20 грудня 2025
Львів, Палац Потоцьких

20 грудня 2025 року Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
 

українська письменниця, професорка історії, засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта» Олена Стяжкіна – за інтелектуальну відвагу у відстоюванні Слова, свободи і права;

німецько-польський менеджер культури, директор Європейського центру солідарності у Ґданську, редактор, політолог та есеїст іраксько-польського походження з львівськими єврейсько-українськими коренями
Базиль Керський – за інтелектуальну відвагу та відданість ідеям Солідарності;
 

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2025

Чи ми вже поза добром та злом?

Шановні пані і панове!

Якщо хоч на мить вимкнутися зі стрімкого й карколомного лету сучасного моменту, який обвис гронами тривог і трагедій, то може з’явитися шанс хоч трішки привідкрити завісу, яка ховає від нас іще більш трагічну суть того, що відбувається.

І тоді виявиться, що водевіль дурили трампа та злочинця путіна є лише прикриттям процесів набагато масштабніших, ніж можуть собі уявити ці два недалекі персонажі. Самі по собі вони нікчемні. Однак вони є лише проявами величезних тектонічних зсувів у самоорганізації вселенської людської спільноти.

На наших очах розпалася на друзки не лише вся система міжнародного права, світоустрій, який ми знали з часів після завершення Другої світової війни. Свята святих новітніх часів — сама демократія, як форма самоорганізації людських суспільств також впала у жахливу кризу, виродилася у щось зовсім нежиттєздатне. Крайнощі завжди вироджуються у перверсію…

Збожеволілі від миттєвого грошового тріумфу нувориші, уявивши себе деміургами, кинулися нав’язувати свої офісні моделі керування як матрицю для організацію світу. Забули, що не вони створили цей світ. І навіть суспільства поставали без їхніх насправді смішних бажаннячків.

Однак всі ми не можемо не бачити, що світ, той прагненний і неначебто знаний нами «тихий рай», здригнувся і почав розпадатися.

Розпадатися почало те, що Оноре Габрієль Рікеті, граф де Мірабо (Honoré Gabriel Riqueti, comte de Mirabeau, 1749-1791) ще 1756 року, будучи наївним просвітником, окреслив як цивілізацію (від латинського civilis)  — тобто суспільство, що базується на засадах розуму і справедливості. Вже не віри…

Але ж на чому тримався той вимріяний просвітниками і реалізований у великому европейському проекті світ? Тут вестиму мову про наш світ, дійсно европейський у найширшому його розумінні  і з його строго европейською складовою, і з американською, і з австралійською та новозеландською — цей проект кинув сніп світла на всю земну кулю, не лише на Европу.

Отож, а на чому ж тримався три століття цей цивілізований на европейський просвітницький штиб світ?

Хтось скаже, що перш за все европейська цивілізація останніх три століття трималася на свободі чи принаймні прагненні до свободи. Бо ж чого прагли всі ті Французькі революції, як не свободи? Ну, і чого прагли всі наші Майдани, як не свободи?

Звісно, що і на свободі збудований наш світ. Однак, не тільки на ній.

Якщо ми вестимо мову про власне цивілізований світ, цивілізацію, то вона характерна не лише свободою, але і її обмеженням, яке ми називаємо впорядкованістю. Невпорядкована свобода вироджується у сваволю і перетворює світ на жахіття.

Ми ж хочемо мати світ, який має якісь правила — а, отже, обмеження. Комусь це може видатися дивним, проте це так. Ми прагнемо як свободи, так і її обмеження.

Наш світ, світ, який є для нас знаним «тихим раєм, де буде син і буде мати» є симбіозом свободи і впорядкованості…

Щоб зрозуміти цей дивний парадокс маємо пояснити — а що ж таке ці таємничі обмеження, які співдіють зі свободою?

Якщо не заглиблюватися у питання, то ці таємничі обмеження є просто регуляціями звичаєвого та кодифікованого права. Це не тільки правові органи — правові органи лишень реалізують регуляції звичаєвого і кодифікованого права.

Але є щось більш визначальне, ніж право, що обмежує сваволю — це те, на чому це право розбудовується, а саме мораль. Мораль може набирати різних форм — і релігійної, і секулярної (секулярної віри).

У кожному суспільстві моральні постулати є своєрідними. Але відмінності насправді у неістотних деталях. Визначальним в кожній моральній системі є фундаментальне розрізнення добра і зла, правильного й неправильного, морального і неморального, дозволеного і недозволеного.

І що з того, скаже хтось, що такі засади моралі проголосили тисячі років тому і з того часу постійно повторюють у кожному з храмів безвідносно до релігії — все одно світ аморальний, ллється кров та сльози…

Видається, що у недосконалому суспільстві, яке ми донедавна називали цивілізованим, як от українське чи американське, все ж не всі розуміють, що таке добро чи зло.

Ризикну цьому заперечити. Навіть наймерзенніший злочинець у наших традиційних суспільствах добре усвідомлює, що він здійснює переступ, перейшов межу.

І усвідомлення того, що таке добро і зло, всіма нами – і тими, що святі, і тими, що праведні, але також і тими, хто є звичайним посполитим — бо ж «хто без гріха», і навіть, попри все, таки нашими затятими зло-чинцями, робить всю нашу спільноту цивілізованою. Принаймні у цьому світі. А у вишньому инші порахунки і инші уклади. Люблені будемо всі…

Так було донедавна.

Але, здається, наша постпросвітницька цивілізація з її секулярною вірою вичерпується. На наших очах. Хоча не всі це усвідомлюють.

Свого часу на «Межі року» 2024 року я зосередився на, як виявилося, проміжній тезі «приходу епохи Хама» – втіленням якого стали масові обрання еманацій Хама — всіх цих берлусконі, саркозі, орбанів, трампів, ну і путінів, звісно. Хам тріумфально марширує руїнами не лише пострелігійного, але й постпросвітницького світу – світло йому не потрібне…

Однак, стрімкий лет сьогодення приніс іще один досвід, розвинув тезу.

«Бунт темних мас» проти Просвітництва і його провідників, «бунт черні» проти традиційних релігійних, інтелектуальних, політичних еліт, які пробували втілити у життя засадниче розрізнення добра і зла, був лише першим кроком.

Причому цей «бунт темних мас» пішов далі, ніж переступ зло-чинців, які, попри все, свідомі розрізнення добра та зла. Зло-чинці і далі перебувають у парадигмі добра та зла, хоча й вчиняють злочини.

На наших очах розгортається тріумфальна хода аморальності.

«Темні маси» вириваються, чи вже вирвалися, за обмежуючі рамки розуміння, що таке добро і що таке зло! Вони вже поза парадигмою добра та зла. Вони пішли далі маркіза де Сада (Donatien Alphonse François de Sade, 1740-1814) — він чинив і глорифікував зло у рамках парадигми добра та зла. Натомість «темні маси» і їхні поводирі ступили на незвідані терени, де немає ні добра, ні зла…

Ми, здається, маємо справу не з «тріумфом зла», а з «тріумфом того, що є поза добром і злом»…

Хтось побачить у цьому алюзію до старосвітської тези Фрідріха Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844-1900) (1). Але Ніцше лише критикує традиційну мораль, створену слабкими, і пропонує переглянути їх через призму нової, псевдоаристократичної моралі, заснованої на «Волі до Влади» та ідеї Надлюдини, яка створює якісь сильні, більш ефективні цінності. Ніцше не виходить з парадигми моралі — попри все він не зробив того останнього кроку, який би справді вивів його по той бік добра і зла. Хоча Ніцше й відчув, що грядуть люде, які переступлять межу добра і зла. Однак він навіть не міг собі уявити, якими нікчемними смєрдяковими вони будуть…І не про Надлюдину тут йтиметься…

Виявилося, що жахливою та огидною реалізацією передчуття Ніцше стала не поява Надлюдини у стилі Ріхарда Вагнера (Wilhelm Richard Wagner, 1813-1883), а тріумфальний марш світом Джеффрі епштейна і дональда трампа…

Саме вони вийшли поза межі добра та зла. І тому, парадоксальним чином епштейн та трамп навіть не зло-чинці у нашому традиційному сенсі слова! Так, епштейна засадили до тюрми і вбили. Так, трампа судили й судитимуть. Але судитимуть не розуміючи, що мають справу не зі зло-чинцем, а з чимось, що вже є поза добром і злом, поза їхньою парадигмою…

Вони не бравують своїм злом! Вони світяться своєю а-моральністю, поза-моральністю, своїм свавіллям — подивіться на тріумфуючі радісні фото трампа в басейні зі зграйкою підозріло малолітніх наяд! Чи як бравує тим, що разом з вітьковим «продають путіну» Україну. Не ховаються! Не соромляться! Навіть не бояться! Вони не тільки поза добром. Вони дійсно поза злом! Вони тріумфують, захоплені самими собою! Їхня радість просто фонтанує!

Проте жахіття полягає не тільки у тому, що трамп, епштейн, джей ді венс, тілль, маск перейшли межу добра та зла, а у тому, що цілі суспільства розпочали певний процес переступу. Вони з радістю йдуть вслід за власне такими поводирями, секрет успіху яких якраз і полягає у Великому Переступі, тобто полишенні сфери добра та зла, сфери моралі.

Не знаю, чи буду правим, коли скажу, що для нас, людей старосвітських, недосконалих та грішних, звісно, випала нелегка доля жити у світі, який все більше належить тим, хто переступає межу добра та зла, технофашистам — всім тим джей ді венсам… Саме так, напевно, й останні римляни спостерігали, як під ударами варварів гине їхній світ…

Трагедія полягає ще й тому, що ми не можемо не розуміти, що таке добро та зло. І у цьому наша біда…

І насамкінець — найбільшу огиду у мене викликало не біснування напівосвіченого «пророка» всього цього технофашизму блогера ярвіна гая кертіса, скільки сцена з Овального кабінету у Білому домі, коли трампа, що сидить з виразом задоволеної хоча й серйозної дитинки, якій таки нарешті дали цюцю, оточує зграя дядьків та тіток і, вдаючи з себе «творців неба та землі», тягнуть до нього свої правиці «благословляючи» його на президентське правління. Щось дуже довго бродило у американській глушині, щоб раптом виригнути таким фонтаном…

Одразу згадалося пророцтво Івана Богослова з Патмосу (Ἰωάννης) в Апокаліпсисі (αποκαλυψις) про те, що антихрист прийде у подобі Христа: «Діти остання година! А що чули були, що антихрист іде, а тепер з’явилось багато антихристів, з цього ми пізнаємо, що остання година настала! Із нас вони вийшли, та до нас не належали.»

Звичайно, цей текст Івана Богослова можна сприймати і як пророцтво, якщо хто вірує, і як метафору, якщо ти вольтер’янець, але також і як попередження і тим, і иншим. І це попередження стосується не того світу, у якому жив Іван з Патмосу, про який ми напівдрімотно згадуємо лише в храмах, а того світу, в якому випало горе та щастя жити нам, жити тут і тепер. Принаймні иншого світу ні у Івана, ні у нас немає і не буде.

Тому — бережім цей світ. Якщо це ще можливо…

Ну і бережімо Україну!

Бо ж:

«Нема на світі України,

Немає другого Дніпра» – Тарас Шевченко «І мертвим, і живим…» (1845)

1.Фрідріх Ніцше, По той бік добра і зла. Прелюдія до філософії майбутнього (Jenseits von Gut und Böse. Vorspiel einer Philosophie der Zukunft) 1885-1886, Фрідріх Ніцше. По той бік добра і зла (Прелюдія до філософії майбутнього). Генеалогія моралі: пер. з нім. / Фрідріх Ніцше; Пер. Анатолій Онишко; Вступ Сільс-Марія; Ред. Петро Таращук. – Львів: Літопис, 2002. – 320 с.

2.1-е Iвана 2:18-19 Біблія в пер. Івана Огієнка 1962 (UBIO)

3.Ортега-і-Гасет, Х. Бунт мас / Х. Ортега-і-Гасет // Ортега-і-Гасет Х. «Вибрані твори». — К. : Основи, 1994. – С. 15-139.

Промова Олени Стяжкіної на Межу Року 2025

Шановна Капітуло! Шановне панство!

Дякую вам за високу честь бути тут сьогодні й говорити про відвагу.

У моєму випадку – про сумнівну та залежну, оскільки вона у мене — про приборкання або неприборкання страхів. Два з них мені вдалося подолати, третій – й тепер живить та буде живити усі мої подальші вчинки.

Тож я розкажу вам про них.

Там, де ми дорослішали, не можна було бути слабкими, крихкими та вразливими. Моя перша відвага зростала з цього. Тепер цього джерела немає. Влітку 2014 року Тарас Возняк запросив мене приєднатися до українського ПЕН-центру, який тоді очолював Мирослав Маринович. Марнославна я вирішила, що це запрошення було через те, що я – трохи письменниця та правозахисниця.

Я все ще жила в Донецьку. Я все ще жила в Донецьку, а тому дуже швидко збагнула, що в такий спосіб Тарас Возняк й український ПЕН-центр вирішили мене захистити. Мої друзі та я не могли мовчки спостерігати за російською навалою. Ми робили багато чого. Наприклад, випускали підпільну газету… накладом 100 тис. екземплярів. Тобто, вчиняли злочин проти окупаційної влади. Членство у ПЕН-центрі давало таку-сяку надію, що раптом що, мене можна буде якось врятувати з тюрми чи з підвалу. На щастя, я поїхала сама.

Але я вдячна та буду вдячна за руки, що намагалися тримати нас всіх й мене, тримати над прірвою та врятувати. Солідарність – й жива, й символічна, тяглість якої нам тепер треба осягнути – дозволяє бути вразливими. Не боятися думати та помилятися.

Моя друга відвага виростала зі страху несвободи, неволі, підкорення. Коли росіяни напали на моє місто, я спробувала сказати їм, що ми не потребуємо їхнього захисту, а тому най "Вова не робить мамі нерви". Я сказала про це у Москві, на публічній літературній події, у квітні 2014.

Й зробила кілька помилок, за які мені соромно.

По-перше, я помилилася, думаючи, що в Росії є люди. Люди, спільноти, суспільство, які здатні взяти в руки бруківку, якої в тій Москві було повно, взяти бруківку та зупинити війну. Ні. Є окремі святі, вони або в тюрмах, або бʼються на боці України. Спільнот та суспільства немає. Їм подобається кривава велич, вони не відмовляться від імперства. Це війна росіян, а не Кремля.

Друга моя помилка була у тому, що співзвучність Путіна та Пушкіна здалася мені хорошою причиною задля того, щоб протиставити їх та заявити, що Пушкін може рятувати, а Путін – ні. Соромно.

Мені соромно визнавати, але я нарешті маю сказати це вголос: співзвучність тут була та є у всьому. Протиставлення – немає. Путін дорівнює Пушкіну. Вони обидва – про одне й те саме: про просування позірної, здебільшого вкраденої, величі, страху, несвободи, підкорення, вбивств, ненависті. Пушкін вбивав, вбиває та вбиватиме. З часів Польського повстання він підтанцьовує на імперській сцені.

Й третя моя помилка була про Москву, яку я обіцяла відвідати, аби говорити про літературу. Ще два роки тому, наприкінці 2023 я переробила цей план наступним чином: відвідати Москву, коли вона буде виглядати як Бахмут, Часів Яр та Торецьк. Станом на зараз я зрозуміла, що не буду. Не хочу та не буду їхати та про щось говорити там: жодним чином не хочу. Фотографій Москви, схожої на Бахмут зараз, мені буде достатньо.

Я говорила про те, що російська мова в Україні не потребує захисту. Це так було і є станом на зараз. Станом на зараз не тільки через те, що Україна ніколи не переслідувала нікого ані за мовною ознакою, ані за якоюсь іншою, а й через те, що росіяни вбили переважну більшість тих, хто говорив їхньою мовою.

У майбутньому, після розпаду болотяної федерації, російська мова також не буде потребувати захисту — з тих самих причин, що й чуваська, якутська китайська, англійська, іспанська й будь-яка інша іноземна мова.

Я живу в Україні й не маю більше страху несвободи. Але окуповані люди Бердянська, Скадовська, Луганська, та військовополонені з «Азовсталі» та всі інші – все ще мають. Я розумію їхні страхи, а тому ціную їх відвагу виживати в очікуванні свободи. Й хочу додати їм своєї, принаймні в можливості говорити про них. Свідчити.

Однак моя відвага сьогодні все ще базується на страху. Але тепер вже не на страху здатися або виявитися неспроможною недієздатною боягузкою, а на страху не відповідати тій планці, яку завдають щодня воїни та воїнки ЗСУ, яку десь у самому небі поставили наші загиблі за свободу.

Я боюся розчарувати Віку Амеліну. Степана Чубенка. Ірину Цибух.Данила Подибайла. Степана Теличка, якого Львів ховав сьогодні об 11. Усіх наших. Знаю, що Віка й вони всі – наші загиблі – пробачили б мені — нам хвилину слабкості. Я знаю, що нам можна бути вразливими та вільними. Я знаю це. Але я хочу, щоб їм там було легко. Щоб вони пишалися та посміхалися.

Такий план.

Моя відвага, якщо вона дійсно є, тепер та в майбутньому ґрунтуватиметься на цьому страху. Це хороший страх – плідний та чесний.

І саме цей страх зберігає мене від зневіри.

Кілька місяців у соціальних мережах – то тут, то там – спливає фраза "Вітру не буде. Треба гребти руками". Спливає, як водиться, від різних імен – то від Лесі України, то від Василя Стуса, то від Леся Танюка. Радше за все всі вони – ґрунтовно освічені люди – говорили її в різні часи. Оскільки це прислів’я. Латинське прислів’я, записане вперше ще Еразмом з Роттердаму. Прислів’я римлян, які жили біля моря. А тому ніколи б не дозволили собі таку катастрофізацію з оцим помиральним "не буде".

Вітру немає, — говорили вони, римляни. Вітру немає – говорила й Леся Українка, й Василь Стус, і Лесь Танюк.

Я перевірила латиною: Nullus ventus est.

Немає. Але буде. На морі так завжди: вітри зникають і повертаються.

Вітер буде, просто іноді випадає гребти руками. На цьому шляху головне, що ми знаємо порт – як з’ясувалося, частина його тепер посеред чотирьох океанів… най буде.

Головне, що ми знаємо порт нашого призначення. Він називається Україна — Перемога. Така от подвійна благородна назва.

Ми переможемо.

Дякую всім за можливість бути.

Промова Базиля Керського на Межу Року 2025

Належачи до політичної еліти Другої Речі Посполитої 30-х років, Єжи Ґедройць був свідком її фіаско. Сьогодні поляки згадують ту державу з ностальгією як перший демократичний досвід, але Ґедройць розумів: вона була знищена не лише ззовні СРСР та нацистами, а й зсередини — через брак толерантності та нерозуміння того, що Річ Посполита є мультикультурною спільнотою. Політика щодо українців тоді була катастрофічною в усіх вимірах.

Я кажу це не тому, що я у Львові — я кажу те саме і в Польщі. Революція Ґедройця полягала в тому, що після війни він вигадав Польщу заново. Він не мав зброї, окрім вільного слова, етики та внутрішнього хребта. Його оточення найкраще розуміло, що є фундаментом тривалого миру в Європі.

У Польщі до Ґедройця часто підходять вибірково, сприймаючи Україну, Литву чи Білорусь лише як "сферу впливу" для власної безпеки. Ґедройць же пропонував повну зміну перспективи: поглянути на Центральну Європу очима українців та литовців. Саме така повага веде до справжнього політичного партнерства, яке є смертельною загрозою для імперської ідеї Росії.

Велике щастя, що на початку 90-х при владі знайшлися відважні люди, які реалізували цю філософію. Ґедройць розумів, що примирення з Німеччиною — це також антирадянська політика, необхідна для виведення російських військ з регіону. Сьогодні деякі польські експерти використовують антизахідну риторику, думаючи, що це зміцнює польсько-український союз. Це неправда. Наш союз міцний лише тоді, коли є повне порозуміння між усіма центральноєвропейцями.

Для Ґедройця Європа завжди була ідеєю, більшою за технократичну інтеграцію. Сьогодні силою Європи є її союзники — Велика Британія, Норвегія, але її серцем є Україна. Тому це відзначення для мене — можливість стати частиною української родини. Бути українцем у сенсі політичної спільноти — це сьогодні найвище вшанування для людини в Європі.

Лаудація Андрія Павлишина на честь Олени Стяжкіної

Сьогодні висока капітула ордену Незалежного культурологічного часопису «Ї» «За інтелектуальну відвагу» доручила мені велику честь: виголосити лаудацію з нагоди відзначення однієї з найвидатніших наших сучасниць – Пані Олени Стяжкіної. Формулювання, з яким ми просимо Пані професорку прийняти від нас цю нагороду: «За інтелектуальну відвагу у відстоюванні Слова, свободи і права». Тож коротко про соленізантку та наші мотиви.

Але спершу як епіграф – уривок з її щоденника від 24 березня 2022 року: «Наша країна захлинається від почуття провини від недоробленого та недоданого, а з безодні пекла стирчать хештеги "мнє нє стидно". Не стидно вбивати, мародерити, ґвалтувати, сцятися через потрапляння до полону. Не стидно знати, що наводять ракети та скидають бомби на мирних. Не стидно радіти шубі, вкраденій у квартирі, де ймовірно вбили родину. Не стидно брехати, не стидно проклинати, не стидно погрожувати світові голою дупою, увінчаною ядерною кнопкою. (…) Видається, що їх хизування відсутністю сорому пов’язане із тим, на чому наголосив (або вважається, що наголосив) київський князь Святослав: "Мертві сраму не імуть". Щоправда, контекст у князя був героїчний, а не гівняний, як в нашому випадку. Але ж думка — хороша. Їм не соромно, тому що вони — мертві. Мертві. Тож українська Армія не тільки боронить нас усіх, вона зводить до одного знаменника слово і діло. Якщо ти, "мнє нє стидно", мертвий, то й знаходитися маєш на цвинтарі руських воєнних кораблів».

Мені дуже радісно говорити тут про колегу з Українського ПЕН-у. Водночас ми колеги по історичному цехові, хоча там вона – знаний майстер, а я лише скромний популяризатор доробку майстрів. Отож, чудовий сплав майстерності в інтерпретації історичних фактів і джерел та вправному й леткому наративі про минуле ставить Пані Олену Стяжкіну в першу лаву історикинь і письменниць української сучасності. Утім, доволі банально говорити про це в нашій авдиторії відданих шанувальників мережного часопису «Збруч», де ми часто маємо нагоду читати її тексти і нотатки.

Пані Олена Стяжкіна народилася в Донецьку, там закінчила державний університет і аспірантуру, а в 1996 році захистила кандидатську дисертацію «Культурні процеси в Донбасі в 1960–1990 роки ХХ століття». В 2003 році, уже в національному університеті ім. Василя Стуса, захистила докторську дисертацію «Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття». Якби не окупація російськими нацистами стражденної Донеччини, вона, можливо, й далі працювала би професоркою кафедри історії слов'ян своєї alma mater. Проте довелося рятуватися втечею від чекістських виродків, спершу до Маріуполя, а від 2016 року – до Києва, де вона й досі є старшою науковою співробітницею відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Пані доктор Олена Стяжкіна є авторкою понад дев'яноста наукових публікацій, виданих в Україні та за кордоном, і я, звісно, не перелічуватиму цей показний і дуже «смачний» для фахового історика список, згадаю лишень дві фундаментальні праці, що побачили світ у київському видавництві «Дух і Літера»: «Стигма окупації. Радянські жінки у самобаченні 1940-х років» (2019) і «Смак радянського. Їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х – середина 1980-х)» (видання 2021 і 2023 років). Значною мірою про методологію та рамки дискурсу свідчать уже самі назви цих книжок, які я палко раджу усім прочитати, так само, як і прозовий доробок Пані професорки. Адже війна стала в 2014 році її повитухою як української письменниці.

Вирісши в російськомовному та імперському культурному середовищі, талановита історикиня водночас реалізувала себе як письменниця, пишучи вишукані оповідання й повісті російською. Але нав’язана «рускім світом» катастрофа Луганщини та Донеччини змінила її світобачення та культурні практики. І вона заходилася писати великі прозові форми українською. Сьогодні ми тішимося двома її романами «Смерть лева Сесіла мала сенс» і геть найсвіжішого за часом публікації «Чобітка Зельмана». Вишуканий стиль, темпоритм, композиція, добірна проза – я впевнений – будуть належно оцінені та відзначені.

А сьогодні ми відзначаємо прагнення засновниці громадського руху "Деокупація. Повернення. Освіта" невтомно генерувати в українському суспільстві віру в повернення сплюндрованої, перетвореної московськими окупантами на мертвотний смітник нашої спільної метафізичної вітчизни Сходу України, реанімації її до життя, до свободи, до сили закону, до українськості.

Тексти Пані Олени Стяжкіної можна цитувати з будь-якого місця і безугавно. Та завершу я лаудацію цитатою з уже згаданого київського щоденника від 27 березня 2022 року:

«Після Перемоги хтось має говорити. Це буду не я. Я не хочу й не зможу говорити після Перемоги. Я хочу, що було тихо, чутно вітер, чутно траву, чутно хижі кроки кота на дворі. Без мого голосу, без вашого, без всіхнього голосу. Тихо... Щоб словами та звуками не перебити "те, що не вмирає". Але хтось має говорити. Це буде такий самий священний обов’язок як фронт, волонтерство, шпиталі. Промовами, інтерв’ю, доповідями ті, хто зможуть говорити, дадуть іншим можливість вловити шепіт тих, хто пішов.

Вловити шепіт, запах, смак, холод або тепло долонь. Десь тут. Все це буде десь — змішане з повітрям, з листям, з водою, з парфумами, бензином, кавою, пасками. Десь тут, де буде моя рука й моє вухо, яке тепер не чує й не збирається чути нічого, крім них. (…) У нашому мовчанні ми будемо впізнавати їхні голоси й наші зціплені щелепи відкриються та може випустять трохи слів. А може й ні. Я не хочу й не буду говорити. Я буду шукати, чекати та слухати. І доти, допоки не знайду, я не буду говорити».

І все ж, я вірю: Олена Стяжкіна знайде потрібні слова і потрібну інтонацію. Auguror nec me fallit augurium, historias tuas immortales futuras («Передчуваю, і це передчуття мене не обманює: твої історії будуть безсмертними», як мовив Тацит).