www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Карпець, публіцист, журналіст

Нотатки на полях дослідження Інституту соціології НАНУ

Чергове дослідження «Українське суспільство. Моніторинг соціальних змін», що проводилося Інститутом соціології Національної академії наук України (Випуск 2(16), Київ, 2015 рік), особливого зацікавлення з боку широкого загалу не викликало. Утім, результати цієї ґрунтовної наукової праці є дуже цікавими, навіть знаковими, оскільки яскраво свідчать про таку собі масову соціальну непритомність. Інакше кажучи, переважна більшість громадян дуже часто не усвідомлює ані своїх невід’ємних прав та інтересів, ані справжніх кричущих суспільних проблем, найважливішою з яких, без сумніву, є катастрофічна соціально-економічна, а отже й політична нерівність, економічна та морально-психологічна злиденність існування переважної більшості громадян, пограбування країни панівною верхівкою. Натомість громадяни дуже часто і надто сильно переймаються далеко не найважливішими питаннями, які їм штучно нав’язує «еліта», передусім за допомогою ЗМІ. Такі навіювані, як сказав би Карл Генріх Маркс, «ілюзії свідомості» покликані саме відволікти увагу маси від дійсно важливих та кричущих проблем, а також внести у суспільство ще більший розкол для реалізації добре відомого з давніх часів принципу «розділяй та владарюй!». Більш того, такі «ілюзії свідомості», схоже, притаманні також і тим, хто провадив дослідження. Науковий колектив, серед якого є відомі суспільствознавці, під час опитувань ставив напрочуд шаблонні питання, але чомусь дуже мало уваги приділялося тим проблемам, на яких дійсно конче необхідно було зосередитись у першу чергу.

Зауважимо, що цей дослідницький проект із певною періодичністю провадиться, починаючи з 1992 року. Він покликаний вивчати соціальні зміни в Україні. Останні дослідження провадилися, перш за все, аби визначити зміни, що відбулися після революції 2014 року в порівнянні із суспільними тенденціями 2013 року. Дослідження вдалося провести лише в середині 2015 року, опубліковані матеріали були видані накладом усього 300 примірників, а публікація відбулася лише нещодавно. Причина такої тяганини банальна – брак коштів. У цьому сенсі звертає на себе увагу таке: для проведення та оприлюднення нехай не зовсім однозначного, але фундаментального дослідження Інституту соціології Національної академії наук заледве та з великим запізненням відшукуються мізерні кошти, але це нікого не бентежить, і в той же час олігархічні телеканали вщерть забиті коштовними маніпулятивними ток-шоу на суспільно-політичну тематику, а довкола закриття «шустера» здіймається величезний галас.

Утім, повернемося власне до дослідження. Попередньо лише зауважимо, що матеріали містять 650 сторінок, майже півсотні наукових статей, велику кількість креслень, таблиць, інших матеріалів, тобто це – ґрунтовна праця, а тому зупинимося лише на деяких моментах, які є найбільш знаковими, іноді навіть кричущими. 

Перш за все, слід звернути увагу на той красномовний факт, що понад 95% опитаних під час дослідження респондентів вважають, що суспільство в Україні перебуває у вкрай напруженому, навіть критичному та вибухонебезпечному стані.

Об’єктивним недоліком дослідження є обмеження в часі серединою 2015 року. Видається, що зараз результати подібного дослідження були б доволі відмінними, причому не у кращий бік з точки зору загальної характеристики настроїв суспільства. На час проведення опитування ще зберігалися оптимістичні сподівання на життя «по-новому», пов’язані з Майданом та нещодавньою на той момент зміною влади завдяки достроковим президентським та парламентським виборам. Станом на середину 2015 року на сході країни тривала війна, яку досі чомусь називають «антитерористичною операцією», а обіцянка Порошенка цю війну закінчити так і лишилася обіцянкою, та ще й обернулася фактичною зрадою національних інтересів у вигляді різного роду «мінських процесів». На початку 2015 року відбувся черговий обвал економіки й національної валюти, а також інфляційний удар, які поставили на межу, або й за межу злиднів переважну більшість пересічних громадян. Загинули тисячі людей, сотні тисяч перетворилися на біженців, яким також дали «гарну» назву «переміщених осіб».

Нова держава: спроба мозкового штурму

Олександр Живаго, социальный философ

Зараз ситуація в зоні бойових дій на сході країни, порівняно із серединою 2015 року, дещо стабілізувалася. У той же час, остаточно стало очевидним, що війна й економічна криза – це надовго, зубожіння громадян посилюється, вони проїдають докризові заощадження, а влада й олігархи продовжують тиснути підвищенням цін і тарифів, яскравим прикладом чого стало останнє різке підвищення тарифів на газ та комунальні послуги. Разом із тим, післяреволюційний оптимізм дедалі більше сходить нанівець, а натомість дедалі більше поширюються настрої безнадії та безвиході.

Наприклад, кількість тих, хто за нинішніх обставин відчуває страх, складає 21,6%, а кількість тих, хто відчуває розгубленість, боїться безробіття, голоду та холоду, сягає 23,4%, тобто – майже чверть населення. Крім того, 36,4% респондентів вважають, що громадян об’єднує незадоволення владою, 31,5% – відчуття втрати нормального життя, 21,6% – страх перед майбутнім, тобто об’єднавчими є негативні фактори.

Такі тенденції в морально-психологічному стані мас ведуть до двох можливих варіантів подальшого розвитку подій у країні: або подальша тиха деградація, або соціальний вибух. В умовах московської агресії обидва варіанти небезпечні своїми наслідками – вони ведуть до розвалу держави.

Минув майже рік після проведення цього дослідження, і сьогодні ситуація в країні дещо відрізняється. Але це не применшує цінності результатів роботи науковців.

Країна контрастів, або Що нам з того НАТО?

Очевидно, що радикальним чином на напрям і динаміку суспільних настроїв в Україні вплинула війна на Донбасі та анексія Криму. Суттєво, із 7,4% у 2012 році до майже 19% у 2015 році, зросла питома вага прибічників націонал-патріотичних політичних сил. Разом із тим, як бачимо, загалом ця підтримка не така вже й велика і є не адекватною тому піару, галасу та скандалам, які раз по раз здіймаються націоналістами та довкола них.

Крім того, на тлі московської агресії цілком очікувано різко зросла кількість противників ідеї приєднання України до союзу Росії та Білорусі – із 24,6% у 2012 році до 61,5% у 2015 році. За вступ України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану висловилися 24,1% респондентів, а за вступ до Євразійського союзу – 21,8%. Та з огляду на агресію, питома вага прибічників східного напрямку зовнішньополітичного вибору є таки доволі великою.

Кількість тих, хто виступає за введення з Росією візового режиму та посилення митного контролю, зросла з 36,9% у 2013 році до 47,8%. Водночас, кількість тих, хто виступає за збереження дружніх стосунків із Росією, майже не зменшилась і становить 35,1% проти 36,2% у 2013 році, а 10,5% опитаних і досі виступають за об’єднання в економічній союз із вільним пересуванням товарів та робочої сили.

Наведені цифри свідчать, що навіть за умови московської агресії суспільні настрої в Україні щодо східного вектора є вельми суперечливими, а симпатиків Москви та євразійського напрямку лишається доволі багато.

Разом із тим, навіть на тлі потужної пропаганди на тему «переваг та безальтернативності європейського вибору», кількість прибічників вступу до Євросоюзу хоч і зросла, але не надто – із 45,9% до 55,8%. Пояснення цьому, очевидно, варто шукати в дуже неоднозначній політиці Європи щодо конфлікту в Україні, часто вона зводиться до відвертого загравання з Москвою. Також в Україні поступово наступає прозріння щодо даремних та невиправданих сподівань на Європу.

Hам еще предстоят общенациональные дискуссии

Тарас Возняк

Але своєрідним «хітом», без сумнівів, було питання щодо НАТО. На тлі московської агресії кількість тих, хто прихильно ставиться до вступу України в НАТО, збільшилася майже втричі – з 15,3% до 43%. Але і тут не все однозначно, оскільки кількість тих, хто виступає проти вступу до НАТО, стабільно перевищує третину населення і майже не змінилася, зменшившись із 34,8% до 34,2%.

Та головне полягає в тому, що питання про НАТО не має практичного сенсу. Адже очевидно, що членство Україні «не світить» навіть у віддаленій перспективі. НАТО нас не захистить. Про це свідчить хоча б той факт, що у США уже другий рік безрезультатно дебатується питання поставок Україні зброї. Саме країни НАТО, керуючись своїми інтересами, нав’язують Україні виконання так званих Мінських домовленостей. У будь-якому випадку, наразі даремно сподіватися на НАТО, слід розраховувати, перш за все, на свої власні сили. Але ці власні сили підточуються корупцією. Для відволікання уваги від грабунку держави, для «випуску пари» суспільству нав’язується відверто нікчемний дискурс про НАТО, а науковці, що проводили соціологічне дослідження, лише сприяють такому нав’язуванню.

Яскравим взірцем такого маніпулювання також є спекуляції на мовному питанні. За даними дослідження, кількість прибічників надання  російській мові статусу офіційної зменшилася із 43,4% у 2012 році до 25,4% у 2015 році. Натомість кількість противників офіційного статусу російської мови збільшилася із 41,6% до 59,9%. Насправді ж мовна ситуація практично не змінилася. Згідно з результатами дослідження, 56,3% респондентів у 2012 році та 56% опитаних у 2015 році в побуті користуються російською мовою. Протиставлення російської та української мов та культур, яке свідомо та/або несвідомо закладене й в обговорюваному соціологічному дослідженні, не лише відволікає від кричущих проблем, але й працює на подальший розкол країни.

Спекуляції на історії

Взірцем спекуляцій, безумовно, лишаються теми радянського минулого, Великої Вітчизняної та/або Другої світової війни, так званої декомунізації тощо. Хоча радянської влади не існує в природі вже чверть століття, а з часів війни взагалі минуло порад 70 років, ці теми владно-олігархічна верхівка продовжує вперто нав’язувати суспільству. Дослідження Інституту соціології це зайвий раз підтверджує, оскільки містить цілий блок питань, так би мовити, «радянсько-військового спрямування».

Моніторинг показує, що більшість громадян негативно ставляться до законодавчих актів і урядових рішень із вказаних питань, а самі питання, що їх соціологи запропонували респондентам, видаються доволі неоднозначними, навіть маніпулятивними.

До заперечення війни як «великої вітчизняної» негативно ставляться 61,6% опитаних, позитивно – лише 19,7%, не відповіли – 17,9%. І це – попри масовану пропаганду, так би мовити, зворотного змісту! Утім, далі – ще цікавіше…

До твердження, що в тій війні Україну окупували обидві сторони, тобто і Німеччина, і СРСР, негативно поставилися 50,2%, підтримали його – 26,8%, не відповіли – 22,5%. Ініціативу відзначати День Перемоги і 9 травня, і ще й 8 травня підтримали 34,2%, залишити пам’ятною датою лише 9 травня – 24,6%, відзначати лише день пам’яті та примирення 8 травня – 6,4%, відзначати ці дати в один день 9 травня – 13,2%, лише 8 травня – 3,3%; тих, кому важко відповісти або їм це байдуже – 17,8%.

Очевидно, що «танці» довкола дати «святкування війни» є штучно нав’язаними, і результати опитування це підтверджують. Провокативна дилема «8 чи 9 травня» взагалі викликає обурення, оскільки вона викликана, як відомо, різницею в часі: коли 8 травня 1945 року в Потсдамі підписувався акт про беззаперечну капітуляцію Германії, то у Європі ще був пізній вечір 8 травня, а в СРСР – ніч 9 травня. Тому виникли різні традиції відзначати цю дату в різні дні, і з роками ці традиції укорінилися. Цю вторинну розбіжність роздувають, роблячи на ній брудну політику. У результаті на далекий план відходить головний сенс дати – вшанувати мільйони загиблих, а головне – зробити висновки на майбутнє, аби таке більше не повторилося.

Не менш показовими є наступні результати дослідження. Ототожнювання комуністичного режиму в СРСР та нацистського режиму в Німеччині, власне, ототожнювання комунізму та нацизму, негативно оцінили 42,1% опитаних, позитивно – 26,9%, не відповіли – 30,9%. Між іншим, у Європі засуджувати комунізм відмовилися. Негативно оцінюють руйнування пам’яток радянських часів 47,6% опитаних, позитивно – 43,8%, не відповіли 8,7%. Ще більш негативним є ставлення до тотальної заміни топонімів радянських часів: негативно до цього ставляться 55,1% опитаних, позитивно – 36,3% опитаних, не відповіли – 8,6%. Утім, нинішня «демократична» влада демонстративно нехтує думкою громадян, влаштовуючи гучні кампанії, зокрема, нещодавно було перейменовано цілу низку населених пунктів, включно з Дніпропетровськом.

Можна по-різному ставитися до радянської історії, топонімів і пам’яток тих часів. Разом із тим, наведені дані свідчать, що ці питання призводять до розколу суспільства. То чому так звана еліта закликає до єдності й водночас провокує розкол, порушуючи питання, м’яко кажучи, не першочергові? Очевидно, для того, аби відволікти увагу від іншого розколу – кричущої соціальної прірви між панівним класом та пересічними громадянами.

Разом із тим, відсутність у переважної більшості громадян розуміння своїх справжніх прав та інтересів, невміння та небажання ці права обстоювати ведуть до того, що маса «ведеться» на подібні маніпуляції. Більше того, вчені-соціологи так само не є вільними від зазначених «ілюзій свідомості», а тому в ході дослідження ставлять питання, що вписуються в рамки ідеологем, нав’язаних владно-олігархічною верхівкою. 

Зрештою, ще ніхто не спростував відому думку італійського письменника й мислителя Антоніо Грамші, який майже століття тому справедливо твердив, що панівні класи правлять не тільки, навіть не стільки силовим примусом, скільки шляхом нав’язування вигідних для верхівки ідеологічних штампів.

Це добре видно зі ставлення українців до найважливішого – соціально-економічних проблем.

Що завгодно, окрім того, що треба!

Справедливість репліки, що винесена в підзаголовок, підтверджується хоча б питанням про МВФ та відповідями на нього. Порівняно з 2013 роком, кількість тих, хто ставиться до співпраці з МВФ негативно, зменшилася із 32,4% до 24%.Натомість, кількість тих, хто ставиться до співпраці з МВФ позитивно, навпаки, збільшилася з 23,6% до 44,3%. Крім того, 30,9% респондентів не визначилися зі своїм ставленням до цієї теми.

Такі результати є щонайменше дивними, і пояснити їх можна лише впливом пропаганди. Адже досі жодна з так званих реформ, зроблених начебто на вимогу МВФ, не принесла нічого, крім падіння життєвого рівня. Але, як бачимо, респонденти підтримують гру, що їм нав’язують. Разом із тим, ніхто не поставив питання про виведення олігархами за межі України мільярдів доларів, а головне, про повернення в той чи інший спосіб цих коштів у країну, в результаті чого кредити МВФ стануть непотрібними.

Так само не піднімається тема олігархічного ладу в Україні, який призвів країну до злиднів, найглибшої економічної кризи та війни. Натомість ставляться питання, що закріплюють у свідомості мас вірність вибору наявної соціально-економічної системи. Наприклад, із 41,3% у 2013 році до 49,4% у 2015 році збільшилася кількість тих, хто вважає, що в економіці необхідно використовувати як державне управління, так і ринкові методи. Із 8,1% до 12,7% збільшилася кількість тих, хто вважає, що «все відрегулює ринок».

Разом із тим, 33,9%, тобто більше третини респондентів усе ще шукають себе після реставрації капіталізму. Майже стільки ж – 32,6% – не мають бажання пристосовуватися до нинішньої ситуації, живуть «як ведеться», чекаючи змін на краще, і кількість таких збільшилася.

При цьому немає питань про те, як вийти із вкрай важкої ситуації, а також про те, що лише докорінна зміна соціально-економічних відносин та психології суспільства відведуть країну від прірви.

Революція зруйнованих сподівань

Із точки зору необхідності суспільних змін у країні звертають на себе увагу оцінки останньої революції та динаміка цих оцінок. Якщо  коротко, то це розчарування.

Протести 2013-2014-го років у Києві та регіонах 43,2% охарактеризували як народне повстання проти влади Януковича, 27,7% – як революцію, 17,8% – як політичний протест, 8,4% – як бунт. Разом із тим, 16,5% учасників опитування вважають зазначені події незаконним захопленням влади, а 10,8% – збройним переворотом. Цікаво, що кількість останніх виросла порівняно з 2014 роком.

Далі – ще «цікавіше». У 2014 році 40,6% респондентів вважали, що вони виграли від зміни влади в результаті революції, але у 2015 році таких лишилося тільки 11%. Натомість, якщо у 2014 році тих, хто вважав себе такими, що від революції програли, було 17,2%, то у 2015 році такими себе вважали вже 46,2%. Видається, що нині зміни у ставленні до результатів революції будуть ще більш «разючими»!

Утім, дивуватися цьому не варто. Фактично в Україні відбулася зміна однієї владно-олігархічної верхівки на іншу. Більше того, частина старої верхівки також залишилася «при ділах». Суспільно-економічний, власне, і політичний лад лишився таким самим.

За результатами опитування, стихійне розуміння того, що суспільство потребує вдосконалення, має місце у 4/5 респондентів. При цьому 68,3% вважають, що суспільство треба покращувати поступово шляхом реформ, а 11,5% переконані в необхідності радикальної зміни суспільства насильницьким шляхом. Такі результати є загалом зрозумілими через втому громадян від війни, кризи, а також через зневіру з причини фактичного провалу революції.

Інша справа, що переважна більшість наявних соціально-економічних суперечностей у сучасній Україні мають характер так званих антагоністичних, тобто вони не вирішуються реформами як такими.

Звертає на себе увагу той факт, що говорячи про необхідність змін, ані респонденти, ані навіть соціологи нічого не кажуть про зміст, суть таких змін. Наявні лише загальні просторікування про якісь абстрактні зміни. Більше того, переважна більшість громадян не має навіть розуміння свої невід’ємних прав та інтересів, а також бажання та елементарного вміння та сміливості їх обстоювати, за них боротися.

Причина – соціальна непритомність…

24 05 2016

http://glavcom.ua/publications/beznadiyaua-masova-socialna-nepritomnist-352829.html