фермерського виробництва, як і, певна річ, навпаки.

Найвагомішою проблемою в змісті фактору є ставлення до колгоспів (у різних їх формах) і до фермерства: на відповідні висловлювання припадає найбільше навантаження. Отже, виходить, що вона є психологічно та ідеологічно найбільш визначальною з погляду масової політичної свідомості в Україні.

Друга група висловлювань утворює фактор, який названо “Патріотичні постави – Проросійські постави”. Його зміст стосується проблем державної незалежності України, відносин із Росією, орієнтації на Схід або на Захід тощо.

А центральним є мовне питання: чи то українська одномовність, чи то українсько-російська двомовність. І в цьому випадку спостерігається важливе соціально-психологічне явище. У звичайних опитуваннях, коли йдеться про вибір респондентами найістотніших для них проблем, мовні питання зовсім не домінують: назагал їх значення підкреслюють 7–10% опитуваних як з одного, так і з другого боку разом. Проте насправді ці проблеми виявляються набагато значущішими, психологічно дражливими, такими, що містять потенційну загрозу збурення масової свідомості.

Простір побудованої моделі відображає істотну множинність політико-ідеологічних позицій українських громадян. Індивідуальні позиції респондентів заповнюють усю площину моделі, але, зрозуміло, із різною густотою.

Процедура обробки даних дає змогу визначати загально-усереднені позиції в моделі як усієї вибірки, так і окремих груп респондентів. Модель наочно показує хоч і не поступальний, а доволі плутаний рух масової свідомості від лівих (антиреформаторськи-проросійських) до правих (реформаторськи-патріотичних) політичних настроїв (рис. 1).

Рис. 1. Узагальнені позиції вибірки респондентів у моделі політико-семантичного простору сучасного українського суспільства в 1994-2004 рр.

1994 року ці настрої загалом були істотно лівими (радше лівоцентристськими), що набуло втілення в результатах тодішніх президентських виборів, коли переміг іще “лівий” Л.Кучма.

У 1995 р. відбулося помітне зрушення вправо, більшою мірою за шкалою патріотичних настроїв, меншою – реформаторських.

1996 року позиція масової свідомості перетнула середній рівень за показником патріотизму, і здавалося, що невдовзі в українському суспільстві почнуть усерйоз переважати правоцентристські постави.

Проте в наступному 1997 р. істотних змін не відбулося, а 1998 року спостережено різкий стрибок уліво, ближче до позицій 1994 р. Відтак на парламентських виборах ліві не лише не зазнали вирішальної поразки, а навіть зміцнили позиції.

1999 рік не вніс відчутних змін у політико-психологічну ситуацію в українському суспільстві: воно тільки ще трохи полівішало. І в 2000 р. суспільство продовжувало тупцювати на місці.

Нарешті 2001 року зафіксовано різке зрушення вправо, за найочевиднішу причину якого слід, мабуть, уважати реальні позитивні результати діяльності тодішнього уряду В. Ющенка. Українська масова політична свідомість нібито перейшла Рубікон.

Проте 2002 рік ознаменувався новим, хоч і незначним, реґресом уліво. Не приніс відчутних змін і 2003 рік. Відтак вирішальний злам мав іще тільки настати.

І він настав – у знаменному, як тепер зрозуміло, 2004 році. Проте зафіксовану в моделі сукупну позицію всеукраїнської вибірки за цей рік отримано за результатами опитування ще влітку, у розпал передвиборної кампанії, коли максимально загострилося протистояння позицій і ніхто не знав, чи втілиться безсумнівна перевага Ющенка в офіційно визнану перемогу.

Належить, утім, зазначити, що описувані зміни загалом відбуваються досить повільно. Громадяни виявляють істотну стабільність поглядів і постав. Немає, проте сумніву щодо того, що таке повільне дозрівання масової свідомості має особливу цінність, бо забезпечує своєрідний ідеологічний та психологічний імунітет суспільства проти всілякого роду політ- і психотехнологій та піарів (свідками чого ми стали під час парламентських виборів 2002 р., а ще більше – президентських року 2004).

Стабільними залишаються й співвідношення позицій представників різних соціально-демографічних груп – як у суспільстві, так і в моделі. (Для підвищення надійності показників їх узагальнено за даними трьох останніх років).

Рис. 2. Позиції груп респондентів за регіональною ознакою в моделі політико-семантичного простору сучасного українського суспільства

Найвагомішою тут виявилася реґіональна ознака (рис. 2). За фактором “Реформаторські постави – Антиреформаторські постави” на правому за політичним змістом полюсі розташувалися Галичина (Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області), інші західні (Волинська, Закарпатська, Рівненська, Чернівецька) області, місто Київ, а також Крим (автономна республіка і місто Севастополь); на лівому – східні індустріальні (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська) та північно-східні аграрні (Полтавська, Сумська, Чернігівська) області. Найближчими ж до центру виявилися погляди в центрально-правобережних (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Хмельницька, Черкаська) і південних (Миколаївська, Одеська, Херсонська) областях.

За фактором “Патріотичні постави – Проросійські постави” відносні позиції реґіонів виявилися дещо інакшими: найбільш “патріотичними” є Галичина та інші західні області, далі йдуть Київ і Правобережний Центр, а Північний Схід тяжіє до центристських позицій. Їм протистоять східні області, Південь і Крим.

Рис.3. Позиції груп респондентів за віком у моделі політико-семантичного простору сучасного українського суспільства

Зафіксовано значущі відмінності в позиціях громадян залежно від їхнього віку (рис. 3). За обома векторами моделі молодь (особи віком до 30 років) посіла найбільш праві, а представники старшого покоління (віком понад 50 років) – найбільш ліві позиції. Виразніше така закономірність виявилася в показниках фактору “Реформаторські постави – Антиреформаторські постави”, менш виразно – за фактором “Патріотичні постави – Проросійські постави”.

Виявлені статеві відмінності є, з одного боку, мало вираженими, а з другого – доволі традиційними, такими, що вписуються в загальновідомі стереотипи чоловічої та жіночої ментальності й поведінки. Українські жінки назагал є дещо консервативнішими, ніж чоловіки, менше схильні до прийняття новітніх реалій, особливо в галузі економічних та ідеологічних реформ. Якщо сукупна “чоловіча” позиція перебуває правіше від центру моделі, то “жіноча” залишається помірно лівоцентристською.

Рис. 4. Позиції груп респондентів за національністю у моделі політико-семантичного простору сучасного українського суспільства

Вельми значними є відмінності етнічні (рис. 4). Насамперед ідеться, звичайно, про різницю між позиціями представників двох найчисленніших етнічних груп України – українців і росіян. Не дивно, що тут особливо великою виявляється різниця за чинником “Патріотичні постави – Проросійські постави”: помірно вираженій проукраїнській позиції етнічних українців протистоїть виразна проросійська постава громадян російського походження. До цього належить додати, що загальне посилення патріотичних настроїв відбувалося головно в україномовних реґіонах. Проміжну центристську позицію посідає група (дуже неоднорідна) представників інших національностей. Причому якщо раніше ця група тяжіла до позиції росіян, то тепер вона наблизилася до позиції українців.

За ставленням до реформ різниця між етнічними групами є дещо меншою, але також істотною. При цьому найбільш реформаторськими є позиції представників національних меншин. Реформаторські постави незначно переважають і серед українців, а от росіянам виразніше притаманні антиреформаторські тенденції.

Серед представників основних соціально-професійних груп позитивна оцінка реформ найбільш характерна для підприємців, студентів, військовослужбовців і працівників органів правопорядку, меншою мірою – для інженерно-технічних працівників та службовців. На протилежному полюсі – пенсіонери, трохи ближче до центру – робітники та безробітні. Працівники сільського господарства, які раніше перебували здебільшого на антиреформаторських позиціях, останнім часом істотно перемістилися ближче до центру моделі, де перебувають також працівники сфери обслуговування та домогосподарки.

Помірно або слабко виражені патріотичні постави виявилися притаманними більшості соціально-професійних груп. До проросійських позицій тяжіють пенсіонери (тут, очевидно, впливає не так “професійний”, як віковий чинник) та робітники (поряд із професійним дається взнаки чинник реґіональний, позаяк основна частина робітництва проживає в східних індустріальних областях).

З-поміж мешканців населених пунктів різних категорій – за кількістю населення та адміністративним значенням найбільш реформаторськи та патріотично налаштованими є кияни. В умонастроях жителів обласних центрів, малих міст і селищ, а також селян переважають центристські постави. Мешканці інших (крім обласних центрів) великих та середніх міст перебувають на виразно лівих позиціях: тут вочевидь спрацьовує реґіональний (ці міста розташовані переважно на Сході) та етнічний (значний відсоток росіян) чинник.

Логічно розташовуються в моделі позиції груп респондентів, виділених за ознакою рівня доходу: бідніші – на лівому полюсі, багатші – на правому. Щодо найбагатших (які становлять вельми нечисленну групу) слід зробити одне застереження: за шкалою патріотизму вони зсуваються в бік до центру порівняно з дещо менш багатими.

Зрозуміло, що за узагальненими (усередненими) позиціями різних груп респондентів лежить політико-ідеологічний простір, на якому розсіяно множину індивідуальних позицій. Цей простір в основному витягнуто вздовж осі, що пролягає, умовно кажучи, “зліва направо”. Відтак протягом останніх років у масовій свідомості переважав досить стійкий розподіл індивідуальних та групових позицій по дихотомічній лінії “ліві – праві”, що в структурі конкретного політичного спектра відбивалося в протистоянні “комуністи –націонал-демократи”.

Демократизація та плюралізація суспільства, які, хоч і з труднощами, але відбуваються, дають реальні плоди у вигляді дедалі більшої множинності поглядів і настроїв, урізноманітнення індивідуальних та групових позицій. Можемо навіть говорити про поступовий відхід значної частини громадян від окресленої дихотомічності переконань.

Досить яскраво ця тенденція виявилася під час парламентських виборів 1998 року. У їхніх результатах спостерігалися виразні ознаки порушення усталених політико-ідеологічних конфіґурацій. Найістотніші відхилення мали місце на основі такого собі політико-ідеологічного місництва. В окремих областях на загальному тлі переважаючих настроїв виділилися партії, утворені, очолювані або підтримувані місцевими популярними лідерами. Така вторинна (на відміну від первинної, про яку йшлося вище) реґіоналізація електоральної поведінки відіграла важливу соціально-психологічну функцію. Вона символізувала злам багатьох стереотипів прийняття електорального рішення в межах традиційного дихотомічного розподілу і відкрила психологічний простір для впливу інакших, не лише суто ідеологічних, чинників.

Звичайно, немає підстав уважати, що масова свідомість українців звільнилася від описуваної однолінійності. Для більшості громадян дихотомічна шкала залишається головним орієнтиром для прийняття електоральних рішень. Особливо помітно це в найбільш ідеологічно визначених реґіонах – “правій” Галичині та “лівих” Донбасі й Криму.

На парламентських виборах 2002 р. тенденції вторинної реґіоналізації до певної міри ослабли. Така зміна видається результатом впливу ще одного вагомого чинника розвитку масової свідомості – “туги за сильною владою”, прагнення “твердої руки”. У дослідженнях постійно фіксується високий рівень психологічної значущості для громадян їхніх суб’єктивних ставлень до органів державної влади. При цьому в масових настроях домінують і поєднуються високий ступінь очікувань від “ідеальної”, бажаної влади і високий рівень недовіри до влади існуючої, що в соціально-психологічному контексті якраз і може інтерпретуватися як відповідна готовність громадян до прийняття і схвалення “сильної” влади.

Імовірно, реґіональні відхилення 1998 р. були виявом локальних пошуків сильного лідера, коли ті чи ті політичні постаті здобували авторитет на рівні місцевих громад. Проте подальші події призвели до загального розчарування їхньою діяльністю і на наступних виборах громадяни вчинили обережніше й обачніше. Натомість 2002 року чинник пошуку сильного лідера все-таки спрацював, але цього разу – на загальнонаціональному рівні, і втілився в особі В. Ющенка. За нього голосували (цілком очевидно, що насамперед за нього, а не за очолюваний ним блок) не лише на Заході, а й у Центрі, на Півночі та Півдні, не лише праві та правоцентристи, а й ті, хто перебуває в центрі політико-ідеологічного спектра та лівіше від нього. Утім, на урочість Ющенка не піддалися російськомовні реґіони і продовжили пошуки політичного ідеалу на лівому крилі або у владних ешелонах.

Події 2004 року, з одного боку, виявилися вельми несподіваними для більшості психологів, соціологів, політологів та спорідненої з ними братії. Можна, звичайно, заднім числом хвалитися, що Майдан нібито було передбачено, але ж немає жодних доказів цього. Немає, бо підстав для масового спротиву практично не було: попри слизьку політику попереднього державного керівництва, в Україні поволі зростав рівень матеріального забезпечення (очевидно, як результат раніше проведених, хоч і не зовсім повноцінних, реформ).

У дослідженнях Інституту соціальної та політичної психології АПН України було зафіксовано виразно низький рівень соціальної напруженості у сферах поза виборами. Та й самі вибори могли б перебігати цілком нормально, якби не намагання влади їх сфальсифікувати. Погодьмося: коли б не фальсифікації в першому, а ще більше в другому турі виборів, то не було б і Майдану. (Маємо, отже, дякувати Кучмі, Януковичу й Медведчукові за таку прекрасну оказію українцям показати себе з кращого боку).

Водночас події листопада-грудня 2004 року, поза сумнівом, стали наслідком і виявом тривалого попереднього розвитку. Звернімося знову до моделі політико-семантичного простору сучасного українського суспільства (див. рис. 1): за кілька місяців до Майдану суспільство показало якщо не істотне поправіння своїх поглядів і настроїв, то, принаймні, хоч якусь перевагу правих постав над лівими. А чи не таким і було реальне голосування на виборах за правішого Ющенка і лівішого Януковича?

Було б, відтак, необачно пояснювати результати виборів лише актуальними оцінками та настроями громадян. Аналізуючи передумови такого суспільно-політичного дозрівання, слід мати на увазі досить тривалий період попереднього розвитку, зокрема те, як масова свідомість рефлексувала саму себе, як бачила своє майбутнє, заради якого, власне кажучи, і відбувається електоральне дійство.

У зв’язку із цим можна вести мову про своєрідний результат взаємодії різних чинників розвитку масової свідомості, який постає у вигляді сценаріїв політичного розвитку суспільства протягом найближчого майбутнього, що в самій цій свідомості існують неявно, імпліцитно Вони виникають як певна результуюча безлічі індивідуальних та групових передбачень, взаємодіють і співіснують на масовому, груповому та індивідуальному рівнях відображення політичної дійсності. Відповідні схеми нуртують у масовій свідомості у вигляді, звичайно ж, не художньо оформлених сценаріїв, а інтуїтивних припущень, наставлень, очікувань, уявлень, які врешті-решт сплітаються в химерний рисунок масових передбачень близького та віддаленого майбутнього.

В окремих випадках ці сценарії дістають більш-менш чітке вираження в проґрамах і прогнозах тих чи тих політичних сил або наукових течій, але найбільше їхній вплив чиниться та виявляється на рівні буденної свідомості, у повсякденній життєдіяльності індивідуальних, групових і масових суб’єктів. З одного боку, такі сценарії випливають із нагромадженого суспільством досвіду, присмаченого масовими уявленнями про бажане та можливе майбутнє. З другого – вони самі впливають на масову свідомість, зумовлюючи формування в ній станів готовності до прийняття певного перебігу подій та до свідомого чи несвідомого сприяння їх настанню.

Ще 1997 року завдяки застосуванню низки спеціальних соціально-психологічних методів було виявлено й описано чотири основні сценарії, притаманні на той час масовій свідомості українських громадян.

Перший за поширеністю та впливовістю сценарій (умовно його було названо “протестно-лівим”) найбільш виразно пов’язувався з наявним станом речей, навіть більше, він поставав як поглиблення й продовження цього стану. Головні ознаки – посилення масового незадоволення з приводу дедалі гіршої соціально-економічної ситуації в країні; наростання соціально-психологічної напруженості; загострення суспільних суперечностей, посилення загрози соціальних конфліктів і масових виступів протесту; дедалі сильніше розчарування в здатності державної влади впливати на становище; зневіра в політичних засобах розв’язання проблем, політична апатія та електоральна пасивність населення.

За таких умов найімовірнішим мало бути посилення лівих настроїв у суспільстві. Проте в тодішній Україні відчутніше зростали шанси не суто прокомуністичних позицій, а радше націонал-комуністичних і соціал-демократичних. Націонал-комуністичні роблять акцент на соціально-економічних вимогах та виявляють відносно лояльне ставлення до української державності. Певний подив викликає та обставина, що відповідні політичні сили досі не оформилися в авторитетну партійну структуру. Їхнє місце більш чи менш успішно займає соціалістична партія О. Мороза.

Що ж до соціал-демократичних позицій, то вони були і сьогодні є найбільш адекватними переважаючим в українському суспільстві поглядам, але з огляду на низький рівень політико-ідеологічної рефлексії населення не дістають належного визнання в межах політичного спектра, який склався. До того ж, жодна з кількох партій, що називають себе соціал-демократичними, насправді такою не є, і цей факт до певної міри таки рефлексується масовою свідомістю. А соціал-демократичні позиції приписуються тій самій соціалістичній партії.

Відтак обставини склалися таким чином, що “протестно-лівий” сценарій не набув надто істотного втілення в політичному розвитку українського суспільства і відповідні тенденції значною мірою ослабли та відійшли на марґінес громадського життя.

Другий сценарій (“політично-центристський”) відбивав прихильність громадян до політичних розв’язань суспільних проблем. Тут домінувала надія на мирні шляхи виходу з кризи, що їх повинна і може віднайти політична еліта; віра в можливості досягнення суспільного порозуміння через зближення позицій різних політичних сил; підтримка багатопартійності з одночасним ненаданням переваги конкретним політичним платформам; помірно виражена прихильність до ринкових реформ і державної незалежності.

За такого перебігу подій основні надії покладалися на сили центристські та ліберальні. Саме цей сценарій поступово утверджувався в масовій свідомості як найдоцільніший, і режим Л. Кучми протягом тривалого часу утримувався при владі завдяки більш чи менш успішній маніпуляції відповідними гаслами.

Поширена в масовій свідомості прихильність до мирного розв’язання проблем утілилася у виразно поміркованому характері “помаранчевої” революції і прийнятті переважною більшістю громадян компромісу, досягнутого між тодішньою владою та опозицією. Можна, отже, гадати, що саме “політично-центристський” сценарій виявився найпродуктивнішим.

За третім сценарієм (“політично-радикальний”) вихід із кризи також лежав би в політичній площині, але не у формі порозумінь та угод, а, навпаки, у вигляді політико-ідеологічної поляризації суспільства; посилення міжетнічних, міжконфесійних та інших суперечностей; загострення великих соціальних конфліктів та розв’язання їх шляхом насильницьких дій аж до громадянської війни.

Цей варіант передбачав би активізацію крайніх лівих (ультракомуністичних) та крайніх правих (радикал-націоналістичних) течій, які прагнули б установити свою диктатуру та фашизували б суспільство. Такі тенденції вряди-годи давали про себе знати, проте загалом не набули більш-менш значної підтримки в суспільстві – ні на виборах, ні під час масових виступів протесту.

Нарешті, четвертий сценарій (“ринково-демократичний”) мав найпривабливіший вигляд, але відображався масовою свідомістю як найменш імовірний із-поміж описаних. Він орієнтувався на відносно швидке впровадження економічних реформ, що мало б результатом економічне зростання, яке, своєю чергою, забезпечило б достатній рівень соціального захисту нужденних верств населення; зниження соціально-психологічної напруженості; утвердження в суспільстві демократичних цінностей західного зразка; посилення прихильності громадян до незалежності України та українського національного відродження.

На шляху до втілення в життя такої схеми найбільшої популярності мали б зажити сили національно-демократичні (за умови, що їм удалося б позбутися іміджу заклопотаних про суто етнолінґвістичні проблеми). Очевидно, що “ринково-демократичний” сценарій поки що не зреалізувався в Україні як самостійний чинник суспільного розвитку, але став істотним доповненням сценарію “політично-центристського”. Видається, що саме дві відповідні тенденції то поєднуються, то конкурують у діяльності нової влади і в масових поглядах та настроях.

Отже, характеристики розвитку масової свідомості громадян України в перші роки ХХІ ст. дають поважні свідчення того, що в ній відбувається істотний відхід від непродуктивного “протестно-лівого” сценарію та щасливо уникнуто небезпечного “політично-радикального”. Сьогодні масова свідомість, як і саме суспільство осцилюють десь на межі реалізації “політично-центристського” і “ринково-демократичного” сценаріїв, і вже ця ситуація вимагає окремого соціально-психологічного аналізу.