www.ji-magazine.lviv.ua

Анджей Стасюк

"Spiegel" опублікував текст виступу Анджея Стасюка на церемонії нагородження його Австрійською Державною премією в галузі європейської літератури. Церемонія відбулася 29 липня 2016 року в Зальцбурзі. Для тих моїх друзів, які не розуміють польської, цей переклад Андрія Павлишина, гідний, щоб розтягнути його на цитати:

"Багато, багато років тому я вперше приїхав до Австрії. Звичайно, до Відня. Я мешкаю на півдні Польщі, в колишній Галичині, тож намагався відчути себе в колишній Цісарсько-Королівській столиці так, наче то була моя столиця. Я таким чином лікував комплекси провінціала. Проте, в мене було відчуття, що всю цю красу було збудовано і споряджено значною мірою за гроші галицьких селян, чиї злидні в ті часи достоту увійшли в приказку. Я зачудовано кружляв між Гельденплац і Стефанплац і захоплювався. Імперське змішувалося з добре знайомими, адже довкола я чув окрім німецької, усі слов'янські мови плюс, звичайно, угорську. Мені це подобалося. Вночі я вставав у чергу за гарячою ковбасою в товаристві хорватів і росіян. На таксі зазвичай їздили вусаті поляки. Вранці на тротуарі лежало чимало собачого лайна, і його вигляд також зміцнював відчуття домашності. Ну, але як я вже сказав, це було багато, багато років тому...

Проте вже тоді в мене було дивне відчуття, що це місто занадто велике. Що воно нереальне своєю красою і величчю. Що воно не пасує до цієї країни, що воно понад усяку міру. Що воно містить у собі більше вигадки, ніж фактичного змісту. У певному сенсі, воно було безсоромним і зухвалим. Я питав себе: чи бува занепалі імперії не повинні поводитися дещо скромніше? Чи бува не повинні вони знайти для своєї поразки більш вишуканої форми? Чи не слід їм поводитися елегантніше? А тимчасом мені довелося мати справу зі старою кокоткою, яка за допомогою пудри й помади намагається звести нанівець плин часу. Мені це здавалося водночас гротескним і піднесеним. Кумедним і героїчним. Але мені це все подобалося, позаяк було надзвичайно літературним. Вигляд цього міста має в собі драматизм; оту дивну напругу, яка притаманна натурі людини, напругу між тим, ким ми були, ким є і тим, ким хотіли би бути. Напругу між місцем нашого походження і місцем, де умістило нас життя.

Я знаю, про що кажу, адже я родом з країни, опанованої пристрастю минулого і прагненням величі. Ніхто тут не задоволений місцем, яке йому судилося посісти. "Швець заздрить канонікові, що той став єпископом". Ця стара приказка залишається актуальною. Минуле ув'язнило нас. Особливо те, яке здається нам величнішими, більш героїчнім, ніж сучасність. Ми сумуємо за ним, ми віримо, що його можна воскресити. Ми вважаємо, що повернення до нього допоможе нам відновити міць, яку ми нібито втратили. Ми вважаємо, що минуле дасть нам відповіді на майбутні запитання. Зрештою, світ злий, ворожий, непередбачуваний, чужий, а колись же ж він таким не був. Колись же ж ми диктували умови, колись нас боялися, з нами рахувалися, і жоден напад чужинців нам не загрожував, адже це ми визначали кордону світу.

Прогулюючись імперським Віднем, я не міг не думати про минуле своєї країни. Про часи історичні, а водночас міфологізовані. Про століття, коли Польща сягала – як це поетично і по-імперському кажуть – "від моря до моря". Моря ці, щоправда, були доволі невеликі й розташовані посеред суші – Балтійське і Чорне, та все ж. Отож міський, міщанський Відень, найбільш міське місто в цій частині світу в середині дев'яностих років спонукав мене міркувати про часи, коли моя вітчизна панувала над безміром пущ і степів, а ведмедів і вовків тут, мабуть, водилося більше, ніж було мешканців, які платять податки. Я бавився цією думкою, порівнюючи долі Габсбургів і Ягеллонів. Становище останніх здавалося мені навіть цікавішим, бо ж сусідство вовків і татар більше діє на уяву, ніж матримоніальна політики як основний інструмент влади і завоювання. Тоді мені здавалося, що я лише бавлюся в ностальгійну гру уяви. Що я сную меланхолійну оповідь і вигадую образи минулого, щоб не забути їх, так само, як ми згадуємо про дитинство, щоб боронити й будувати власну ідентичність. Але ж мені не хотілося, щоб дитинство повернулося. Я вже тоді був занадто старий для цього.

Брудна та безсовісна еліта України

Семен Глузман, психіатр, громадський діяч

Втім, то були інші часи. Європа жила майбутнім. За будь-яку ціну вона прагнула вгадати, що її чекає, її це знання дуже цікаво. У мене було таке враження, що вона не боялася цього знання. В кожному разі не показувала цього. Зрештою, справжня відвага в тому і полягає, що, авжеж, ми боїмося, але мужньо йдемо вперед, назустріч майбутньому. Воно, зрештою, і так настане, і краще зустрітися з ним віч-на-віч, ніж воно мало би нас заскочити боягузливо захованими в темній дірі. Або у власному наполовину правдивому, наполовину уявному минулому.

Все це минулося. Ми відступаємо. Ми намагаємося сховатися, наче равлик у власній мушлі. Наче черепаха в панцирі. Ми обираємо минуле. Щоб було, як колись. У затишку кордону на замку. Найкраще, за якимось санітарним кордоном. За якоюсь новою залізною завісою. У великій державі, яку всі бояться, або принаймні в країні, куди ніхто не впреться. Ніхто не прослизне. Щоб ми могли зустріти тільки собі подібних. Щоб уранці на вулиці був тільки пан Ковальський, фрау Ґрубер, містер Джонс. Щоб не треба було посміхатися чужинцям. Адже це найгірше: вдавати. Адже врешті-решт ми хочемо бути собою. І, нарешті, можемо, адже в цьому більше немає нічого сороміцького. Так, як у моїй країні, де шеф правлячої партії про біженців здатний сказати лише те, що вони розносять хвороби, а церковні ієрархи в розпачливих юрмах біженців від війни, голоду і смерті бачать тільки релігійних конкурентів і авангард тероризму. Або в Сполученому Королівстві, де через кілька днів після Брекситу намагалися підпалити будинок поляків, а на стінах з'являються образливі написи на кшталт "go back to your fucking country" ("повертайтеся до вашої йо*аної країни"). Так воно у Ковальських і Джонсів. Як воно у Ґруберів – не мені судити. Але я живу на цьому світі вже 56 років і втратив ілюзії, буцім Ковальських, Ґруберів і Джонсів більше ділить, ніж єднає.

Звичайно, ми маємо право боятися. Ми маємо право замкнутися в своїх домах і не пускати нікого за поріг. Звичайно, ми відчуваємо огиду й відразу, побачивши незнайомих людей, проте не відчуваємо огиди при вигляді власних підлих учинків. Адже це наші вчинки. Звичайно, ми можемо вибирати своїх представників, які нас розгрішать від підлих учинків. Вони скажуть нам все, що ми захочемо почути. Що ми найкращі, виняткові і унікальні. Що досі нас ошукували і зводили на манівці. Що ми прямували до катастрофи, але тепер настав час повернутися до істинних цінностей. Бо єдина надія на виживання – власне, повернення. До міфічного "колись". У часи, коли ми були щасливі. У дитинство, коли ми могли витворяти все, що нам заманеться, не несучи відповідальності.

Ми вибираємо представників, які керують нашим страхом. Вони не вміють нічого іншого. Вони перелякані, отож ефективно відчитують, прогнозують і генерують наші побоювання. Страх і влада – наче сіамські близнюки. Чим більше ми боїмося, тим більших боягузів обираємо. Вони пожертвують усім, щоб не втратити владу. Вони пожертвують нами, пожертвують країною, пожертвують континентом. Вони обіцятимуть нам велич, а ми залишимося "with our fucking countries" ("з вашими йо*аними країнами"). Дедалі меншими, дедалі ріднішими, і дедалі більш "fucking".

Так, я знаю, занадто багато про політику. Ми не на мітингу, ми не в парламенті, чи на телебаченні. Ми знаходимося в Австрії, в Зальцбурґу, і повинні говорити про культуру. Але я пишу ці слова після Ніцци і Стамбула, і я відчуваю на потилиці гаряче дихання реальності. Ми не втечемо від неї. Ми не втечемо від неї в читання, так само, як не замкнемо кордонів наших дедалі більш переляканих держав. Бо ніби як? Спершу ми замкнемо хвіртку в сад? Відтак вхідні двері? Відтак увімкнемо сигнал тривоги? А коли страх перехопить нам горло, ми вимкнемо світло і спустимося в підвал? Як під час війни, коли безпорадні й безвольні ми сиділи в темряві, чекаючи, поки закінчиться наліт?

Наші країни невеликі за розмірами. Немов загіпнотизовані, вони розглядають себе в збільшувальному дзеркалі минулого. Вони не можуть відірвати погляду від світу, який закінчувався за плотом, за рогачкою, за хвірткою, яку можна було замкнути на ключ. Вони вперто відвертаються від світу, який так хутко, так несподівано став гігантським. Цілі континенти, які донедавна були тільки джерелом легенд, сировини і рабів, стоять біля воріт. Ми – тільки півострів на краю великого афроазіатського континенту. Я не помилився. Афроазіатського. Прецінь, сьогодні море, навіть Середземне, є мізерно малою, по суті, внутрішньоконтинентальною перешкодою. Протягом тисячоліть наш півострів заселяли прибульці, мандрівники і загарбники зі сходу. Ми – їхні нащадки. Пам'ять про велике переселення народів записана в наших генах. Ми повинні розуміти, що світ ніколи не застигає в нерухомості, що народи й далі будуть переміщуватися. Ми повинні усвідомлювати, що це ми, люди Заходу, вигадали засоби і вдосконалили знаряддя, що уможливили цей процес. Це ми розсилаємо всьому світові оповіді про наше непристойне багатство, ситість і спокій. Це ми роздали злидарям усієї землі телевізори, показали їм у тих телевізорах наш порнографічний добробут, наше сороміцьке самовдоволення, нашу безсоромну безпеку. Насправді, це ми спровокували це нове переселення народів.

А тепер ми хочемо спуститися в підвал і вимкнути світло. Перечекати прихід історії, як в минулому столітті перечікували бомбардування. Але це не вдасться. Ми занадто малі, а світ став занадто великим. Ми не перечекаємо історії в наших пивницях, в наших національних і державних норах. Коли ми звідти вийдемо (якщо нас хтось звідти не витягне силоміць), то ми не впізнаємо нашого старого світу.

Візантійське патякання. Кельн був лише прелюдією

Бассам Тібі

Ну, мало бути про літературу... Що ж – вона безпорадна. Вона не змінює світу. Розпорядники страху не читають книжок. Вони читають газети, біографії тиранів і дивляться телевізор. Це, утім, не означає, що ми, звичайні люди, мусимо чинити так само. Оповіді вчать відваги. Бодай тому, що показують нам світ, в якому живуть не тільки союзники і вороги. Наше життя набагато складніше, ніж життя тварин, у яких є лише вибір між нападом і втечею. Література чинить нашу долю стократ складнішою. Вона призводить до того, що ми не до решти в цій долі ув’язнені.

Багато, багато літ тому я мав нагоду провести певний час у в'язниці. То був мій особистий вибір, і я не маю претензій ні до кого. В тюрмі найбільшою тортурою є безмір часу, який тобі відібрали. Він тобі не належить. Це так, наче тобі вкрали саме життя, наче тебе частково і безболісно умертвили. Ти живеш, наче зомбі, і одержимо рахуєш хвилини і дні, що мають присмак куряви і вагу каменю. Але в’язні мудрі. Мої ув'язнені колеги розповідали. Вони теревенили без угаву. Вони розповідали про своє власне життя, пригоди інших людей, колись побачені фільми. Найкращі, з мовчазної згоди охоронців, блукали ночами від камери до камери, щоб розповідати історії до світанку. Ми платили їм сигаретами. Але їхні історії були варті золота. Вони нищили надіпсовапну, надгнилу матерію часу, в якій нас ув'язнили. Це було чарівно. Бандити, злодії, вбивці покидали власне життя, на оті нічні години вони покидали свою долю. Можливо, що вони навіть виходили зі своїх татуйованих тіл і блукали, немов чисті душі з нуртом оповідей. Вони отримували нове життя, яка тривало до світанку, поки о шостій не лунали в кам’яних коридорах електричні дзвінки. Ніколи раніше і пізніше я не бачив, щоб оповідь сяяла так яскраво у настільки тьмяному місці.

А незабаром після виходу з в'язниці я написав першу в своєму житті книжку".