Семінар: НАЙВИЩЕ І НАЙНИЖЧЕ У МІСТАХ ГАЛИЧИНИ: РАТУШІ І ВИХОДКИ

Референти:
Олег Рибчинський, аніматор містечкової культури, викладач катедри реставрації Національного університету “Львівська політехніка”, Львів
Кость Присяжний, доцент катедри реставрації Національного університету “Львівська політехніка”, Львів

24 березня 2005

Олег Рибчинський:

Невід’ємним атрибутом галицьких міст, які мали привілеї маґдебурзького права, були ратуші. На об’ємно-просторове формування цих споруд впливали архітектурні стилі, будівельний матеріял, середовищний контекст, символічні та ідеологічні параметри міста і держави загалом.

Ратуші вирізнялися з-посеред иншої забудови міста, адже в них розташовувалася міська влада – один із основних чинників впливу на формування цілого образу споруди. Потреба у таких будівлях має глибоке коріння, ще у античній Греції зводили – buletorion, а у Римі – kuria. В Европі найстарші середньовічні ратуші починають будувати у ХІІ ст. і для цього вибирають символічні місця – переважно у центрі міста, посередині ринкової площі, инколи в одній з її сторін.

Для Галичини і зокрема процесу формування її міської культури значення ратуш до сьогодні не повністю осмислене й оцінене. Архітектурний образ ратуш мав вплив не лише на формування ідентичности, але й на мистецьку цінність цілого ансамблю міста.

Якщо пригадати зміни політичних режимів у містах Галичини, то одним із найперших актів нової влади було підняття прапора власне на ратуші та проголошення нових декларацій, публічні страти перед ратушами або ув’язнення міщан у її пивницях. Функціональне розв’язання цих споруд у своїй основі зосереджує також ідею авторитарного правління містом.

Окреме дослідження в майбутньому планується провести у ратуші Львова, яка є вираженням ідеології метрополій. Поза увагою залишилися дерев’яні ратуші, а також ратуші міст центральної України, у яких виявилися риси синтезу ідеології двох пограничних імперій – Австро-Угорської та Російської

(Див. Олег Рибчинський, Ідеологічне підґрунтя формування архітектури ратуш у містах Галичини», журнал «Ї», № 36 «Галичина, країна міст», Львів, 2005)

Кость Присяжний:

Гамільтон (колишня краківська “Kultura”, Perswazje) так описує галицький виходок: кожух, патик, ліхтар. Йшли за стодолу, патиком відганяючи псів. Патика вганяли в сніг, на нього вішали ліхтар. З ожереду висмикували віхоть запашного сіна.

Навряд чи мешканці каналізованого міста – а Денис Зубрицький згадує каналізатора серед міських службовців вже у 1405 році, – вергали нічні збори на вулицю. Хроністи нарікають на нечистоти на вулицях, але походили вони від скупчення кінного війська. Треба було аж заставляти передміщан з возами очищати місто від гною, а ми зараз в архівах можемо читати їхні протести, залишені ратушею без уваги.

Реставраторам чи археологам ані разу не трапились сліди вуличних ринштоків для відведення нечистот, натомість знайдені муровані кана­ли і видовбані колоди з накривкою внутріш­ньої каналізації, які виставлені для огляду у вестибюлі управління охорони історичного середовища.

До кінця ХІХ ст. в панських маєтках гостей ранком обносили “слупком домовим” – за виразом Ю. Винничука, “мандрівним ослоном з відром”. Перші німецькі фаянсові унітази, наслідуючи звичну форму “слупка”, були сховані в мальований футляр. У 1917 році. стандартовий пісуар був вознесений до музейного експонату Марселем Дюшаном.

А в палаці Потоцького ще 30 років тому, коли там містилася філія АН УССР, був пісуар зі золотим обідком… Такого нам вже не побачити…

(Див. Кость Присяжний, Львівські виходки, Журнал Ї «Genius Loci», Львів, 2004)