на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Максім Трудолюбов - редактор газети "Ведомости"

Сценарні курси Кремля

Політика зміни свідомості при незмінній реальності

 

Протягом кількох тижнів російським медійно-політичним менеджерам вдалося переключити увагу домашньої аудиторії з питань, пов’язаних з Україною, на тему Сирії. Дамаск і Алеппо стають ближчими, Донецьк і Краматорськ – віддаляються. Придворні російські «соціологи» і «політологи» за командою видають коментарі про те, що російські громадяни вже менше стежать за подіями в сусідній країні, а якщо і стежать, то більше люди немолоді: «Цікавість до справ у сусідній державі частіше проявляють літні люди (82% старші за 60 років), ніж молодь (44% від 18 до 24 років)» (ВЦВГД). На екранах вітчизняних телеканалів вже не перший тиждень домінують криза з біженцями в Европі, Близький Схід і Сирія. Обличчя репортерів, знайомі з українських подій, знову видно у телевізорі, тільки за їх спинами Сирія.

Російські коментатори говорять про згасання цікавості до України не тільки в Росії, але й у світі. І це, здається, схоже на правду. Журналіст The Moscow Times Іван Нечепуренко зауважив, що у вересні вперше з 2013 р. тема Росія-Сирія перекрила тему Росія-Україна як в трендах пошуковика Google, так і серед тем, що цікавлять користувачів сайту мікроблогів Twitter. Новинні агрегатори на запит «Росія» видають у 6-7 разів більше статей із згадкою Сирії, ніж із згадкою України.

 

Діти в театрі

Звичайно, цікавість світової аудиторії природно змістилася в Европу і Сирію: перед нами справжня трагедія Сирії і глибока болюча для европейської політики історія. Але не можна не помітити, що російські медіаспеціалісти саме останнім часом навчилися хвацько сідлати західний новинний цикл і користуватися його викидами у власних цілях. З американської сторони звучать тривожні коментарі: «Ми помітили пересування людей і обладнання, яке може вказувати на те, що вони планують використовувати базу на південь від Латакії як операційну авіабазу» (прес-секретар Пентагону). Російська сторона, акуратно дозуючи офіційні напівнатяки («розглядаємо різні варіанти»), тримає інтригу – і тим самим увагу аудиторії. І ось вже з’являється тема можливих переговорів Росії і США про дії в Сирії.

До кінця вересня, коли президент Владімір Путін виступатиме з промовою на Генеральній асамблеї ООН в Нью-Йорку, він представлятиме Росію, яка веде складну гру на Близькому Сході, але не Росію, яка веде неоголошену війну в Україні. Власне, МЗС і планує тематику російської участі в ювілейній Генасамблеї зав’язати на боротьбі з тероризмом, а зовсім не на «руском мірє», Криму і російсько-українському конфлікті. «Якісь серйозні заходи, пов’язані з українськими подіями, я не знаю, щоб хтось зараз планував», – заявив заступник міністра закордонних справ Геннадій Гатілов. Російська медійна машина в ході артпідготовки до візиту в Нью-Йорк, працює над стиранням української теми зі свідомості публіки. Її стирають, як стирали в совєтський час обличчя розстріляних комісарів з книг, як видирали статті з енциклопедій. Вражаюче, як те, що, здавалося б, було життєво важливо для Москви ще два-три місяці тому, на очах розсипається і стає «минулим століттям». «Ця історія для мене давно в минулому», – говорить Олександр Бородай в сюрреалістичному інтерв’ю газеті Washington Post. Він каже це у відповідь на питання про збитий над Україною Boeing.

Дивно навіть, що майстерність прийшла так пізно, адже в Москві працюють над медіачудесами давно. Російська політика, в принципі, є політикою управління увагою громадян за допомогою різних медійних технологій. Людям зрозуміло пояснюють, на що саме потрібно дивитися, коли і, головне, як. Промінь прожектора вихоплює з темряви образи – якісь фігури, якісь історії, якусь ділянку на карті світу – і всі, як по команді, починають розглядати події, миттєво забувши про попередню сцену. Російські громадяни – не всі, але, на жаль, більшість – поводяться як юні відвідувачі лялькового театру. Контрасти світла й темряви, герої і лиходії, музика, заколисуючий голос казкаря – все це нам дуже подобається.

 

Кати герої

Власне, тому у майстрів медіаполітики все в Росії і виходить. Називати їх майстрами можна тільки з натяжкою – все-таки у них тотальна монополія на телевізійну аудиторію, монополія на рекламу, а ще гігантські ресурси, які їм просто так видає держава. Крім того, за минулі три роки кремлівські політменеджери добре освоїли соціальні медіа і давно вже не є там реагуючою стороною. Тотальне панування розбещує. Ця машина не може бути абсолютно ефективною, але вона доволі ефективна для тих, хто «сам обманюватися радий», яких в Росії дуже багато.

Природа згоди між суспільством і менеджментом в Росії полягає в готовності обманювати і обманюватися. Перше без другого неможливе. Кремль цілком відкрито визнає, що не може впливати на ключові для російського благополуччя чинники – кон’юнктуру цін на нафту, газ, метали, інтереси західних і східних політиків та інвесторів. Теми, пов’язані зі збільшенням інвестиційної привабливості Росії і розвитком несировинних видів бізнесу, давно не піднімали серйозно. Це територія смішних ботаніків, місце яких на конференціях. Головне – це генерація потужних блокбастерів, які цікаво дивитися і президенту, і телеглядачам. Там вони і зустрічаються постійно, сидячи, так би мовити, пліч-о-пліч на зручних диванах біля екранів, де показують боротьбу чесних російських дисидентів на чолі з Путіним проти злого вашингтонського обкому на чолі з Обамою. Полями боїв для цієї боротьби стають то Грузія, то Україна, то Сирія. Відбувається проекція совєтської реальності на весь глобус зі спритною зміною ролей: колишні кати непомітно перетворили самі себе на героїв опору.

 

Мистецтво танцю

Створення сценаріїв, які захоплюють публіку і допомагають суспільству виходити з важких ситуацій, – цілком резонний підхід до справи. Про це навіть серйозні дослідники говорять, зокрема економіст Роберт Шиллер. Духопід’ємні історії, які здатні захопити громадян, допомагають вивести країну з кризи. Але історії все ж мають бути супроводом до якоїсь матеріальної політики – до інвестицій, підтримки бізнесу, національних проектів, вдосконалення, наприклад, охорони здоров’я та освіти. Ці історії притому не повинні змінюватися, як у калейдоскопі, инакше вони стають несправжніми, помилковими. Оскільки великий телевізійний піар не є в Росії частиною реальної політики розвитку, то ми маємо справу з чимось трагічно болючим. Це не піар, який супроводжує зростання, як у Китаї минулих десятиліть, і не історії, пов’язані з післявоєнним відновленням Европи 1950-1960-х. Ми маємо справу з піар-супроводом деградації, спаду, неможливості виробляти щось ефективне і позитивне, втрати місця у світі і спрямованості розвитку. Такий процес нічим, окрім як самосп’яніння, супроводити можна. П’єса про світове дисидентство цілком, як з’ясувалося, відповідний сценарій. Він подобається і вождю, і його виборцям – точніше, медійному вождю і його медійній аудиторії.

У минулому теперішньої російської держави, яку можна вважати єдиною політичною реальністю, що практично не переривалася з 1917 р., було чимало епізодів, коли влада не справлялася з керівництвом – через бідність, малограмотність та ідеологічну зашореність. У них голодували і гинули люди, вони починали проекти і заходили в тупики, вони безкінечно помилялися в прогнозах. Але рішення завжди знаходили: вони брехали, брехали, брехали не втомлюючись. А головне, не маючи можливості в реально закінчити нове велике будівництво, вони завжди знаходили саботажників і ворогів. По суті, це теж медійна технологія. Якщо не здатний впоратися з роботою, то знайди переконливу причину невдачі. Це історія про поганого танцюриста, жертвою якого в СССР стали мільйони людей. У цьому сенсі ми свідки цікавої трансформації режиму. Танцюрист не хоче вчитися танцювати, зате сходив на сценарні курси і розгортає перед публікою одну п’єсу за иншою. Це краще, ніж вбивати. Тільки я не вірю, що про ворогів він взагалі забув – це завжди запасний засіб.





 

Яндекс.Метрика